Історична спадщина Михайла Степаненка

Історична спадщина Михайла Степаненка

«Україно, це ти, Твоя доля і сила, і слава, І минуле твоє і майбутнє, І вічність твоя... (М. Б. Степаненко)

Ось так поетично звертається до читача Михайло Борисович Степаненко зі сторінок своєї останньої праці «Статті. Дослідження. Спогади», яку слід вважати духовним спадком видатного українського митця, який нещодавно відійшов у вічність. Ця праця М. Б. Степаненка — своєрідне виявлення його палкої любові до рідної Батьківщини, до її національної історії та культури. Михайла Степаненка представляти не треба: видатний український композитор і піаніст, народний артист України, професор та багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано №1 Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, у минулому — голова Національної спілки композиторів України. Безперечний внесок Михайла Борисовича в історичну спадщину української музичної культури, людини, яка десятиріччями невтомно збирала у свою «історичну скарбничку» унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики ще від доби стародавньої Русі до сьогодення. Адже музична культура України минулого ще й досі лишається terra incognita для пересічного українця. Працьовитість, дбайливе ставлення до слова, майстерність письменника і фахівця принесли йому заслужене визнання у світі української музики. Ця збірка історичних нарисів є своєрідний підсумок багаторічних досліджень митця і його невтомних пошуків у царині історії вітчизняної культури.

Інформація до роздумів

Історичні реконструкції митця Михайло Борисович Степаненко народився 6 червня 1942 року у Семипалатинську (Казахстан), куди були евакуйовані під час Другої світової війни його батьки — Борис Васильович Степаненко, балетмейстер Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, і Марія Савеліївна Янголь, актриса Київського українського драматичного театру ім. Івана Франка. Музичну освіту здобував у Київській музичній школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка, а потім — у Київській консерваторії ім. П. І. Чайковського, де закінчив фортепіанний (1966) та композиторський (1971) факультети. Як концертний виконавець-піаніст, Михайло Степаненко успішно гастролював у Росії, Німеччині, Фінляндії, Канаді, США та Японії.

Степаненка

Композиторська творчість Михайла Степаненка відзначається високим професіоналізмом: у його творчому доробку — симфонічні, хорові та камерні твори, пісні й романси, обробка українських народних пісень. Твори митця з успіхом виконуються як в Україні, так і за її межами, записуються на компакт-диски. Широко відома діяльність Михайла Степаненка-музикознавця: із забуття була повернута творчість багатьох українських композиторів минулого. Михайло Степаненко — автор першої в Україні хрестоматії «Українська фортепіанна спадщина», великої кількості досліджень з історії української музичної культури. Для багатьох музикантів він був уособленням Київської консерваторії, якій присвятив півсторіччя свого творчого життя.

Історичні реконструкції митця

Михайло Борисович Степаненко народився 6 червня 1942 року у Семипалатинську (Казахстан), куди були евакуйовані під час Другої світової війни його батьки — Борис Васильович Степаненко, балетмейстер Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, і Марія Савеліївна Янголь, актриса Київського українського драматичного театру ім. Івана Франка. Музичну освіту здобував у Київській музичній школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка, а потім — у Київській консерваторії ім. П. І. Чайковського, де закінчив фортепіанний (1966) та композиторський (1971) факультети. Як концертний виконавець-піаніст, Михайло Степаненко успішно гастролював у Росії, Німеччині, Фінляндії, Канаді, США та Японії. Композиторська творчість Михайла Степаненка відзначається високим професіоналізмом: у його творчому доробку — симфонічні, хорові та камерні твори, пісні й романси, обробка українських народних пісень. Твори митця з успіхом виконуються як в Україні, так і за її межами, записуються на компакт-диски. Широко відома діяльність Михайла Степаненка-музикознавця: із забуття була повернута творчість багатьох українських композиторів минулого. Михайло Степаненко — автор першої в Україні хрестоматії «Українська фортепіанна спадщина», великої кількості досліджень з історії української музичної культури. Для багатьох музикантів він був уособленням Київської консерваторії, якій присвятив півсторіччя свого творчого життя. Остання збірка історичних нарисів митця — лише свідчення неосяжної широти його наукових інтересів, адже історія — це його хобі, просто захоплення людини, яку не засмучують ані архівний пил, ані пожовклі сторінки старовинних фоліантів.

