Мій Учитель

Ми перейшли до 5-го класу. Перший тиждень навчання був найцікавішим, адже стільки нових предметів. А ще нам подобалось, що кожен урок вела нова вчителька. Та найбільше я чекав уроку історії, бо, по-перше, це слово вабило мене вже давно. Воно асоціювалось у мене з пригодою. А по-друге, дівчата звідкілясь дізнались (а вони завжди дізнаються про все першими), що історію вестиме молодий учитель, щойно після інституту. Як-то воно — учитель? Аж цікаво. До того часу в нас були лише вчительки, а тепер — учитель!

 Молодий, невисокого зросту, такий же світловолосий, як я, завжди в гарному настрої. А як він цікаво розповідав про князів і Київську Русь, про козаків і їхні походи. І вчителя, і історію всі одразу полюбили. Це був чи не єдиний урок, який усім подобався, і, здається, не було учня в класі, який би не читав параграф удома.

Після зимових канікул учителя не було. Пішли чутки, що він захворів. «З ким не буває, — думали ми. — Адже й учителі хворіють. Та й не дивно — зима ж». Проте хвороба затяглася. Історію заміняла інша вчителька, а ми все допитувались, коли ж буде наш учитель.

Дівчата перед уроком змовницьки шушукались, дехто навіть плакав. Мені вже переказали хлопці, що чули від дівчат, ніби в учителя якась страшна хвороба. Невиліковна. Хтось сказав, що зараз усі хвороби можна вилікувати. Почали сперечатися. Раптом усі повернулись до мене й чекали, що скажу я.

— Звідки я знаю — виліковна чи невиліковна?
— У тебе ж тато лікар!
— Ну, то й що? Тато ж лікар, не я.

Проте я пообіцяв, що обов’язково усе дізнаюсь і завтра розкажу. Раптом пролунав дзвінок на урок, і всі заспокоїлись.

Тато якось не дуже чітко розповів мені про хворобу (чи то не хотів казати, чи то я не все зрозумів, хоч і слухав уважно), одне я зрозумів точно: на операцію потрібна чималенька сума.

— А чималенька — це скільки? — допитувався я. — Ну, машин п’ять… таких, як у твого хрещеного, — відповів мені тато, знаючи, що я цікавлюсь машинами і не вилажу з Інтернету, переглядаючи різні марки та їх вартість.

Того вечора я довго не міг заснути — усе думав, де можна взяти такі гроші. Вранці я витяг зі своєї копілки все, що нащедрував, і забрав із собою в школу. По дорозі думав, як скажу хлопцям, що треба збирати гроші, а вони вже скажуть дівчатам. Ну а якщо знатимуть дівчата — знатиме вся гімназія. І якщо кожен учень принесе хоча б... Ні, цього буде мало. От якби кожен житель нашого селища. І я, заглибившись у математичні підрахунки, не помітив, як прийшов до школи. Та вчителька мене випередила. Перед першим уроком вона зібрала весь клас і сказала, що вчителю історії потрібні гроші на лікування, і що всі вчителі і техпрацівники і, можливо, й учні зможуть допомогти зібрати певну суму. Я спізнився, адже це хотів сказати я. У мене пропав настрій.
І навіть, як хтось запитав, скільки грошей потрібно, я промовчав, хоч добре знав приблизну суму — машин п’ять, і вже підрахував, по скільки треба принести кожному. Та хіба всі здадуть по стільки?

Я підійшов до вчительки і простягнув усі свої гроші. Вона тільки запитала: «Це батьки дали тобі таку суму?». Я кивнув головою. А наступного дня майже усі наші принесли гроші, кому скільки дали батьки.

Добігав кінця навчальний рік, почалась практика, і в школу прийшов наш учитель. У нього на голові по-модному була зав’язана бандана. Я зустрівся з ним у коридорі, трохи розгубився, не знав, що казати. Він витяг з портфеля книжку «Історія Стародавнього світу».

— Ось, тримай. Це тобі на літо. Ти ж історію, здається, у класі знаєш найкраще? Будемо з тобою готуватись до олімпіади. Прочитаєш? Я глянув на товстелезний підручник. «Читати влітку?» —

промайнуло в мене у голові. Він наче здогадався, про що я подумав, бо посміхнувся і сказав: «Усе читати не треба. Тільки Давню Грецію. Рим залишимо на потім». Я, звичайно, зрадів і взяв книгу. По дорозі додому я все розглядав малюнки в підручнику, що дав мені Учитель. Мені було дуже приємно, що Він — наш улюблений учитель не забувся про мене. Ні, Він тепер — мій Учитель, бо не забувся саме про мене, дав книжку саме мені. Я захотів хоч чимось бути схожим на Нього. Я виклянчив у мами, аби вона купила мені бандану, і все літо проходив у ній, хоч до цього носив лише картузи.

Літо швидко пролетіло, і я згадав про книжку тижнів за два до школи. Як я не старався, але трохи-таки недочитав. Першого вересня, йдучи до школи, я думав, що скажу Учителю, раптом він спитає, чи прочитав я книжку. Проте першого вересня мого Вчителя не було в школі. Не було його й після осінніх канікул. Історію вела нова вчителька, але коли вона запитала нас, чи знаємо ми щось про Давню Грецію, я промовчав, бо все, що я прочитав улітку, я хотів розказати своєму Учителю.

Його ховали взимку. Уся школа вивалила на подвір’я. Пролунав довжелезний дзвінок, але й він не міг заглушити похоронної музики. Усі, здається, без винятку плакали. Я нічого не бачив перед собою, сльози бігли по моїх щоках і замерзали на морозі, та я не соромився навіть дівчат. З того часу пройшло півроку. Знову літо. Перебираючи літній одяг, я натрапив на бандану, та ще не знаю, чи носитиму її цього літа. Вона — як згадка про мого Вчителя (тепер я вже знаю, що носив він її, бо від хіміотерапії випадає волосся). А ще книга «Історія Стародавнього світу», яку я вже не раз прочитав до кінця. Книга мого Учителя.




Автор: 
Олександр Приліпко, 12 років, Козелецька гімназія №1

Додати новий коментар