«Моє мистецтво — мій стиль життя»

«Моє мистецтво — мій стиль життя»

«Едуард Межул. Родина та друзі» — ювілейна 10-та виставка відомого художника-пейзажиста відкрилася у Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе, що на Андріївському узвозі в столиці.

У виставкових кімнатах музею трохи затісно, але затишно від багатолюдності й світла картин. Зазвичай художник і громадський діяч Едуард Межул любить сам відвідувати виставки, музеї, картинні галереї. Любить підтримувати, презентувати друзів, відкривати нові імена. А тут і сам відважився на виставку. І не просто, щоб представити свою творчість, а навпаки — показати, як і з ким до цього дійшов, хто завжди був поруч.

Аби зібрати всіх митців…

Едуард Межул вдячний долі й тим, хто поруч. Отож свій ювілей вирішив відзначити творчим доробком разом із рідними та друзями. На виставці представлено компактний і творчий доробок родини і друзів митця. Серед робіт на почесному місці полотна діда — Іллі Штільмана, етюди ранньої юності мами Лауми Межуле, роботи гіда-мандрівника, фотографа брата Іллі Межула, графічні роботи дизайнерки доньки Аліни, фотографа й дизайнера Руслана Сингаєвського.

Серед творчого розмаїття роботи друзів-колег. Серед них відомі художники й педагоги — ілюстраторка Наталія Закревська, викладачка школи мистецтв Галина Томащук, майстриня акварелі Марина Ольхова, знана сучасними проектами Валентина Засуцька, молода мисткиня графіки й живопису Наталія Левітасова. Власне, всі творчі особистості, які вже не мислять свого життя без мистецтва — Ірина Данишевська, Анна Єленевич, Олена Дмитрієва-Анжеурова, Марія Єленевич та наймолодші таланти, які роблять перші кроки в образотворчому мистецтві Анна Пронтенко, Ольга Клименко, Софія Лі, Марія Братусь. Усіх їх об’єднують теплом зігріті палітри й добро без меж і кордонів. Директор Музею-майстерні Івана Кавалерідзе Олександр Юнін, відкриваючи виставку, вітає головного винуватця й дякує за ту насолоду, яку отримав, переглядаючи твори. «Зазвичай художник відвідує всі заходи, які відбуваються у нас, — розповідає Олександр Юнін, а сьогодні завітав зі своїм творчим доробком та творами родини, друзів. Одна з робіт Едуарда Межула «Спогад про Канів» віднині буде у фондах нашого музею. Вона є частиною проекту, присвяченого Тарасові Шевченку, який ми реалізовуємо вже сьомий рік».

Друзі по черзі висловлюють побажання і вдячність, дарують квіти, фотографуються.

Та найближчі і найтепліші слова вітань від доньки Аліни, яка дякує батькові за ту любов, яку прищепив до мистецтва, до родини, до України.

Сам художник зізнається, що цей проект відповідає тому способу життя, який він веде: «Для мене найважливіше — це моя родина, друзі, студенти, однодумці, — говорить Едуард. Я за чесне мистецтво, за чесне життя. Ми повинні не лише добре знати класичне мистецтво, а й бути в курсі сучасних течій, новацій. Аби зібрати всіх митців».

А починалося все…

З мансардового поверху Врубеля Мама художника Лаума Межуле розповідає, що син почав малювати років у чотири. Дід Ілля схвально ставився до того потягу і хисту. Та й зростав майбутній художник у помешканні неподалік київської опери. Квартиру у так званому «будинку митців» отримав ще дід Ілля. В будинку свого часу жив Георгій Меліхов, один з професорів художньої Академії. Сусідом був відомий український маляр Леонід Чичкан, дід сучасного художника Іллі Чичкана. А наприкінці ХІХ століття в цьому будинку на мансардовому поверсі працював Михайло Врубель.

Отож на творчість митця великий вплив таки мав його дід Ілля Штільман, один з лідерів української пейзажної школи ХХ століття. Але академічний фах Едуарда — графіка. Вона, на відміну від станкового живопису, вимагає більшої точності в передачі форм. Фахівці кажуть, що це симбіоз: класичний живопис, імпресіоністичні колірні елементи і прагнення до точного малюнка, що вирізняє неповторний стиль художника. Відвідувачі затримувалися й фотографували роботи «Андріївський узвіз», «Києво-Печерська лавра». Мене захоплювали чітко вималювані впізнавані місця в роботі «Венеція ввечері». Складалося враження, що ти саме там, серед тих чарівних каналів, впізнаєш венеціанський архітектурний стиль, історичні будівлі. І як же без неї — дзвіниці на площі Сан-Марко. Захоплюють і квіткові полотна. Художник яскраво і з любов’ю відтворює гладіолуси, вдало передає впізнавані місця в ботанічному саду під час цвітіння магнолії.

Сам художник розповідає, що в його творах поєднується живопис і графіка, хоч, насправді, близький живопис. Це реалізм, але в яскравих імпресіоністичних кольорах. «А ще я дуже люблю квіти, особливо сезонні: від півоній, бузку — до айстр, хризантем, — зізнається Едуард Межул. — Цьогорічний мій ювілей, схоже, зібрав усі квіти року. Хочеться їх перенести на полотно». Едуард Межул — художник-пейзажист. У його творчості легко відображаються люди, архітектура, впізнаються рідні куточки в Україні. Його роботи помандрували далеко за межі України: до США, в різні країни Європи.

«Моє мистецтво — мій стиль життя»

ЖИВОПИС — СПРАВА ДИНАСТІЙ

Едуард Межул не заперечує, що династія важлива і сприяє розвитку таланту. Але в будь-якому разі треба багато працювати, мати велику силу волі. Будь-які задатки потрібно розвивати.

«Едуард Межул — художник, який вміє передати свою енергетику, вміння бачити й творити учням, — сказав на відкритті виставки заслужений художник України Олег Пінчук».

І це так. Він веде художні студії для дітей і дорослих. А ще виступає членом журі різноманітних конкурсів. Педагогічну діяльність розпочав ще у вісімнадцять років, після навчання в художній школі імені Тараса Шевченка на живописному відділенні (викладач з фаху був Олег Животков) вчителем образотворчого мистецтва. Два роки стажувався у видатного художника й педагога Віктора Зарецького. Фаховість здобував у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України (керівник Андрій Чебикін), де отримав диплом художника-графіка.

«Будь-яке мистецтво має право на існування, — розповідає Едуард Межул. — Та все ж я вважаю, що створити щось нове й цікаве може лише людина, яка вміє малювати. Спершу потрібно навчитися класичному мистецтву, а вже потім знаходити свій оригінальний стиль. Я, наприклад, ніколи не тисну на своїх учнів, не змушую їх писати лише так, як я сказав. Я сам послідовник традицій, які передаю своїм вихованцям, даю їм основний напрямок, навчаю «грамоті», а вже кожен з них навчається сам».

Ще зі студентських років у художника виробилася й збереглася звичка відповідальності й обов’язковості. Отож художні виставки, вернісажі, мистецькі конкурси — це його стихія. Едуард Межул намагається побувати, сфотографувати, відкрити щось нове для себе й поділитися враженнями з друзями.

Теґи