Він полював за таємницями життя й творчості непересічних особистостей українського мистецтва. Ця сумлінна праця митця допомагає нам сьогодні у дослідженні «білих плям» в історії вітчизняної культури. Опираючись на цінну фактологію, Михайло Борисович сміливо використовував переконливі історичні реконструкції, висував нові творчі ідеї, чим пробуджував дослідницьку думку читача. Та головне, професор Степаненко мав чудово розвинену «архівну інтуїцію», тобто «нюх» на сенсацію, на несподівані відкриття, причому там, де ніхто й гадки не мав, що це можливо.

…Разом із Михайлом Борисовичем ми занурюємось у глиб віків та знайомимося із таємницями української минувшини ІХ—ХІІ століть, які багато в чому пов'язані з історією династії Рюриковичів. Професор Степаненко не є профільним істориком, тим несподіваніше його звернення у цьому виданні до суперечливої, але дуже важливої для тлумачення витоків нашої державності постаті Рюрика, нормандського (данського) короля язичників-слов'ян, родоначальника могутньої князівської династії Київської Руси-України. Як відомо, існують різні версії щодо його народження, родини й оточення, життя й діяльності на історичному тлі тої доби. Михайло Борисович вибудовує власну версію цього суворого воїна-завойовника і водночас державника. (Своїми роздумами щодо Рюрика поділився Михайло Борисович із читачами й раніше, у нарисі «Рюрик» на сторінках 158—163 журналу «Всесвіт» №3—4 за 2016 рік).

А потім знайомимося із мистецтвом Київської Русі, звідки беруть початок витоки вітчизняної культури: споглядаємо фрески Софійського собору у Києві, на яких зображено гру органіста у супроводі духових та струнних інструментів. Це й недивно, адже Михайла Степаненка, піаніста за фахом, найбільш цікавить доля клавішних музичних інструментів — органа і клавесина, клавікорда й чембало в історії України. Свідчення про те знаходимо у документах і архівних матеріалах, листуванні видатних діячів української минувшини, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Самойловича, історика Миколи Маркевича і філософа Григорія Сковороди, у щоденнику генерального підскарбія Якова Марковича.

А потім машина часу переносить нас до Північної Пальміри, де у царських палатах Санкт-Петербурга українські музиканти — лірники й лютністи, бандуристи і співаки усолоджують слух примхливої імператриці Єлизавети Петрівни. Там розпочинав свою вокальну і придворну кар'єру Олексій Розумовський, хлопець-красень із українського села Лемеші, котрий став коханцем, а згодом — чоловіком самої імператриці Єлизавети.

Ще інша оповідь — про Тимофія Білоградського, видатного бандуриста і лютніста, який плідно працював у Дрездені при дворі курфюрста саксонського і короля польського Августа ІІІ, та був у дружніх стосунках із славетним Й. С. Бахом.

Творчість геніального скрипаля Івана Хандошкіна — також відкриття дослідника… Золотими літерами вписане ім'я Максима Березовського в історію вітчизняної музичної культури. Лише 32 роки довелося йому прожити, але він став першим українським композитором — автором опери «Демофонт» (про що й свідчить видатний німецький вчений Якоб Штелін у своїй праці «Відомості про музику в Росії»). Нещодавно з'ясувалося, що композиторові належить і перший в історії вітчизняної музики інструментальний твір великої форми — «Соната для скрипки й чембало до мажор». Проте відшукати рукописну копію її вдалося лише у Парижі, у Музичному департаменті Національної бібліотеки. За версією професора Степаненка, композитор створив її під час перебування в Італії, де навчався у padre Мартіні. Як підсумок цих досліджень митця і його невтомних пошуків у царині історії вітчизняної музики був підготовлений комплект компакт-дисків «Українська інструментальна музика», до складу якого входять твори Дмитра Бортнянського — концертна симфонія, соната до мажор для фортепіано та ін.

Київські зошити Анни Ахматової

«Україно, це ти…» Однією з найважливіших тем у сучасній літературі є «ахматівська», зокрема творчі обставини її перебування у Києві, де сформувався ліричний дар нашої вітчизняної Сапфо, як називали її численні шанувальники. Стосується це й родоводу славетної Анни, на початку життя Горенко, предки якої походили із українського козацтва. (Псевдонім Ахматова з'явився пізніше, із родинних легенд, які тішили самолюбство амбіційної Анни).

