Казка про чоловіка та Данила-бурмила

Пішов одного разу чоловік у ліс по дрова. А серед цього лісу була поляночка. Якраз посередині полянки і проходила дорога, котрою повинен був іти чоловік. Чоловік сидів на возі та курив люльку. Враз його віз зупинився. Він ніби проснувся, вдарив коня батогом, але той затупцював на місці, настороживши вуха, дивився кудись у ліс. Чоловік зліз із підводи, оглянув поляну. Аж дивиться – на нього суне ведмідь.
– Чого ти тут шукаєш? – запитав його чоловік.
– Та я ховаюся! – відповів Данило-бурмило.
– А від кого?
– Знаєш, що не від вас, людей, а від холодної зими, котра скоро, мабуть, прийде. Її тільки я й боюся.
– Що тобі зима! Ти сильніший зими!
– О, якби я міг вхопити її у свої лапи, я б її роздавив та й не голодував би більше.
– Ну, просто дивно, що і ведмеді постять. Лиш пости, Данило-бурмило, за свої гріхи, їх у тебе немало. Багато ти овець поїв!
– А ти не ріжеш овець? І тобі не гріх? Ви, люди, лиш нас видите! Я кормлюсь лиш малиною і розриваю лиш малих тварин, котрі вам шкоду роблять. Ну коли я голодую, я мушу взятися і до овець. Правда, цим роблю вам шкоду. Ну повинен я з голоду загинути? А під зиму мені то й біда. Ви звезете додому урожай, купите теплий одяг, навезете дров. Над вами зима може свистати. Ну у мене нічого немає на зиму, хоч шерсть і виросла, а вона мене від холоду не обстереже. Тому я і шукаю собі теплої берлоги.
– Берлогу ти знайдеш, а чим кормитися будеш? Чим прикриєшся?
– Ми, ведмеді, не люди. Нам зимою їсти не потрібно. Ми тоді спимо. От я тучний. Взимку наше тіло живиться своїм жиром. Коли б я не був тучний, не пробудився б я весною. А так, хоч із кожею та костями, однак пробуджусь. Було б тільки теплее житло!
– Ходи до мене. Я тобі і їсти буду давати, і в теплому спати будеш; лиш влітку будеш стерегти у мене бджіл.
Погодився Данило-бурмило, сів на підводу, та й привіз його хазяїн до себе. Хазяйка дала йому поїсти масного борщику, а потім хазяїн повів його в хлів. У хліву було темно, як у барлозі темної осінньої ночі. Тут Данило-бурмило та й почав думати, який він щасливий, що влаштувався в хазяїна; нічого не буде робити, а влітку, що там постереже бджіл, часом і меду лизне – і все піде гаразд.

Але довго ведмедю жити не прийшлось у хазяїна. Коли хазяйка принесла йому їсти, за нею прискочила собака та мало не заїла його. В другому хліві були корови. Вони все фурчали на нього та сердились, що йому аж страшнувато стало. Всі його тут ненавидять; ще на шиї товстий ланцюг, не можна і погуляти, як бувало колись у лісі. От і вирішив він просити хазяїна, щоб той пустив його в ліс, – лиш на одну годинку. Хазяїн послухав ведмедя та й пустив його з хліва в двір. Ведмідь потягся, вийшовши з теплого хліва на холод, знов зіщулився та й каже хазяїнові:
– Дякую, добрий чоловіче, що ти мене прокормив, але далі я тут жити не можу.
Не встиг хазяїн і опам'ятатись, як ведмідь уже далеко побіг попід ліс, а далі звернув із дороги в ліс. У лісі він сів відпочити та й сам до себе каже:
– Краще голодна воля, як сита неволя!




Додати новий коментар