У світі мистецтва українського художника

«Щасливий я, що можу на землі 
Творити світ для згоди і любові…» 
М. Вінграновський 

Ці поетичні рядки Миколи Вінграновського, напевно, можна згадати, коли знайомишся з творчістю Бориса Маркова (псевдонім Бориса Анатолійовича Ніщети), члена Київської спілки художників книги та арт-асоціації «Золота палітра». Про те й свідчать роботи майстра, які зберігаються у приватних колекціях України і Росії, Америки, Японії, Аргентини і Австралії. На полотнах Бориса Маркова Україна постає у своєму історичному вбранні. Романтичні пейзажі на тлі старовинних замків та палаців, затишні вулиці провінційних міст, наче запрошують нас до себе. Пензль майстра торкається глибин аури кожного міста, відтворює його дух (genius loci, як казали древні), мабуть, тому, що він тонко відчуває старовинну архітектуру, як симфонію у камені, її складну взаємодію з навколишнім середовищем. Любов до рідної Батьківщини, її історії та культурної спадщини – провідна риса творчості Бориса Маркова, його інтелектуальних пошуків у сфері мистецтва протягом усього життя. На жаль, торік його не стало: Борис Марков пішов з життя влітку минулого року внаслідок тяжкої й тривалої хвороби…

У ДЗЕРКАЛІ ІСТОРІЇ
Не всім, мабуть, відомо, що географічний центр Європи зафіксовно ще за часів Австро-Угорщини, у ХІХ сторіччі, у місті Рахів, розташованому на території Західної України, і на місці тому встановлено пам'ятний знак. І це – глибоко символічно. Адже наша держава завжди була, є й буде у Європі! Саме під таким гаслом – «Центр Європи» - проходила презентація останньої персональної виставки живопису художника Бориса Маркова, яка відбулася у травні 2012 року в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського, розташованого в історичному центрі Києва, на вулиці Паньківській, 9, неподалік від Ботанічного саду ім. академіка О. В. Фоміна.

Протягом століть різні зайди усіляким чином прагнули принизити наш український народ, що походив із протослов'ян, причетних до трипільської цивілізації, якій завдячна сучасна Європа своєю культурою. На думку Бориса Маркова, незаперечний уплив трипільської цивілізації, що була інтегральною частиною старої Європи, на долю європейської та навіть євразійської цивілізації. Духовні сакральні надбання нашого народу надали народам Євразії великих пізнань у філософії буття, відображене згодом у культурі Древнього Сходу, зокрема Китаю. 

Як і Лев Гумільов, художник Борис Марков прагнув принести «користь прекрасній Дамі Історії, без якої не може існувати жодний народ, та її рідній сестрі Географії». (До речі, з Левом Гумільовим Борис Марков познайомився ще тридцять років тому у Ленінграді). Отже, свої полотна художник адресує тим, хто небайдужий до історії рідної Батьківщини, кому цікаві філософські роздуми митця щодо культурної спадщини України та її долі. І доказом тому є експозиція творів художника, у яких проходить ціла галерея історичних пам'ятників української минувшини: замок Любарта у Луцьку та Олеський замок під Львовом, панорами Бучача, Бережан і Кам'янець-Подільського та чимало інших старовинних, але вічно молодих міст України, відображених з любов'ю Борисом Марковим. Не забута й скромна церква святого Миколая у містечку Скала Подільська, де вінчався Михайло Грушевський із Марією Вояківською 14 травня 1896 року. (Це полотно художника зберігається нині у музеї Михайла Грушевського).

На тлі панорами Бучача зображений Микола Потоцький, староста Канівський, видатний історичний діяч України. Красу архітектурних споруд яскраво відтіняє міський пейзаж, іноді з великою часткою гумору. Ось так, на передньому плані Бердичева ми бачимо Оноре де Бальзака на променаді разом із пані Ганською. Автору цих живописних сюжетів притаманна властивість підмічати дещо непомітні, але дуже специфічні для кожного міста риси. Колірний світ митця настільки багатий і різнобарвний, що це відчувається у численних його полотнах. Це можна побачити й на панорамі міста Чортків із характерною для нього стереоскопічною конфігурацією дахів та здеформованим у далечінь простором. 

