Нещасний Данило

   Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив — все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка:
   — Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
   Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
   — Ну, — каже, — завтра піду скошу, то це мені і буде.
   Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
   — Піду, — каже, — ще де в другім місці наймусь.
   Приходить до другого хазяїна:
   — Візьміть мене, — каже, — на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
   Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, — думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша. Плаче він:
   — Піду ще де наймуся.
   Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
   — Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.
   Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
   — Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.
   Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь.
   Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
   — Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
   Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
   — Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
   От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
   — Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
   Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
   — Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
   От ходив він, ходив, лапав, лапав…
   — Ось, — каже, — золото.
   Розбили — аж пісок.
   — Ну, — каже цар, — справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
   Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав. Їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.
   — Це, — каже, — хоч не мені, так коневі буде.
   Став до стога під’їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
   — Рятуй мене, бо згорю.
   — Як же я тебе, — каже, — рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
   — А ти, — каже, — подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
   Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», — думає.
   А вона йому й каже:
   — Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
   — Як же я тебе відправлю?
   — Бери мене, — каже, — на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
   От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже:
   — Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
   Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою панною, відчиняє ворота:
   — Веди, — каже, — коня та закусиш і спочинеш. Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
   — Став, — каже, — коня!
   «Таке, — думає, — три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
   Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
   — Що ж мені тут їсти?
   Коли глянув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води — уже наїдається, а все ціле.
   — Що, — каже, — наївся?
   — Спасибі, вже.
   — Ну, лягай же спочинь.
   Встав він на другий день, вона йому і каже:
   — Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою.
   Дає йому сорочку і зброю.
   — Це, — каже, — така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об’являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
   От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
   — Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
   Показали йому, куди їхати, він і поїхав.
   Доступив до царя:
   — Так, — каже, — і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
   Виїхав він з козаками в поле.
   — Лягайте, — каже, — спіть, а я постережу.
   Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
   — Звертай! — кричить.
   — Ні, — каже, — звертай ти!
   Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
   А та чужа земля давай царівну підбивати:
   — Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
   Вона і давай його випитувати.
   — Що ж, — каже, — вся сила моя от у цих рукавицях.
   Вона їх з нього сонного зняла та й віддала їм. От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив. Вона знову до нього:
   — Де ж ваша сила?
   — Сила моя, — каже, — в оцих от чоботях.
   Вона і чоботи зняла і віддала. Виїхали вони проти нього, він знову — таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
   — Сила моя, — каже, — в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
   Давай вона його улещувати:
   — Ви б, — каже, — в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
   Він і подався. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й віддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
   — Е, — каже, — щось уже Данилові заподіялося.
   Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
   — А що, — каже, — я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
   Він уже стоїть та мовчить.
   — Ну, — каже, — перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
   На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
   — Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
   От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
   — Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
   От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, — думає, — одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
   — Продай, — каже. — Що тобі дати?
   — Та давайте п’ять тисяч.
   Цар вийняв гроші, взяв і віддав. Приходить у палац, хвалиться:
   — Піди, душенько, подивись, якого коня купив.
   Пішла вона, як глянула:
   — Е, — каже, — це моя погибель; треба його зарізати.
   — Що ти, душенько, як можна?
   — Ні, заріж та й заріж.
   Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
   — Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
   А він до неї і гиготить:
   — Ти, — каже, — дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
   Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.
   Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
   — Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
   Та як глянула:
   — Е, — каже, — це моя погибель, треба її зрубати!
   — Що ти, як можна, сама лучча в саду краса — та зрубати.
   Все одно:
   — Зрубай!
   Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
   — Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
   — А ти, — каже, — дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
   Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
   От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
   — А пливи, — каже, — сюди!
   Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
   — А де тут така-то дівчина?
   Показали йому.
   — Ну, — каже, — ти мене вдруге на світ народила.
   Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив’язав і розметав.




Додати новий коментар