Про Єруслана Лазаровича

   Був один цар — писався Лазаровичем. А той цар не мав довго дітей. Та от його жона завагітніла, і він хотів знати, що народиться — чи хлопець, чи дівчина.
   Осідлав собі коня й поскакав до одної великої води. А там троє рибарів ловили рибу. Як побачили царя, то дуже налякалися. Віддали йому честь, а він їх запитує:
   — Що ви тут робите?
   — Ловимо рибу, бо ми — бідні люди, — кажуть рибарі.
   — Та ви не знаєте, що тут не дозволено ловити? — почав кричати цар. — Але якщо мені відповісте, що я запитаю, не покараю вас. У моєї жони буде дитина, скажіть — чи хлопець, чи дівчина?
   Вони сказали:
   — Бог знає, ми не знаємо.
   Цар поїхав далі. Заїхав він до міста, а там ішов один солдат — роздягнений і п’яний. Як побачив царя, виструнчився, віддав честь. Цар сказав:
   — Що ти робиш — ходиш вулицею, як останній п’яниця! Або я тебе дам до в’язниці, або скажи мені, що запитаю: моя жінка тяжка, що в неї буде — чи хлопець, чи дівчина?
   Солдат подумав і сказав:
   — Буде в неї хлопець, але він вам буде немилий.
   Цар покликав стражу і дав солдата ув’язнити.
   Сказав так:
   — Доти будеш сидіти, доки не побачу, що правду говориш!
   Вернувся цар додому, а у жони — хлопчик.
   Хлопець нараз почав ходити й говорити. Дали йому ім’я Єруслан Лазарович.
   У три дні хлопець побачив, що діти йдуть рядком, ведуться за руки. І почав казати:
   — Татку, чого діти так ідуть?
   — То вони вийшли зі школи, — пояснює цар.
   – І я би йшов у школу.
   — Ти ще малий, а тим дітям уже по сім років.
   Хлопець пішов до школи сам. Сів собі за парту.
   Інші діти пишуть і читають, а його учитель не змушує робити нічого, бо він ще не школяр.
   Учитель відпустив дітей на перерву. Вони почали бігати, гратися, боротися. І Єрусланові закортіло. Почав бігати за дітьми: одного візьме за руку — руку виверне, другого за голову — голову відкрутить. Люди почали ходити до царя, що його син калічить дітей. Сказали:
   — Або геть із царства, або сина загуби!
   Цар вирішив, що ліпше сина загубити, як йому йти з царства. Позвав Єруслана в поле погуляти. Осідлав коня, сів на коня, а син мав іти пішки. Хлопець каже:
   — Татку, я пішки не піду. Хочу знайти коня по своїй силі.
   Пішов у місто на торг. Тут були добрі коні, і він почав видивляти собі коня. На котрого покладе руку — переломить, котрого візьме за голову — відірве. Перекалічив багато людських коней на торговищі. Народ дивився і не смів нічого казати, боявся. Коли торг розійшовся, підійшла до нього одна баба й каже:
   — Молодий витязю, що ви тут глядаєте?
   — Йди, стара чортівко, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо.
   І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:
   — Що глядаєте, молодий витязю?
   — Сказав я тобі, стара чортівко, йди, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо!
   А баба перебігла на третю вулицю й вийшла йому назустріч:
   — Що ви глядаєте, молодий витязю?
   Тоді він каже:
   — Я глядаю коня по своїй силі. А на торзі по моїй силі немає, я покалічив усі коні.
   Баба сказала:
   — Ген у тій горі колись був сильний витязь. Він помер, а кінь зостався у конюшні. Лише там двері стальні, й дуже великий камінь припертий до дверей. Приходило вже немало витязів за конем, та не могли відсунути камінь. Якщо ти відсунеш, буде кінь твій.
   І Єруслан пішов до тієї конюшні. Камінь великий, а в камені — закована ручка залізна. Він взявся за ручку і кинув камінь далеко. Штовхнув двері, відчинив конюшню, і кінь заіржав. І зняв Єруслан сідло, осідлав коня, надів кантар — вуздечку, взяв на себе шаблю, вивів коня, сів на нього, і кінь почав летіти, як літак, угору. Ударив коня між вуха й каже:
   — Стій, вовчий корме, трав’яний мішечку! Кому їхати на тобі, як не мені?