Київські зошити Анни Ахматової

За оповіддю Степаненка, біля витоків роду Горенків — кріпак Андрій Горенко, який виборював свою свободу ціною 25-річної солдатчини, під час якої отримав царські винагороди — срібні георгіївські медалі за участь у Бородинській битві та за взяття Парижа. Офіцерський чин надав Андрію Горенку особисте дворянство і жадану свободу. Згодом його син Антон отримав чин полковника і потомственне дворянство за оборону Севастополя. Надалі життя нащадків Андрія Горенка проходило біля моря. Там, в Одесі, і народилася наша героїня Анна — у родині морського офіцера…

Найчастіше у своїх поезіях Анна Ахматова згадує Санкт-Петербург і Царське Село. Проте не обминула «царськосільська муза» й древнє місто над Дніпром. Така вже доля поета — пройти усіма шляхами, щоб віднайти свою єдину поетичну стежку. Аура стародавнього Києва мала надзвичайний вплив на становлення творчої особистості поетеси Срібного віку. Саме у Києві розпочалася напружена творча праця поетеси, тут закладений був ґрунт її майбутнього мистецького спадку — «Київський зошит», до складу якого увійшло більше 200 творів. Серед них — «Читая Гамлета», «Сжала руки под темной вуалью...», які увійшли до найпершої поетичної збірки Анни Ахматової «Вечер».

Що надихнуло гімназистку Києво-Фундуклеївської гімназії стати поетесою? Мабуть, затишна аура стародавнього міста із його древніми храмами — Святою Софією та Михайлівським Золотоверхим собором, про які тепло згадувала понад усе життя. Чи мистецький салон Олександри Екстер, культурний осередок київської інтелігенції, де формувалися інтелектуальні інтереси юної гімназистки?

Отже, усе розпочиналося у Києві. Саме там обвінчалися «…студент Санкт-Петербургского университету Николай Степанович Гумилев… с потомственной дворянкой Анной Андреевной Горенко…» 25 квітня 1910 року (за старим стилем) в Миколаївській церкві Микільської слобідки (міського передмістя). Цій події передувала романтична історія кохання видатних поетів Срібного віку, що розпочалася у Царському Селі, де зустрів гімназист Микола Гумільов свою «царськосільську музу» Анну.

Поетична творчість Анни Ахматової надихала композитора Степаненка на створення циклу ретро-романсів під назвою «Пісні Срібного віку», у які втілені найкращі риси класичного романсу, позначених естетикою поезії Срібного віку. Серед них такі поетичні шедеври, як «Звенела музыка в саду», «Я не любви твоей прошу», «Двадцать первое. Ночь. Понедельник…», «Я к розам хочу [Летний сад]» тощо.

Ці вокальні шедеври блискуче виконує на концертах Людмила Войнаровська (сопрано), заслужена артистка України. Її чарівно-ніжний голос надзвичайно зворушує душу меломана, занурює його у поетичний світ романсу, у вишукану гармонію співзвуч, тембрових переливів і кришталевого звукового розсипу. Митцем був підготовлений комплект компакт-дисків «Памяти серебряного века», до складу якого входять дванадцять ретро-романсів на слова Анни Ахматової, Йосипа Мандельштама та Бориса Пастернака.

«Україно, це ти…»

Відкриваючи цю книжку, ви відразу відчуваєте, що автор по-справжньому вболіває за Україну, за її майбутнє. Про це й свідчать роздуми митця про долю культури у нашій державі, про складні взаємини між державою та культурою, які склалися останнім часом.

«Україно, це ти…»

Діяльність Михайла Борисовича Степаненка спрямована на захист української музичної культури, на створення умов для її розвитку. Він звертає увагу на вирішальну роль музичної культури у житті суспільства, її спроможність згуртовувати людей, у вихованні почуття патріотизму та любові до рідної Батьківщини. Головною проблемою, що непокоїть митця, є небезпечна тенденція відсторонення держави від культури. Це стосується фінансування, коли діячі культури увесь час повинні йти до чиновників із простягнутою рукою і благати їх, щоб вони виконали закон про бюджет. І державу аж ніяк не хвилює, що талановита молодь тим часом тікає на Захід. Ось таке відсмоктування інтелекту може призвести до справжньої культурної деградації та навіть економічної катастрофи, коли наша держава скотиться набагато нижче, аніж сьогодні. Якщо найталановитіша молодь утече, то з чим залишиться Україна?

«А навіщо тоді держава існує?» — запитує професор.

Як людина і патріот, який щиро вболіває за долю України, він звертається до суспільства із застереженням: «Знищити культуру — це означає знищити Україну!»

От якби про це пам'ятала влада…

Category