Природа завжди правдива… Інтерв’ю з письменницею Наталею Осипчук

Інтерв’ю з лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. М. Чабанівського в номінації «Публіцистика» 2012 року Наталею Осипчук.

 З історії заснування Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Чабанівського:

«Рішенням Сахновщинської районної ради Харківської області від 25 січня 2006 року затверджено положення про Всеукраїнську літературну премію ім. Михайла Чабанівського (до співзасновників долучилися також Харківська організація НСПУ та агрофірма «Прогрес»). Премія присуджується в двох номінаціях: проза (за кращий прозовий твір, присвячений висвітленню громадянської позиції молодого покоління і утвердження його як рушійної сили в суспільстві; ідея твору має бути виражена словами: «Молода людина — господар у своїй країні»); публіцистика (за кращий публіцистичний твір, присвячений успішній діяльності наших сучасників у справі захисту довкілля і утвердження в свідомості збереження екосфери, як єдино можливого середовища для існування людини)».

Цьогорічним лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. М. Чабанівського у номінації «Публіцистика» стала письменниця, член Національної Спілки письменників України, лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», Міжнародної літературної премії ім. Богдана Нестора Лепкого, II та IV Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр» — Наталія Осипчук.

— Пані Наталю, ваші публіцистичні статті «Порожистий Дніпро», «Українська Атлантида», «Неначе вихором знесене село», «Засторогою звучить: Куренівка», «Домашній міні-Чорнобиль», «Фосфатний експеримент над українцями» не лише окреслюють больові проблеми сьогодення, але й звучать як пересторога для майбутніх поколінь. Напевно, саме життя підказало теми, пов’язані із захистом довкілля?

— Пригадую вже далекий серпневий день 1996 року, коли вперше побачила Свято-Преображенську церкву, що височіла серед дніпровських вод. Хотілося дізнатися, що це за церква, чому вона опинилася посеред Дніпра? Пригадалася легенда про Атлантиду, зруйновану внаслідок страшного землетрусу. Залишилася красива казка і безліч запитань. Куди ж поділися мешканці Атлантиди, які, за переказами, були наділені даром чаклунства і провидіння? Може, врятувалися від біди на своїх космічних кораблях, коли загинула їхня прекрасна Атлантида? І хоча красива легенда й досі тривожить наші уми, доводиться жити у світі реальному. На жаль, історія Свято-Преображенської церкви (яку ще називають «предвічною»), хоча і овіяна легендами, але пов’язана із конкретними подіями. Під дніпровськими водами вона опинилася внаслідок будівництва Київської ГЕС, коли було затоплено чимало родючих земель.

Хто тоді думав про сумні наслідки непродуманих, м’яко кажучи, рішень? Чи замислився хтось про долі тисячі людей, змушених залишити рідні до­мі­вки? Хоча ще у 50-х роках минулого століття сумніви щодо доцільності створення дніпровського каскаду і затоплення значних територій висло­влював Олександр Довженко. Запи­тував, чи потрібна гребля, яка затопить землі, залишить людей без домівок? Плюндрування Дніпра не сприймав і Олесь Гончар: «Вдарить комусь у голову: давай ще одну ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль…» Видатні письменники побачили масштаби майбутніх трагедій, які нависли над українськими містами…

— Та до їхніх мудрих порад ніхто не дослухався, тож наслідки непродуманих рішень очевидні. Ви пишете про мешканців, які волею долі стали переселенцями у мирний час. І війни начебто не було, а люди, мов ті лелеки, змушені були залишити рідні гнізда…

— Пригадую розповідь колишньої мешканки села Зарубинці Софії Федорівни Сорокової, яка доклала чимало зусиль, аби пам’ять про рідне село не пішла в небуття. Вона переконана, що якби свого часу не дозволили вчинити такий злочин над природою — затопити родючі землі, подальші долі її односельців склалися б набагато щасливіше. «Неначе вихром знесене село, попід горою вітер сумно свище, і кропивою, й сизим полином позаростали наші попелища», — з болем писала про рідне село місцева поетеса Ольга Дяченко. Люди перевозили хатні пожитки, плакали над вирубаними садками, розібраними хатами, батьківськими могилами. А над зруйнованими хатами все кружляли й кружляли стривожені ластівки, не розуміючи, що коїться. Та що могли вдіяти пташки, якщо люди виявилися безсилими?!