   І кінь із ним спустився додолу. Лазарович приїхав додому, до свого батька, й каже:
   — Ну, тепер поїдемо гуляти по чистому полю, бо і в мене вже є кінь.
   Цар сів на свого коня, і вони помчали до великої води. Зіскочили з коней, і почав цар дивитися у воду. Питає його син:
   — Що це ви там дивитеся, няню?
   — Я дивлюся, що тут, у воді. Ходи лиш і ти подивитися.
   Єруслан підійшов. Бачить, далеко у воді щось плаває, й питає:
   — Що то, няню?
   — Ото, сину, велика риба, — відповів цар і нараз пригнувся — почав дивитися під берег. — Коби ти, сину, бачив, що є під самим берегом!
   Єруслан ступив ближче, і берег під ним почав зариватися, бо хлопець важкий був, велику силу мав. Каже батько:
   — Помалу, сину, на пальцях іди.
   Єруслан наблизився до води, батько його штовхнув, і він упав у воду. Хлопець був сильний і боровся з хвилями. А як бачив, що більше не може, одежу з себе скинув і поплив на другий бік — там вода підмила велику вербу. Сів собі під вербою — соромився йти далі, бо був зовсім голий.
   Кінь чекав господаря, а як побачив, що його нема, повернувся й пішов геть.
   А біля води була одна дорога. Чує хлопець гомін — ідуть люди, коні, вози. Ішов би подивитися, але соромиться, ганьбиться.
   А то один король ішов із військом на війну. Солдати, як побачили воду, захотіли пити. Сказали одному:
   — Бери міхи й принеси води.
   Той іде по воду — й прямо на Єруслана. А він голий лежить. Солдат його питає:
   — Чий ти?
   — Я — голий малий.
   — Звідки ти?
   — Я — голий малий.
   Солдат зачерпнув води, приніс на дорогу і розповідає:
   — Я бачив під вербою сильного хлопця. Питав його — чий ти, звідки ти? — а він каже одне: «Я — голий малий».
   Про це почули офіцери і дали знати королю. Король зупинив військо і наказав двом воякам:
   — Йдіть приведіть його сюди.
   Підійшли солдати до Єруслана й питають:
   — Чий ти?
   — Я — голий малий.
   — Звідки ти?
   — Я — голий малий.
   Вони почали брати його силою. Візьмуть за руку — не можуть підняти і руку. Повернулися до короля і кажуть:
   — Ми з ним не зробимо нічого, бо він дуже сильний.
   Король наказав:
   — На задньому возі є витязька одежа. Візьміть і одягніть його.
   Коли вбрався Єруслан, прийшов. Вирішили, щоб їхав на підводі, бо між військом він не вмів іти. Сів на воза — коні не зрушаться з місця. Запрягли чотири коні — дарма, не потягнуть. І він почав іти пішки. Солдати задираються, шпигають його, а він не чує нічого. Потім на нього почали плювати, а один ще й харкнув. Тоді Єруслан схопив того солдата за руку і кинув ним так, що збив із ніг двадцятьох солдатів.
   Дали знати про це королю. Король зупинив військо і прийшов до витязя. Питає його:
   — Чому ти вбив двадцятьох солдатів?
   — Я не вбив… З мене сміха робили, штовхали, плювали, а як один ще й харкнув, я схопив його і кинув. То він убив двадцятьох солдатів, а не я.
   Король не знав, що діяти, і дав команду йти далі.
   Єруслан Лазарович запитує солдатів:
   — А куди ви йдете? Куди вас веде король?
   — Йдемо на війну, — сказали солдати. — Є дванадцять витязьок. Одинадцять уб’ємо, а дванадцяту візьме король за жінку.
   — Скажіть своєму королеві, якщо він такий дурний, най вас не веде нікуди. Ви — жонаті люди, то лишите сиріт. Я сам за нього висватаю витязьку.
   Так король вернув військо додому. А вони двоє ідуть далі — цар при коні, а Єруслан піший. Тут він згадав свого коня. Покликав гучним голосом:
   — Коню мій, коню, де ти дівся?
