Лисичка-кума

Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона м’ясне їсть, а солоденького — то й ні. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати». Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапу туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили: як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку… Ех! Вона як дремене тоді з пасіки! Втікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
— Ой Божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!
Прибігла додому. Уся морда в неї розпухла, лежить вона. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. «Піду, — каже, — до ведмедя! Впрошуся до нього жити — у нього меду багато».
Приходить:
— Ведмедику-братику! Що я тобі казатиму.
А той тільки мурчить. А лисичка:
— Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся!.. Давай удвох жити: я тобі за господиню буду.
— Давай! — каже ведмідь.
Ото і почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, — є і йому, і лисичці. Так тій усе меду хочеться!
— Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!
Нема чого робити, — приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.
— Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо.
Їли-їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той другий вулик на горищі заховали, зими ждуть.
Ведмідь терпить, а лисичці кортить. Думає та й думає, як би його тим другим вуликом поласувати. Полізла б на горище, так ведмідь зараз питається: чого? Лежала-лежала та й надумалася: стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь і питається:
— Що то стукає?
— Та то стукають, мене в куми просять.
— Ну то й піди, а я засну.
Пішла вона, та зараз — на горище, та до того вулика, та й наїлася скільки хотіла. Вертається, а ведмідь прокинувся:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та Початочком.
— Яке чудне ім’я!
— От, яке піп дав! Чого там чудне?
— Ну гаразд!
Другого дня знову лежить лисичка та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь питається:
— Що то стукає?
— Та то мене в куми кличуть.
— Ну то й піди, а я засну.
Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так ласувала, що мало що в ньому й зосталося. Вертається додому, ведмідь прокинувся та й питає:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та Серединкою.
Ведмідь:
— Оце ж таки, які в твоїх хрещеників імена чудні!
А лисиця:
— Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудні, коли й свята Середа є?
— А може, — каже ведмідь.
Третього дня знову лисичка лежить та стук-стук хвостом об стіну.
Ведмідь прокинувся та й питає:
— Що воно все стукає та й стукає?
— Та то мене в куми кличуть.
— Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть! — каже ведмідь.
— Е, старий, бо мене люди люблять.
— Ну то йди!
Пішла вона, увесь мед виїла і вулика перекинула та й вилизала. Тоді прибігла в хату, лягла та й лежить. Ведмідь питає:
— Ну, як же твого хрещеника звуть?
— Та як же там! Перекинь та Вилижи!
— Оце ще! Такого імені ще й на світі не було!
— Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?
— Ну, нехай буде й так!
А через скільки часу й зима прийшла. Ведмідь і каже:
— А треба б уже, стара, й медом поласувати.
Поліз на горище, коли ж вулик порожній.
— Лисичко-сестричко! Це ти виїла?
— Ні, не я!
— Ні, ти!
— А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я їла!
— А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла. Тепер же я тебе з’їм.
Та до неї, а вона від нього та в ліс — як дременула, то тільки її й бачили!




Додати новий коментар