Софію Сорокову, вимушену переселенку, ніколи не полишала думка: як відродити затоплене село, повернути його до життя? Фантастична мрія, майже нереальна, особливо з огляду на те, що ані говорити, ані писати про цю трагедію не дозволялося! Так само, як тривалий час нічого не було відомо про вже згадувану мною Свято-Преображенську церкву — окрасу села Гусинці. Теж колись сплюндрованого й затопленого. Та колишні односельці, що розлетілися по світах, ніколи не забували про своє рідне село. Щороку човнами припливали до церкви, аби вклонитися батьківським могилам. Згадати про своє минуле. Оте минуле, що назавжди залишилося під водою: і хати, і рідна школа…

— Чим не новітній сюжет про Атлантиду! Ваше письменницьке слово звучить як пересторога: жорстоке ставлення до своєї землі назавжди має залишитися у минулому. Але реальне життя свідчить, що історія вчить тому, що нічому… не вчить?

— Власне, про це йдеться у публіцистичних статтях «Фосфатний експеримент над українцями», «Домашній міні-Чорнобиль», «Засторогою звучи­ть: Куренівка». «Апокаліпсисом» називає чорний день 13 березня 1961 року киянка Олімпіада Гаврилина. Якби місцева влада вчасно відреагувала на «перші дзвіночки», то жахливої трагедії можна було уникнути. Та в історії, як відомо, немає умовного часу. Висота селевої лавини, яка накрила Куренівку, досягла 14 метрів (висота 4-поверхового будинку), а швидкість сягала 5 м/с! Олімпіада Гаврилина може відтворити ті події у хронологічному порядку. Пригадує, як щодуху бігла, щоб встигнути забрати сина з дитсадочка і тим самим врятувати йому життя. Вже вдома дізналася про загибель сусідки, яку не встигли винести з будинку (жінка була прикута до ліжка). А інша знайома побивалася, що нічого не знає про своїх синів — працівників трамвайного депо ім. Красіна. На щастя, їм вдалося врятуватися. Що ж було далі? Куренівська трагедія одержала гриф секретності, а її масш­таби ретельно приховувалися. Спеці­алісти наз­вали куренівську трагедію антропогенним селем, що трапився з вини людини. Щоправда, не уточнили: трагедія сталася через злочинну бездіяльність посадовців, які повинні були не допустити біди. Сьогодні кияни опинилися перед новими загрозами. Нібито всі погоджуються, що будувати висотки на дніпровських пагорбах небезпечно, але на ті перестороги ніхто не зважає. Чекаємо на Куренівку-2?

— Ви, пані Наталю, пишете також про запорізького вченого Віктора Чабаненка, автора книги «Ук­раїнська Атлантида». Його роздуми про Великий Луг — символ духовного відродження українсько­го народу — торкаються найпотаєм­ні­ших струн душі, спонука­ють замислитися над тим, що пе­ре­дамо у спадок прийдешнім поколінням…

— Ми не знаємо нашої історії, а якщо знаємо, то доволі поверхово. Тому читати подібні книги і повчально, і корисно. Недаремно Великий Луг облюбували запорожці. У вірші «Іржавець» Тарас Шевченко пише: «Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, взяли з собою Матір Божу, а більш нічого не взяли…» Працюючи над книгою про Великий Луг, автор ніби повернувся у світ свого дитинства, «назавжди втрачений рай». Знамениті дніпровські плавні («Великий Луг» — їхня історична назва) — були відомі ще стародавнім грекам. Зрозуміло, що ця втрата справді планетарного масштабу не могла не турбувати екологів і природоохоронців. Звучала навіть пропозиція спустити всі штучні моря, рекультивувати і Великий Луг, і всі заплави. Повернути їм колишню красу. А для цього треба садити ліси, які є творцями кисню і зберігачами вологи. Про ліси з величезною любов’ю писав і незабутній Михайло Чабанівський…

— Вдивовиж таки відбувається перегук письменницьких доль, діа­лог поколінь. Ще у 60-х роках М. Чабанівський перший в українській літературі підняв тему збереження природи нашої, у своїх творах «Стоїть явір над водою», «Тече вода в синє море» пророчо закликав дбати про мальовничу її красу, а не нівечити її, вирощувати ліси, відновлювати маленькі річки, заплави, очищати замулені джерела. Тема, яка актуальна була вчора, сьогодні, а завтра, завтра може бути пізно. Це тривожать і вас…