   І кінь почув, і заіржав, і прибіг до нього. Сів Єруслан на коня і їдуть. Приїхали на границю, де жили витязьки. Каже Єруслан до короля:
   — Ти будеш господарем, а я буду слугою. Чим тебе не будуть пригощати, сам не куштуй, бо ти слабосильний, а кажи — нехай поїсть слуга.
   Зайшли в дуже красну траву і квіти. Ніхто туди ще не ходив, лиш птахи літали. Поставили військове шатро — колибу. Єруслан говорить:
   — Коли під’їдемо до ґанку, у нас, витязів, є такий звичай: дівчина повинна зійти вниз, до витязя, і під руку вивести його на дванадцятий поверх. Та не чекай, аби тебе дівчина знімала з коня, бо відчує, що ти слабосильний. Ти зіскоч сам.
   Та витязьки помітили, що в їх траві лежать двоє хлопців, і старша сказала молодшій:
   — Сестро, бери дротяний батіг і дай їм платню.
   Дівчина прийшла і почала кричати:
   — Що ви, песі сини, тут робите?
   Та й дротяним батогом — раз, другий раз, третій раз вдарила Єруслана. А він засміявся:
   — Витязька рука не так б’є. Це тобі — якби блоха вкусила.
   Схопив її за волосся, відібрав батіг і коли раз ним свиснув — лиш кров бризнула:
   — Так б’є витязька рука! Раз — та гаразд!
   Дівка, ревучи, кинулася до старшої сестри і розповіла, що сталося. Старша посилає ще одну:
   — Йди ти…
   — Я не йду — вони й мене наб’ють, — каже дівчина.
   — А ти йди не так… Вклонися, подай руку і запитай, чого до нас прийшли?
   Вона так і зробила — вклонилася й питає:
   — Чого, молоді витязі, до нас прийшли?
   — Ми прийшли вашу сестру сватати, — відповів Єруслан.
   — Можна, можна… Заходьте.
   Зайшли в палац і сіли за стіл. Старша витязька каже:
   — Чи хочеш, молодий королю, напитися вина з моєї чари?
   — Хочу.
   — Ну, йдіть і занесіть чару вина, — наказала витязька.
   Занесли й поклали на стіл. Подивився король — там стільки вина, що він би втопився!
   — Хай покуштує мій слуга, — сказав король.
   Єруслан підняв чару, поклонився до витязьок і випив до дна — ще й потер у руках чару. Каже:
   — Та хіба з такого дають витязям пити? У нас із такого жони свиней поять!
   Старша дуже розсердилася. Але спитала мирно:
   — А може, молодий король хотів би із моєї гармати вистрелити?
   — Чого би ні, хочу, — відповів король.
   — Ну, йдіть, сестри, занесіть гармату і кулю.
   Коли він побачив, яка то гармата, аж налякався.
   — Хай спробує мій слуга, — сказав витязькам.
   Єруслан заладував, пальнув і тут же в руках поламав гармату. Каже:
   — Ви з такого даєте стріляти? У нас із такого діти горобців б’ють.
   Тоді старша каже:
   — Може, молодий король хоче на моєму коневі поїздити?
   — Хочу.
   — Ну, йдіть, сестри, приведіть коня.
   Пішли і привели коня за вуздечку. Король нараз бачить, що він і ту вуздечку не зможе підняти.
   — Хай спробує слуга.
   Єруслан сів на коня, а кінь почав зніматися вгору, як літак. Хлопець його вдарив межи вуха, і кінь одразу здох.
   — Та ви такого здохляка витязям даєте? У нас таких коней запрягають у циганський віз.
   Каже старша дівка:
   — Тепер ще сватання не буде. Я ще вам одну загадку загадаю. Як відгадаєте, тоді зробимо сватання. Я поїду до свого діда, котрий живе у другій державі. Якщо мені молодий король скаже, коли вирушу — о котрій годині, хвилині й секунді, що буду з дідом говорити — о котрій годині, хвилині й секунді, коли буду повертатися — о котрій годині, хвилині, секунді, — то вийду за нього.
   Витязі повернулися у своє шатро. Коней пустили пастися, самі полягали. Слабосильний король заснув, а Єруслан Лазарович не спить. О дванадцятій годині ночі чує крик:десь б’ються і сваряться. Він пішов туди. Бачить — то чорти. Каже:
   — Що ви робите, на чому б’єтеся?
