Про вельможу, що був охочий бо балачок

Жив собі колись у провінції Нагадо один вельможа. Великий мастак поговорити і послухати чиїсь теревені, він розіслав по всіх усюдах таке оголошення: «Хто мене забалакає, за того віддам свою улюблену дочку».
І тоді посунули до нього юнаки — кожен прагнув йому догодити й стати зятем багача.
Та от біда — вельможа слухав чужі розповіді безперестанку й ніколи не втомлювався. Тож не дивно, що охочі одружитися з його дочкою за день-два знесилювалися й замовкали.
Проте вельможа не втрачав надії.
Одного дня з'явився ще один чоловік, який виявив бажання погомоніти з вельможею.
—    Хто ти? — запитав його вельможа.
—    Найкращий оповідач у світі,— відповів чоловік.
—    Зумієш мене забалакати?
—    Нема нічого простішого! — засміявся чоловік і почав:
—    Десь колись ріс високий дуб...
—    Кажеш — високий?
—    Авжеж. Товстелезний, в тридцять три обхвати, а висотою тридцять три тисячі тридцять три кени, три сяку і три суни...
—    Нічого й казати, велике дерево.
—    І було на ньому без ліку жолудів — як на небі зірок або піщинок на морському узбережжі...
—    Справді, багатенько.
—    От достигли жолуді й почали по одному падати. Та оскільки той дуб ріс на скелястому березі озера, то один жолудь падав у воду — будь! — а другий на камінь — бац!.. Один у воду — буЛь!.. Другий на камінь — бац!.. Будь!.. Бац!.. Будь!.. Бац!.. Будь!.. Бац!..
—    Зрозуміло. А далі що?
—    А далі один — буЛь!., другий — бац!..  Буль-бац!..  Буль-бац!..
—    Всі вже попадали?
—    Та ні! Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!... Буль-бац!..
—    Ще довго вони падатимуть?
—    Досі впала лише одна трильйонна частина жолудів, тож до кінця ще далеко — не одна тисяча років. Так-от, один жолудь — будь!.. Другий жолудь — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..
Нарешті оте «буль-бац!» так вельможі набридло, що він не витримав і сказав:
—    Годі! Віддам дочку за тебе.
Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.




Додати новий коментар