— Павло Загребельний дав влучну характеристику двом типам людей. Людини-творця, яка прагне пізнати природу і жити з нею в гармонії, і «зраціоналізованого й збухгалтеризованого технократа». Без сумніву, Михайло Іванович був людиною-творцем, який жив у гармонії із Всесвітом. 1949 року побачила світ перша збірка оповідань письменника «Свіжа скиба». Невдовзі з’явилися такі повісті, як «Срібні ключі» (1953), «Степовий цвіт» (1956), «Стоїть явір над водою», «Катюша» (1960), «Тече вода в синє море» (1960) «За півгодини до щастя» (1963), «Лебедина сага» (1969), «Журавлинка» (1971), «Заповіт» (1972) та близько 100 новел та оповідань. Ці твори об’єднує спільна тема — любов до землі, лісу, річки. Любов до усього живого. Недаремно Павло Загребельний назвав Михайла Чабанівського «лицарем зеленого світу». Михайло Стельмах відзначав, що твори Михайла Чабанівського написані з любов’ю до рідної природи і ненавистю до руйнівників усього прекрасного.

— Як гарно, влучно висловився Михайло Стельмах: «Потоки живлять ріку, любов живить серце. І ріки, і серця можуть бути мілкими і глибокими. Я не уявляю глибокого людського серця без любові до всього прекрасного, й насамперед до щедрої краси природи. Але любов до природи може бути споглядальною і справжньою, коли людина втручається в життя, що оточує її…» У цьому зв’язку виникає запитання: наскільки дієвим є сьогодні слово публіциста, письменника?

— Напевно, небайдужа громада міста, села справді може чогось досягнути, коли йдеться про захист Дніпра, малих річок, лісу або парку. Не залишатися байдужим, бути наступальним, активним, — здавалося, у цьому немає нічого складного, але у житті не все так просто. Філософія життя: хтось нищить, забруднює, руйнує живу природу. Хтось — самовіддано захищає. Розуміючи, що українська земля — наша, рідна, і ми звідси нікуди не підемо. Чи дієвим є слово письменника? Мені здається, що питання треба ставити ширше: чи достатньо уваги у ЗМІ, на телебаченні приділяють екологічній тематиці? Таке враження, що ми потрапили на суцільне свято життя: скрізь шоу, розважальні програми, танці із зірками і без зірок… У голови українців вперто втовкмачують думку, що природоохоронна тематика — не на часі.

Та все ж не опускаймо руки — легких часів не було ніколи. Діймо, як свого часу діяв Михайло Чабанівський, який був одним із засновників республіканського Комітету захисту природи, ініціатором озеленення автодоріг і активним пропагандистом цієї справи у республіканській пресі. Вражає енциклопедичністю знань повість «Стоїть явір над водою». Треба бути неперевершеним фахівцем у галузі лісництва, щоб так вичерпно подати матеріал. В образі діда Ялисея бачимо самого автора, який промовляє мудрим голосом: «У нас на Україні хата без вишневого садочка називалася байбаком: щось середнє між волоцюгою і одчайдушним парубійком, який не має ні притулку, ні людської подоби — так собі, наче відчухрана гіллячка…»

А хіба не сучасними видаються слова «народного агронома» Ялисея: «Якби я був учителем, я б неодмінно організував у школі куточок рідної природи… Почав би з того, що зібрав би листя з усіх дерев, щоб кожен учень навчився розпізнавати лісові породи з листя… А потім засушив би травинки — хоч по одній з усієї великої сім’ї польових і лісових рослин. Аби знали дітки, що воно таке чистотіл, звіробій, тисячолисник, ожина, безсмертник». Особ­ливо гостро стоїть питання ековиховання міських дітей, бо деякі з них зроду не бачили живої корови та думають, що хліб росте на деревах…

А як чарують своєю поетичністю такі знайомі назви, як «вовконіг, вовче лико, вовча лапка, гадюча цибулька, гусячі лапки, дзвоники, сокирки, забий-круча, заяча капуста». До кожного розділу повісті письменник дбайливо підібрав епіграфи, серед яких, зокрема, і слова О. Довженка: «Хто не посадив і не виростив п’яти деревин до двадцяти років — плати за чисте повітря!»

— Ви згадали про екологічне виховання, а мені подумалося, що отой «зраціоналізований технократ» навряд чи перейматиметься такими «дрібницями», як назви рослин, травинок, квіточок… Ком­п’ютеризований світ заволодів сві­домістю людини, заполонив віртуальною дійсністю, синтетичною за­коханістю в неіснуюче в реальному світі. Голосом волаючого в пустелі залишаються ідеї В. Вернадського про нашу єдність з природою. Потрібна просвітницька робота, активний Зелений рух! Щоб у молодого покоління виховати благоговійне ставлення до природи треба, мабуть, не тільки говорити про проблему, а й активно діяти.