   — На тому, — відказують хлопцеві чорти, — що няньо помер і залишив три речі: шапку-невидимку, чоботи-скороходи і килим-самоліт. І не можемо поділитися. Шапку-невидимку нам не треба, бо нас і так не видно, чоботи-скороходи нам не треба, бо й так можемо швидко ходити. Лиш килим-самоліт не можемо поділити. І через те б’ємося.
   — Я вас поділю, — каже Єруслан. — Кину залізну палицю, і котрий швидше принесе, той дістане килим-самоліт, а інші нічого не дістануть.
   Кинув палицю, і чорти побігли. Один одного ловить, не пускає, щоб разом добігти. А Єруслан забрав усі три речі, сів на килим-самоліт і вилетів прямо до витязьок на поверх. Там одягнув шапку-невидимку, і його не бачать. Старша збирається до діда. Коли одяглася, взяла свій килим-самоліт і собі записала: «О такій годині, о такій хвилині і секунді рушаю до діда». І Єруслан записав.
   Сіла на свій килим-самоліт, а хлопець — на свій. Летять. Вона його не бачить. Прилетіли до діда — і записала. І Єруслан собі записав.
   Питає дідо:
   — Чого, донько, до мене прилетіла?
   — Я прилетіла порадитися. Прийшли мене сватати. Сват — витязь, а жених — слабосильний. Але я не можу про його силу дізнатися. Дала випити вина із чари, що ви мені залишили, а він передав її своєму слузі. Слуга випив, розтрощив у долонях чару й посміявся: «У нас із такого жони свиней поять!» Тоді я дала королеві вистрелити із моєї гармати, а він і на те: «Хай попробує слуга». Той вистрелив, поламав гармату і сказав: «У нас із такого діти горобців б’ють». Потім я дала королеві свого коня, а він так само передав його слузі. Той убив коня і каже: «У нас такого дохляка запрягають у циганський віз!»
   Єрусланові набридло записувати. Побачив, що в діда — золота борода, й висмикнув її. Дід закричав:
   — Так ти, суча донько, прийшла по мою бороду?
   — Я ні…
   — А хто? Я іншого не бачу. Йди, проклята, геть!
   — Але чекай, — каже старому витязька, — нехай собі запишу — о котрій годині, хвилині й секунді звідси вирушаю.
   І Єруслан собі записав.
   Так сіли кожен на свій килим-самоліт і летять назад. Єруслан думає собі: «Вона не буде вірити ні письму, ні бороді. Відрубаю я з її килима бодай один ріжок».
   Так і зробив. Приїхали. Старша витязька позначила собі, яка була година, хвилина і секунда. Він записав собі. Витязька пішла спати, а Єруслан вернувся до свого короля. Уранці встали, і Єруслан каже:
   — Йдемо сватати. Н? оцю книжку, цю бороду й ріжок з килима-самольота, бо витязька не буде твоїм словам вірити.
   Прийшли в палац. Старша дівка каже:
   — Ну, молодий королю, першим ділом скажи, як було…
   — Багато говорити, а нічого слухати, — відповів король, як навчив його Єруслан. — Н? книжку і читай.
   Взяла книжку і бачить — усе так, як вона записала. Але не вірить:
   — Ти вчений і все зі своєї голови придумав.
   Тоді король вийняв золоту бороду:
   — Н? дідову бороду.
   Але вона каже:
   — Це не дідова, таких борід досить.
   — Не віриш? Тоді ось ріжок з твого килима.
   Витязька аж зблідла:
   — Ану, сестри, занесіть мій килим-самоліт.
   Занесли. Приклала той ріжок — він якраз пасує.
   Тоді витязька повірила. І нараз встали всі троє і їдуть до короля. Вийшли в поле. Бачать — криниця в холодку. Каже дівчина:
   — Сідаймо спочити — дамо коням сіна.
   Сіли і поїли. Витязька прикинулась, що спить. І Єруслан каже королеві:
   — Ну, повартуй, бо я ще не спав, відколи тебе сватаю.
   Заснув твердим сном. А король повартував недовго — задрімав і сам. Старша дівка встала, взяла шаблю і відтяла Єруслану ноги. Витязь почув, що його заболіло, і нараз прокинувся:
   — Ой, я добре походив!
