Світ для двох, або Різдвяна відпустка

Володимир вирішив узяти відпустку й поїхати на відпочинок, бо від офісних справ у нього вже й голова крутиться: то звіти, то інновації, то конференції — все ж таки він президент великої компанії.

…Наближалось Різдво — велике свято для усіх християн та й для тих, хто не вірить у Бога, але дотримується певних традицій задля годиться.
В уяві Володимира виринали яскраві картини з його дитинства, коли він разом із батьками їздив на Різдвяні свята в село до бабусі Станіслави. У старій сільській хаті пахло сушеним сіном і запашною соломою, бо ними бабуся встеляла підлогу на Святвечір — це був свого роду дідух-оберіг, який віщував про достаток у хаті і оберігав від усього лихого. Скільки було радості у Володі та його двоюрідних сестричок, коли вони грались долі, досхочу весело качались по дідухові, вбираючи в себе той природний запах свіжості і праці, що був укладений хліборобом-трударем у кожну стеблинку.

А скільки всього смачного було на столі в цей день, годі й казати: кутя, узвар, вареники з капустою, пампушки, пісні голубці, смажена рибка — усі дванадцять страв, які так щедро готують українці. Діти тільки слухали, як їхні батьки дякували за ці всі смаколики бабусі й вихваляли її кулінарні здібності.

Володя любив село, хоча вже давно був мешканцем столиці, та й час плине невпинно: йому вже тридцять — цілком сформована особистість.

…Мирослава, окрилена запрошенням коханого поїхати кудись на Різдво, швидко зібрала валізу, вкинувши туди три купальники, халатик і чотири вечірні сукні, все ж таки їдуть у теплі краї…

Дорогою втомлена майже цілодобовою зайнятістю дівчина заснула в машині з надією на те, що перед аеропортом Володя її розбудить. Коли лагідна Володина рука торкнулась плеча коханої, вона здивовано поглянула на нього: це ще не аеропорт?

Ні, сонечко, це найкраще місце на землі, де відпочиває душа і тіло! Це батьківщина моєї мами. Я познайомлю тебе зі своєю бабусею.

— Ти хоча б міг словом обмовитись, куди ми їдемо?! — сердито сказала Мирослава, — в мене одягу для села немає, і що я у цій дірі буду робити? Хіба це відпочинок?

— Не панікуй, моя пташко. От побачиш, що тобі тут усе сподобається, бо…

На звук машини і дивну суперечку вийшла бабуся Станіслава і з самого порогу, мудро оцінивши ситуацію, радісно усміхнулась, обізвавшись:
— Невже, Володику, ти привіз мені невісточку? Заходьте мерщій у хату, я натопила піч, напекла пиріжків… О Боженьку, яка ж я рада…
— Заходьте, діточки, там і побалакаємо.

— В мене й одягнутись нема у що для села, — бурчала слідом дівчина.

Мирослава несміливо й мовчки оглядала помешкання бабусі Станіслави. Спочатку була невдоволена ситуацією, а надалі все змінилося… Бабуся провела екскурсію своєю хатою, в якій, дякувати Богу, народилось і виросло четверо поколінь, хвалилася своєю скринею, в якій уже кілька десятків років зберігає вишиванки, рушники, серветки, навіть уквітчані маками та волошками ткані простирадла…

— Не переймайся, Мирославко, що нема в що вдягнутись, — вибирай у скрині все, що до вподоби. Я й берегла весь цей скарб для онуків і правнуків — це ж усе вишито власними руками. А скільки пісень переспівала разом із подругами, вишиваючи ці узори, а скільки історій було при цьому розказано й переслухано — одному Всевишньому відомо…

Слова старенької пом’якшили норов городянки.

— А ось ця ікона Божої Матері, що на покуті, має більше трьохсот літ, — спокійно і якось по-особливому урочисто говорила бабуся.
— Ой діточки, ви ж із дороги, мерщій до столу, там і поговоримо.

Бабуся заходилася накривати на стіл, а Володимир тим часом приніс із стодоли запашного сіна і, як у дитинстві бувало, заслав ним підлогу. Оселю заполонив такий запах, що хай сховаються Мирославині французькі духи…

…Коли ввійшла в світлицю Мирослава з розпущеним кучерявим волоссям, у вишитій бабусею сукні, в руках тримала рушник, щоб поцікавитись у бабусі, що символізують голуби серед квітів, Володимир на хвильку завмер, по-новому споглядаючи всю цю красу. У мовчазній розмові між ними можна було прочитати все: кохання, повагу, розуміння, вдячність — усе, що має мати сім’я.

Мудра бабуся Станіслава все зрозуміла. Вона підійшла до кутка, де висіла ікона Божої Матері, обережно зняла її, перхрестила тричі, прочитала молитву, поцілувала і, благословляючи молодих, промовила:
— Хай Бог благословить вас, мої дорогі внучата, на добро, любов і ласку. 
— Хай Матір Божа буде заступницею твого щасливого материнства, дочко.
— Дай, Боже, цій парі прожити життя у злагоді й коханні!
— Дай Боже, ні на хвильку не засумніватись одне в одному.
— Діти мої, умійте брати, умійте і віддавати. 
— Будьте завжди вдячними долі і Богові за те, що маєте, і заробляйте на краще.
— Знайте, що життя прожити — не поле перейти. Будьте мудрими людьми, люблячими батьками, бережіть мир на землі, цінуйте працю і людей.

Володимир узяв за руку Мирославу, міцно стиснув її, поцілував і дістав обручку. У Мирослави покотилася сльоза. Вона, схвильована від щастя і несподіванки, дякувала Богові за відпустку.

Схиливши голову, дівчина по­цілувала бабусю в руку і щиро подякувала за великий життєвий урок.

…На Різдво приїхали до бабусі в гості всі її діти, онуки й правнуки. Було щиро і весело у великій родині: колядували, згадували приємні дитячі моменти, ділились планами на майбутнє, каталися на санках дорослі й малі, загадували бажання, лягаючи на дідух, слухали цікаві історії з життя багатої досвідом бабусі Станіслави…

…Відпустка Володимира й Мирослави так швидко промайнула, що вони й не зогляділись, як треба було їхати. Бабуся, проводжаючи молодих, винесла згорточок, в якому була та вишиванка, яку одягала Мирослава, і рушник із двома голубами:
— Візьми, доню, колись, благословляючи своїх дітей, передаси їм, хай міцно тримається дерево нашого роду.




Автор: 
Ольга Ходацька

Додати новий коментар