— Без виховання почуття «шляхетного жалю» до природи (за В. Вернадським), справді, усі розмови видаються порожніми. Тому світлі, життєрадісні твори Михайла Чабанівського лишаються надзвичайно сучасними. Адже в них — біль письменницької душі, заклик берегти нашу Землю. Хіба такі твори не викликають захоплення? Необхідно перевидавати твори М. Чабанівського. Його слово звучатиме актуально. Головне, аби їх читали дітям і батьки, і вчителі, і бібліотекарі.

Про активну позицію письменника свідчать листи, які збереглися в архіві М. І. Чабанівського: свого часу творчістю Михайла Чабанівського зацікавився Леонід Леонов, автор «Нашестя» й «Російського лісу». Депутат Верховної Ради звернувся в листі до Михайла Івановича як журналіста-публіциста за допомогою. Треба було заступитися за робітника Охтирського лісгоспу Федора Макєєва, який став на заваді несанкціонованої вирубки лісу. Завдяки наполегливим клопотанням письменників-природолюбів, прокуратура змінила-таки вирок народного суду, заарештованого виправдали й визволили з так званого сибірського «спецпоселення». У листі від 26 червня 1963 року Леонід Максимович із радістю відповів на цей крок: «Наші з Вами турботи увінчалися успіхом! Одним лісником в Україні побільшало». Ця історія мала і продовження. Через два роки, у грудні 1965 року, знову надійшло прохання від Леонова, але вже занотоване його особистим секретарем. Хворий літератор — депутат, занедужавши на грип, навіть побоявся написати листа. До нього надіслав тривожний сигнал із міста Суми Олександр Церковницький, повідомивши, що місцеве начальство зухвало задумало знести давню церкву Воскресіння. «Мені пишуть, — розповідав Леонов, — що церков ця вважається чудовим взірцем українських храмів XVII століття. Макет цієї будівлі зберігається в історичному музеї, а саму церкву, бач, руйнують… Чи не вдарити нам у пресі в усі дзвони з приводу такого сумного явища?» Михайло Чабанівський негайно відгукнувся: «Для мене буде за честь виконати будь-яке Ваше доручення, що спрямоване на благо культури. Хоч уже виходили в газетах подібні статті про варварське ставлення на місцях до пам’яток давнини, проте я зв’язався з автором листа й, зібравши відомості про церкву, беруся за діло…»

— Пані Наталю, ваша книжка повістей «І надінеш вінець терновий замість корони царської», що вийшла в серії бібліотеки альманаху українців Європи «Зерна», як свіжий ковток джерельної води. Так легко, правдиво, просто і талановито пишете. Вражає той глибинний філософський аспект, закладений у творі, той «універсальний кодекс честі» об’єднує різних людей, незалежно від національності, куль­тур­но-духовних традицій, віри, со­ці­ального статусу, бо ґрунтується на моральних засадах порядності, любові до природи рідного краю — до прекрасного. Саме ці якості притаманні Людині.

Вустами вашого героя Михайла промовляєте до читача уважно поставитися до знаків природи, прислухатися до її голосу пташиного, шепоту дерев, шелесту трав та води.

Ось один знаковий епізод з книги:

«…Михайло плавав на човні, силкуючись вибратися на берег. Але не міг. Навкруги було стільки латаття, що без сторонньої допомоги годі було вибратися. Він кликав на допомогу, але навкруги дзвеніла тиша.

І раптом… Звідкіля, з яких країв на допомогу до нього кинулася горличка. Каменем впала з неба, де і сили взялися у такої маленької пташини? Горличка летіла перед ним, вказуючи порятунок. Михайлові залишалося лише маневрувати по ставку, обминаючи латаття. Нарешті він ступив на берег.

…Горлиця вказала йому вихід з лабіринту. І він скористався цим шансом!»

— Так. Письменники говорять вустами своїх героїв, — далі веде Наталя Осипчук. Так і Михайло Чабанівський благає скористатися своїм шансом кожного, кому дорога наша земля. Його оповідання «Не даруйте синові рушниці», «Не сполохати соловейка», «Залишимо Юрасикам діброви» підказують, як вижити на планеті Земля — тільки оберігаючи й примножуючи її красу. Пригадую, його повість «Лебедина сага» про острів незайманої тиші, де оселилися лебеді, починається цитатою з Гете: «Природа не визнає жартів; вона завжди правдива, завжди серйозна, завжди сувора; вона ніколи не помиляється; помилки ж і непорозуміння йдуть від людей». Напевно, це і є найголовніший заповіт, який залишив нам письменник — «Прикрашаймо рідну природу! Прикрашувати її не для себе, а для неї, це значить, любити її».

Розмову провела Оксана Хорозова