   Король пробудився. Побачив, що сталося, й почав плакати.
   — Ну, не плач, — заспокоює його Єруслан. — Казав я тобі, щоб ти повартував.
   Король мусив залишити витязя, бо не міг його ні повести, ні понести. А Єруслан зостався на дорозі, і всі обходили його. Подумав собі:
   — Потягнутися би в ліс, щоб люди мене не боялися.
   Поклав ноги в кишені й потягнувся до лісу. Раз — біжить на нього лев. Силач схопив лева і положив під себе.
   — Відпусти мене, — заговорив лев, — бо біжить за мною витязь Тимко Безрукий.
   — Ні, не пущу, хай іде сюди!
   Прибіг Тимко Безрукий, а Єруслан і його схопив і положив під себе. Той почав проситися:
   — Пусти мене, Єруслане Лазаровичу, будемо братами до самої смерті. Ти будеш старший, а я — молодший.
   Єруслан їх відпустив — і Тимка, і лева. У Тимка були ноги, в Єруслана — руки. Могли одне одному трохи допомогти.
   Єруслан каже:
   — Тимку, сюди народ ходить по дрова. Попроси сокири, я нарубаю дерева і зробимо хату.
   Пішов Тимко і приніс сокиру. Нарубали дерева й поставили хату.
   Але недалеко було місто, де жив один цар. Була в нього дочка, яка ніяк не могла вийти заміж. Дивилася на портрети і не могла вибрати собі легіня. Батько їй каже:
   — Донько, чому не віддаєшся?
   — Тому, що немає по мені легіня. Ми зробимо так. Покладете мені на голову вінок, і я вийду на найвищий, дванадцятий поверх. Хто пострілом зіб’є мені вінок, за того і вийду — хоч принц, хоч простак.
   І цар розіслав по світу новинки з об’явою: «Хто моїй дочці зіб’є одним пострілом з голови вінок — за того вона вийде».
   Дістав оту новинку і Тимко Безрукий. Читає і сміється. Єруслан питає:
   — Чого ти смієшся?
   — Сміюся, бо тут таке смішне написано.
   — Ану, дай мені новинку.
   Прочитав Єруслан царську об’яву й думає: це може бути правда!
   І почав сходитися народ до царя з усієї держави. Каже Єруслан:
   — Тимку, неси й мене.
   Прийшли вони і бачать: витязі один за одним почали стріляти, але бояться, що уб’ють царівну. Каже Єруслан:
   — Тимку, йди до царя і скажи, аби привіз найбільшу гармату.
   Тимко пішов і передав цареві слова Єруслана. Цар наказав запрягти шість пар коней. Привезли гармату і величезну кулю.
   Стрілив Єруслан — і вінок одразу полетів з голови царівни. Народ заплескав у долоні. Царська донька спустилася вниз і підійшла до Єруслана Лазаровича. Друзі повернулися з царівною до своєї хати, і Єруслан каже:
   — Тимку, оце твоя жінка.
   — Не моя, — відказує Тимко, — бо ти вінок збив.
   — Так, але мені жінки не потрібно — бачиш, я без ніг.
   – І я не можу її взяти, бо не маю рук, — не пристає Тимко.
   — Ну, коли не можеш, то не буде ні твоя, ні моя. Буде нашою сестрою. Але не смій її чіпати, бо голову зніму.
   Через якийсь час молода царівна геть змарніла. Єруслан у всьому запідозрив свого побратима і дуже розсердився:
   — Тимку, що ти робиш? Казав я тобі, аби ти взяв її за жінку. Не схотів, відмовився. А тепер її чіпаєш? Голову зніму!
   — Я їй нічого не роблю, — відповів Тимко.
   Покликали царівну. Єруслан питає:
   — Сестро, скажи правду, чіпає тебе Тимко? Але чисту правду, бо обом вам постинаю голови!
   — Ні, він мене не рушає, — сказала царівна.
   — То що тобі є?
   — До мене щоночі прилітає шаркань (дракон) і ссе мої груди.
   — В який час?
   — О дванадцятій.
   Єруслан подумав і сказав:
   — Ну, Тимку, ти станеш у дверях, а я — біля вікна. Коли шаркань з’явиться, ми спіймаємо його.
