Сонько Нетаро

Жила собі колись  жінка з ледачкуватим сином, який тільки те й знав, що вештатися по селу й спати, а через те люди прозвали його Соньком. Мати не знала, що з ним робити.
—     Слухай, Нетаро,  ти вже дорослий.  Годі  тобі гуляти, час  і до  роботи братися,— нагадувала вона.
—     Мамо, я саме думаю про це,— відповідав син і, наївшись досхочу, лягав спати.
Та от одного дня,  коли мати вирушала до  міста продавати вугілля, Нетаро попросив купити йому шапку та кімоно.
Мати послухала сина, бо подумала:  може, він нарешті візьметься за розум.
І от Нетаро одягнув кімоно, надів шапку, напудрився так, щоб люди не впізнали, і, пробравшись нишком у дім сусіди-багача, заховався за божницею.
Настав вечір. Якраз тоді, коли багачева родина вечеряла,  у кімнату вскочив Нетаро і нагнав на них великого страху.
—     Хто ти? — запитали його.
—     Мене послав бог — охоронець вашого роду. Велів, щоб ви віддали свою доньку заміж за сусідського парубка Нетаро,— відповів він, змінивши голос.— Бо інакше добра не ждіть.
По цих словах Нетаро вибіг з дому.
У домі багача зчинився переполох: як же віддати єдину доньку за ледаря? Але не було іншої ради, і вдосвіта багач вирядив слугу до матері Нетаро.
—    Попроси  від   мене,  щоб  Нетаро  погодився   стати   моїм   зятем.
Мати розгубилася.
—    Та що ви! Ми ж такі бідні! Де ж нам родичатися із заможними людьми,— відмовлялася вона. Але майбутній тесть наполягав, щоб Нетаро таки одружився з його донькою — мовляв, його багатства на всіх вистачить, і мати нарешті здалася.
Багач запросив теслярів та штукатурів, і незабаром замість халабуди у дворі Нетаро стояв гарний будинок. А потім було скликано людей і справлено гучне весілля.
Розповідають, начебто Нетаро сказав тоді матері;
—    От бачиш, мамо, яка в мене розумна голова!




Додати новий коментар