Коли з роками приходить не лише старість
Я народилася в місті Києві у 1955 році, і скільки себе пам’ятаю – щось робила руками: скриньки з вітальних листівок, вив’язувала собі майже ввесь одяг – сукні, безрукавки, рукавиці, шапки, шкарпетки, костюми тощо. Так само з шиттям – тільки навчилася тримати голку, а вже шила з газет одяг і демонструвала його бабусям по маминій і татовій лініях роду. Мене ніхто не вчив, хіба-що як набирати петлі на спиці та крючком. Наче тільки чогось торкалися пальці – прокидалася пам’ять що і як робити. Якось у початковій школі в 4—5-му класі однокласниця запросила мене до себе додому після уроків. Тільки увійшла до її кімнати -- побачила вишиті подушечки болгарським хрестом. Взяла до рук і ожила пам’ять, зразу ж блиснула думка: як же до цього сама не додумалася? І в нашому домі стали з’являтися вишиті подушки. Геометричні орнаменти придумувала сама – аби були кольорові нитки та шматок тканої тканини будь-якого кольору.
Коли вийшла заміж, для своїх дітей на мішковині вишивала килими, які розвішувала на стінки біля ліжка, уздовж стін. Цей період тривав з 1980-го до 1990 року. Етап рукоділля припинився у 35 років – 1990 року заховала в мішок усі нитки, голки та спиці, які постачала мені моя мама. Думала, що більше до них не повернуся у цьому житті.
У травні 2009 року моя онучка Надюша, яка на той час закінчувала 3-й клас, попросила допомогти вишити яблуко, яке їй треба здати через два дні в школі на урок трудового навчання. Допомогла і почалося – пальці за 20 років скучили за рукоділлям – вишивати так захотілося, що, купуючи дитячі вишивальні набори для Надюші, придбала і собі. Потихеньку почала сама вишивати.
Створювати скульптурні роботи ідея з’явилася після відвідання Садиби-музею Трипільської культури Степана Поліщука в 2003 році. Ліпити почала раптово в 2009-му і робила їх тільки один рік. Моя родина напружилася – вся дача в скульптурах: «Мамо, зупинись».
У 2010 році мій чоловік – Бугай Сергій Миколайович -- подарував мені невеличку садибу в селі Велика Березянка Таращанського району Київської області (майже 22 сотки землі зі старезними глиняними хатою та двома сарайчиками). Це новий етап моєї творчості, коли займалася тим, про що мріялося упродовж всього життя. Наприклад, гончарством, килимарством, розписами стін, скульптурою, вітражами тощо.
Гончарством мене зацікавила Людмила Смолякова, яка ще у 2005--2006 роках популяризувала трипільське гончарство за стрічковою технологією. Я спробувала самотужки робити вироби тільки в 2015-му. І це щось дивовижне. Великих зусиль коштувало зупинитися, бо вимагає окремого приміщення-майстерні, якого в мене досі немає.
Килимарством почала займатися у 2013 році, коли син Іван привіз із Індії кілька килимів ручної роботи та запис на диску технологічного процесу виробництва килимів.
Мрія розписувати фарбами хату з’явилася, коли у 2007-му була в Садибі-музеї Т. Г. Шевченка в селі Моринці Черкаської області та купила там книжку про дитячі роки Тараса і його перші малюнки на стінах рідної хати. А втілилася мрія в життя 2011-го.
Мрію створити «Райський сад-парк-город», який би був місцем насолоди від роботи на землі, спонукав би дітей і онуків приїхати до нас з чоловіком і поласувати вирощеними яствами, полюбуватися трояндовими огорожами, вічнозеленими рослинами, посидіти біля викопаної вручну в кінці городу із струмка - річки Бугайки 3х30 м, – що вже здійснили разом з чоловіком у 2017 році.
Називати нашу Бугайку річкою дає право невеличка течія, яка є щоправда лише навесні. А також те, що у ній живе справжня риба та можна купатися. Це вже минулого літа робили наші онуки.
Життя може подарувати ще якесь випробування рукотворчої роботи. Як ніколи розумію, що, крім пам’яті тактильних рефлексів минулих життів, треба вчитися в кожному житті майстерності, використанню сучасних технологій і матеріалів. Без цих знань досягнути досконалості майже неможливо.
Новий етап вишивання – це художні твори геніальних художників ХVІІІ--ХХ століть. Намагалася вибирати тільки ті живописні твори, які мені подобаються. Пізніше долучився і мій чоловік – вибирав твори, що подобалися йому. Так формувалася колекція.
11 травня 2018 року відбулося відкриття виставки моїх вишитих за 9 років 35 картин в приміщенні Великоберезянської сільської бібліотеки. Ініціатива організації виставки належала бібліотекарці Людмилі Вірко, її підтримав голова сільради В’ячеслав Кучеренко, за що дуже вдячна цим чудовим людям. Вдячна мешканцям села (1,5 тисячі населення), які упродовж 2 тижнів приходили подивитися на вишивання нової в селі мешканки, яка родом зі столиці, але переїхала жити до них в село.
Щиро розчулили добрі слова на мою адресу за подаровані їм миті споглядати красу шедеврів мистецтва, отримати позитивну емоційну насолоду від вишитих нитками звичайним хрестиком картин художників різних епох, країн. На виставці у спілкуванні з відвідувачами розповідала їм про історії окремих творів, художників, програмістів, які перетворюють мальовану картину на схему для вишивання. Зацікавлені відмічали, що картина виглядає ще зрозумілішою і красивішою, коли знаєш її історію. Ті відвідувачі, хто не чув історій картин від мене безпосередньо, могли їх прочитати в моєму каталозі «Час збирати каміння», який знаходиться в цій же бібліотеці.
Дякуючи мені за неординарну для села виставку вишитих мистецьких творів художників кількох століть, жителі села не здогадуються, як я їм вдячна за сприйняття виставки і отримані ними позитивні емоції.
