Лев і осел, що удавав царя

Мав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому наскучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від нього та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев, і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів лева, то ся нестямив і дуже накоротко надумався: «Ніц, лиш лягаю неживий!» Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається:
— Що то такого?
А осел відповідає:
— А ти хто є?
— Я є цар над усіма звірами.
— О! То ти, — каже, — брешеш.
— Чому? — питає лев.
— Бо ти, — каже, — неправду кажеш, то я є цар.
— А ти відколи є царем? — каже лев. — Та же відколи світ, то я є царем над усіма звірами.
— Як так, — каже осел, — то мусиш мати якесь відзначення.
— Но, а ти маєш? — каже лев.
— Так, є, - каже осел і зводиться на ноги, бо він лежав, говорив лежачи. Він підіймає задню ногу догори, де акурат була нова підкова прибита, і каже: «Видиш? Оце є моя царська печатка».
Левові дуже встидно стало і подумав: справді, він є царем. Але він загадує з ослом зробити штуку.
— Знаєш ти, — каже, — що? Тепер зробім ще одну роботу за єдну годину: хто більше звірів наловить, той буде царем.
І пішли на призначене місце. Лев пішов у ліс і зараз там зайця, там сарну, там цапа, — досить того імив, того до десяти штук. А бідний ослисько пішов на велику поляну серед лісу і там ся простер, і ліг, і так ніби неживий: очі вивалив, уха опустив, ноги простер, — здох. Птахи, сороки, ворони позліталися роєм до нього їсти. Але осел так штучно по одній і по дві бив, же навіть птахи не виділи, же-би котрої бракувало. Але нараз подумав собі осел: «Уже досить буде». І схопився він на ноги, іде на призначене місце, де мали ся зійти з левом. Каже йому лев:
— От видиш, маєш десять штук, я убив; а кілько ти маєш?
Каже осел:
— Го-го-го! Це дурниця, я маю, може, копу…
— Але яких? — каже лев.
— Прошу, ходи подивитися.
Приходять. Каже осел:
— Но, видиш, оцих мені дай, що в повітрю літають, а не тих, що землею ходять!
Ще дужче стало встидно левові і зараз відійшов від осла, і пішов у ліс.
Але подибає його здалека вовк і каже:
— Здоров, царю!
Здоровить його, як царя. А лев став і каже:
— Я уже не є царем.
— Ой, та що таке? Та же відколи світ, то ти наш цар був і будеш.
Каже лев потихо, дрожачим голосом:
— Тихо, цар є тут недалеко.
— Як він виглядає? — питає вовк.
— О, я тобі не годен сказати: вуха, як постоли, голова, як цебер, одним словом, страшний цар на увесь світ.
Але просить вовк лева, аби йшов йому показати того царя, бо він дуже рад би його видіти. Лев не хоче, бо ся боїть дуже, відпрошується. Каже вовк:
— Як ся боїш, то зв’яжім хвости докупи, то будеш безпечніший, та й зараз ліпше нам буде боронитися разом.
Зв’язали вони собі хвости докупи і ідуть лісом. Виходять скраю, дивляться з-за грубого дерева — акурат є цар. Каже лев пошепки:
— Ади, видиш того страшного царя?
— Що, — каже вовк, — то цар? То осел дурний!
Лев не мав часу того слова вислухати, але як скочить, як зачне утікати, як та стріла біжить лісом та й розщибає пнями, корчами вовком, що з нього аж дух пре. Десь за півгодини лев став і обзирається — вовк уже неживий. Каже лев:
— Видиш, ти кажеш, що не страшний!.. Таж лишень си з-за дерева на нього подивив, та-с випустив духа і не жиєш!
Лев і щука
Раз підійшов лев до річки та й дивиться у воду. А щука плеснула хвостом та й поточилась на дно. А далі виплила та й каже:
— Я думала, що чоловік, та й злякалась! Аж це лев…
— Хіба чоловік страшніший за мене? Все мене боїться, а чоловіка я ще не бачив, що воно за птиця? Де б я його побачив?
— О, так іди та й іди полем, то й побачиш!
Пішов лев. Стрічає хлопця:
— Чи ти чоловік?
— Ні, ще не чоловік. Буду колись чоловіком!
— Ну, не треба ж мені тебе!
Іде та й іде. Стрічає старого діда й питає:
— Чи ти чоловік?
— Ні, не чоловік. Був колись чоловіком, а тепер уже дід.
Пішов лев далі. Стрічає козака, спорядженого на війну, зо всіма припасами, на коні верхом, і питає:
— Чи ти чоловік?
— Чоловік! — каже козак.
— Ну, то я тебе з’їм!
Козак, не довго думавши, виймає пістоль. Трісь лева між очі так, що він трохи не впав. Став лев та й дивиться. І козак подивився на нього та й поїхав своєю дорогою.
Пішов тоді лев до річки. Виплила до нього щука та й питає:
— А що? Бачив чоловіка?
— Бачив, — каже лев.
— Що ж він тобі казав?
— Нічого. Тільки плюнув між очі так, що я всилу, всилу їх розчухав.
Лев та заєць
Побачив чоловік зайця та й посміявся, що ніякого звіра він зроду не міг піймати, бо всіх боїться. Розсердився куций та й питає:
— А що тобі, чоловіче, найстрашнішим здається?
От чоловік і каже:
— Лев!
— Ну, так я тобі його піймаю! — сказав заєць та й подався у степ.
Вже чи довго, чи коротко скакав заєць по степу, а таки добіг до тієї печери, що в їй жив лев. Став на дверях, ледве до клямки дістав, та цок, цок, цок!
Лев, теє почувши, вийшов на поріг.
— А що тобі, зайчику-побігайчику, треба? — питає. — Може, тебе хто обідив?
— Та ні, хвалити Бога, ніхто мене не обідив, а тільки такий до нас страшний звір у степ зайшов, що ніхто проти нього не встоїть. Уліз він у криницю і не дає нікому води напитись. Уже другий день, як ні у кого з нас ані рисочки в роті не було. Увесь звір по степу пропадає. Розбіжиться усе твоє царство. Рятуй!..
— Страшний звір, кажеш? Ану, веди мене до криниці!
Приходять до криниці. От лев нахиливсь над водою, став придивлятись, хто там є. А вода як дзеркало — так і видно того, хто нахилився. Лев же ж думав, що то і є отой страшний звір, про якого розказував заєць, бо зроду себе не бачив і не знав, який він є.
Як же ж зареве тоді лев над цямриною, аж у вухах у зайця залящало, а з криниці ще дужче луна пішла:
— Го-го-го!..
Простяг лапу лев, щоб достати ворога; аж і той простягає.
Дуже розсердився лев, бо ще не було видано такого звіра, щоб проти нього лапу простяг.
Розігнавсь тоді лев та шубовсь у воду сторчака… А звідти вже ніяк йому не вилізти.
Отак заєць доказав свою силу.




Додати новий коментар