   О дванадцятій годині дванадцятиголовий змій спустився біля хати і тягне свої голови прямо до дівчини. Єруслан схопив його за шию і гукає:
   — Тут є, брате!
   Шаркань почав проситися:
   – Єруслане Лазаровичу, відпусти мене…
   — Не пущу, бо ти мою сестру зовсім виссав!
   — Я більше не прийду, тільки відпусти.
   — Пущу тебе, якщо принесеш цілющої і живлющої води.
   — Принесу.
   — Але не думай, що втечеш від мене, я тебе знайду і в другій державі!
   — Ні, не втечу. Принесу…
   Єруслан його пустив. Шаркань приніс у двох ротах води. Єруслан не вірив. Відрубав одну зміїну голову, а потім помазав цілющою водою, приложив до шиї і помазав живлющою водою. Голова ожила. Тоді відпустив шарканя. У кишенях знайшов свої ноги, змочив цілющою водою, приставив їх до тіла і змочив живлющою водою — й ожили його ноги, почав ними ходити. Питає Тимка:
   — Ну, братику, а де твої руки?
   — Немає.
   — Зараз будуть!
   Помазав Єруслан Тимкові культяпки цілющою й живлющою водою — і стали в Тимка руки. Єруслан йому сказав:
   — Бери собі царівну за жінку, а я піду геть.
   Вийшов на одне поле. Побачив чоловіка, який пас свиней. Підійшов ближче і впізнав у ньому короля, якого він женив. А король його не впізнає.
   — Що ти тут робиш? — спитав Єруслан. — Чому пасеш свині? Ти ж король!
   — Так, я король, багатий, а пасу свині. Мушу пасти, бо знайшла мене біда. Один витязь, Єруслан Лазарович, висватав за мене кляту витязьку, а вона йому за те відрубала ноги, і він загинув, а мене примусила пасти свої свині. У дворі поставила три шибениці: як прижену свиней зарано — повісять, якщо якусь загублю — теж повісять.
   Єруслан каже:
   — Чи є в тебе гроші?
   — Трохи є.
   — Тоді йди до міста і купи три залізні прути.
   — Не можу йти, бо свині погубляться.
   — Не бійся, я їх попильную.
   Пішов король плачучи. Купив прути і приніс. Помахав прутом Єруслан і каже:
   — Добрий. А тепер жени свиней додому.
   — Не жену, бо мене повісять.
   — Не бійся, не повісять, лиш жени.
   Пішли через поле. А там була вода, а через воду міст. Як вийшли на міст, стала одна велика свиня поперек моста і не пускає інших.
   — Чому ця свиня не пускає інших? — питає Єруслан.
   — Чекає, бо на мості я кожний раз мушу поцілувати її в рийку.
   Єруслан каже:
   — Тепер піду й поцілую я.
   Схопив свиню за ногу, вдарив нею об міст і кинув у воду. Інші пострибали за нею й потопилися. Король плаче:
   — Тепер я загину!
   — Не бійся, не загинеш. Йдемо сміло!
   Він став біля воріт, а короля послав у палац до витязьки. Вона питає:
   — Чому ти так рано пригнав свині?
   — Я їх не пригнав, — відказує король. — Свині потопилися.
   — Тоді йди повісся!
   Тоді озвався Єруслан:
   — Ану, тихо, гадюко!
   Вона впізнала його голос і зразу замовкла. Єруслан схопив витязьку, кинув її на землю й почав бити залізним прутом. Поламав один прут і питає:
   — Яку силу чуєш?
   — Ще центнер зерна могла би підняти.
   — То забагато тобі! — сказав Єруслан і поламав на ній другий прут.
   — Ну, а тепер яку силу чуєш?
   — Можу ще підняти мішок пір’я.
   — Це теж забагато! — і Єруслан поламав на ній і третій прут.
   — Ну, гадюко, яку силу чуєш?
   — Може, якесь решето гусячого пуху ще підніму, а може, і ні.
   — Цього тобі досить. Тепер будеш знати, як свого чоловіка шанувати. Дивись, коли наберешся сили, то я знову її з тебе виб’ю, як не будеш чоловіка поважати!
   Король був би і не відпустив від себе Єруслана, але той сказав:
   — Не можу залишитися, бо мушу ще й свою долю шукати.