Особливе місце у творчості киянина Бориса Маркова посідає рідне місто, якому він присвятив чимало своїх живописних творів, та постійно сповідується у своїй любові. Затишні куточки історичного центру Києва – традиційна тема його живопису. Золоті Ворота восени і Володимирська вулиця надвечір, Видубицький монастир навесні завжди спроможні розчулити серце кожного, і не тільки киянина...

НА ШЛЯХУ ДО МРІЇ
Творчий шлях Бориса Анатолійовича розпочинався у шкільні роки, у мистецькій студії, де наполегливо працював, прагнучи осягнути основні художні скарби людства, зокрема митців Ренесансної доби, художників-імпресіоністів й українського авангарду, та засвоїти основні підвалини художньої майстерності. Згодом його художні студії мали своє продовження у Київському політехнічному інституті, який закінчив він понад 45 років тому. А потім – напружена праця протягом 17 років у суворих умовах Крайньої Півночі, у місті Надим, що розташоване неподалік Північного Льодовитого океану, де очолив лабораторію дефектоскопії газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. 
Дивовижна природа Крайньої Півночі, магія білих ночей вразили уяву молодого художника, надали йому творчої наснаги, сприяли його мистецькому становленню. Саме тоді, під час «горбачовської перебудови», розпочалася його активна виставкова діяльність. Роки наполегливої праці перетворили обдарованого художника на справжнього майстра, митця з безмежними горизонтами творчих можливостей. У Надимі Борис Марков створив та очолив Творче об'єднання художників при міському виставковому центрі; брав участь у багатьох виставках – у Тюмені, Свердловську і Ленінграді. 
На відкритті персональної виставки теплі слова подяки видатному майстру висловили Олександр Краснопевцев, голова правління арт-асоціації «Золота палітра», та Світлана Панькова, директор Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, яка прийняла найактивнішу участь у підготовці експозиції картин Бориса Маркова. Церемонію презентації освітлювали й представники телебачення – канал «Культура». 

Борис не був захмарним мрійником. Він ясно усвідомлював, що час життя майже вичерпано, і прийде колись його останній день. Але і в найтяжчі часи він продовжував малювати, бо це було його покликанням і Божою карою. 

Отже, на шляху до мрії стала тяжка хвороба, яка виснажувала вітальні сили митця. 
Останні 10 років життя Бориса Анатолійовича проходили у медичних закладах – у шпитальному ліжку та безперервних операціях, у постійних турботах щодо здоров'я. Він тяжко хворів внаслідок травми голови, яку отримав під час розбійницького нападу малолітніх покидьків. Та головною його опорою у час випробувань була дружина Римма, яка доглядала за хворим чоловіком. Вони зустрілися на Півночі, у Надимі, де переконався Борис у любові й надійності дружини. Певно, тому сприяли суворі життєві умови Півночі.

Життя художника – це важка й копітка праця, але винагородою йому служить визнання шанувальників його творчості. Мистецтво Бориса Маркова добре відоме у країнах Європи та Америки. Справжнє мистецтво не знає кордонів і часових меж. Воно має дивовижну здатність викликати почуття, асоціації, паралелі, перевисати своїм містком, як зазначав Павло Тичина, до інших народів, країн та націй. Українське мистецтво у художніх творах Бориса Маркова має своє особливе й неповторне національне обличчя. Він прагнув вкласти у художні твори свій талант та історико-культурний досвід, здобутий роками напруженої праці. 

Але ім'я Бориса Маркова ще й досі не «розтиражовано» у нашій країні. Та, мабуть, так має бути? Адже неординарна особистість – завжди елітарна, як і справжнє мистецтво...

Володимир СКРИНЧЕНКО