   Повернувся він до свого батька. Дивиться, а той уже старий та ще й коростявий, сліпий. Собаки його лижуть. Єруслан каже:
   — Чому ви, діду, дожилися до такої старості? Ви ж були царем. Хіба у вас немає дітей, щоб вас доглядали?
   — Немає.
   — Я не вірю! Мусили ви мати хоч одну дитину.
   — Був у мене один син. Витязь сильний був на весь світ. Ще з малості калічив дітей і худобу, і я мусив його загубити.
   — Ось бачите, якби ви його тоді не загубили, він би оженився і його жінка доглядала б вас.
   — Так, так, було би добре…
   — А хіба тут, у вашій державі, нема дохтора, який би вас вилікував?
   — Були дохтори, але нічого не можуть зробити.
   — А що би вам допомогло?
   — Снилося мені, що є один витязь — Щит Огненний. Якби хтось його убив і приніс із нього жовч, і помастив мене тим жовчем, то я би став здоровий.
   — Я піду до того Огненного Щита, — каже Єруслан.
   — Не йди, сину, бо він тебе вб’є.
   — Ще не народився такий витязь, який би мене вбив!
   Єруслан пішов до Огненного Щита. Той, як побачив витязя, то почав його пекти вогнем.
   — Не печи мене, Огненний Щите, я до тебе йду служити, а не воювати! — гукнув Єруслан.
   У Щита було багато слуг. Найнявся і Єруслан, і Щит полюбив його. Водив Єруслана по своїй державі. Якось привів його на одне поле, а там було дуже багато могил, якби ціле місто заросло травою. І питає Єруслан:
   — Що це таке?
   — Це витязі, могили їх.
   А одна могила була більша.
   — Тут лежить витязь, — каже Щит, — який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.
   А Єруслан каже:
   — Я вийму ту шаблю.
   — То йди вийми.
   — Не тепер, а як не будеш бачити.
   Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:
   — Якщо її принесеш, то половина царства — твоя!
   Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:
   — Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?
   — Чого прийшов? За твоєю шаблею!
   — Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову — інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати: «Бий ще раз!» — але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».
   Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:
   — Рубай ще раз!
   — Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд! — сказав Єруслан.
   Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.
   Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем — пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим. Каже він:
   — Ну, сину, тепер будемо жити!
   — Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу — шукати й свою долю.
   Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:
   — Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.
   І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який називався Івашко. Почав його питати Івашко:
   — Куди йдеш?
   — До вашого царя доньку сватати! — сказав Єруслан.
   — Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.
   — А я пройду!
   — Тоді давай мірятися силою.
   Єруслан говорить:
   — Розбіжися і вдарся у мене. Якщо зіб’єш мене з коня — можеш мені відрубати голову.
   Розбігся Івашко, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.
   — А тепер держися, бо я розбіжуся, — каже Єруслан.
   Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня. Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.
   — Чого ти сюди прийшов? — питає його цар.
   — Я хочу вашу доньку за жону.
   І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.
   Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:
   — Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день.
   Вона не пускає:
   — Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!
   — Мушу йти.
   Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…
   А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:
   — Мамко, що ото за діти?
   — То школярі.
   — Мамко, пусти й мене до школи.
   — Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.
   Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти — слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:
   — Чому плачеш, синку?
   — Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду — є в мене нянько або ні?
   – Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.
   — Я йду, мамко, шукати його.
   — Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього — почнете боротися, і він тебе уб’є.
   — Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.
   Тоді мати каже:
   — Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.
   Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявкапомітила хлопця і каже одному витязю:
   – Іди й передай йому, хай зайде сюди.
   Пішов витязь і питає:
   — Що ти, хлопче, тут хочеш?
   — Хочу пообідати.
   — Чому ж не заходиш? Ось корчма — там місце для обіду.
   — А я туди не хочу.
   Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:
   — Що ти тут шукаєш?
   — Хочу пообідати.
   — Та не бачиш дверей до корчми?
   — Бачу, та не хочу туди йти.
   — Чому так кострубато говориш зі мною?
   — Бо так хочеться.
   — Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.
   Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені — своє прізвище.
   — Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.
   Хлопець відпустив, а Єруслан питає:
   — Чий то перстень?
   — Мамка мені дала.
   Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.
   Та й казка скінчена.




Додати новий коментар