Мій батько

Селянський син з діда-прадіда, інтелігент у першому поколінні, мій батько був такий, як усі батьки. Я так вважала, хоча в повоєнні часи мати батька довелося далеко не кожній дитині, це був великий подарунок долі. Поранений і контужений, хворобливий, він проте був молодим, вродливим чоловіком, говорив тихо і лагідно, у нього завжди була усмішка в очах. Добре володів словом, любив жарти і сам умів дотепно жартувати. Як писав Довженко про свого батька, так і я притулю його слова до свого: «З нього можна було писати лицарів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все».

Батько ніжно і трепетно любив життя, природу, всіх дітей і передусім своїх. Він навчав нас читати і писати, думати і відчувати. І поряд з ним завжди була наша мама, його опора і підтримка. Разом вони працювали у школі, разом виховували дітей. Возили нас під час своєї літньої відпустки до великих міст, і там ми, ще малі, ходили разом в театри, музеї, картинні галереї, виставки, бо цього не було у нашому селі, а батьки хотіли, щоб ми виростали освіченими.

Вдома вечорами ми, сидячи на ганку, розглядали зоряне небо, і батько нам розповідав про сузір’я, адже тоді не було телевізорів і дуже часто навіть електрики.

Я не пам’ятаю іграшок, але у нас було багато книг, і дитячих також, альбомів з ілюстраціями картин різних художників і скульпторів. Батько добре малював, і коли ми хворіли, він розповідав нам казки й одночасно малював.

Наша квартира була у школі, поряд із класними кімнатами, побут був надзвичайно аскетичним, якщо підходити до нього із сучасними мірками. Можна сказати, що я народилася і жила, як і мої батьки, посеред шкільного світу, шкільного двору, серед шкільних дзвінків, що перемежали тишу уроків із галасливими перервами. Школа, шкільне життя затихало лише коротко на літні канікули, але й тоді двір наповнювався дитячими голосами — діти влітку приходили і дбали про рослини і тварин, що жили на шкільному дворі. Й разом з ними був батько. Найяскравіше пам’ятаю: я дивлюся у вікно, а він іде доріжкою по подвір’ю, раз у раз нахиляючись до трави або піднімаючи голову до гілочок дерев. І в нього такий щасливий вираз обличчя.

Коли я пішла до школи, де працювали батько і мати, які в різні роки викладали в моєму класі, це не було якимось викликом або незручністю ні для мене, ні для батьків, ні для моїх однокласників та інших школярів. У школі вчилися також і діти інших учителів.

І до нас, директорських дітей, було рівне ставлення, як і до інших учнів, і з боку вчителів, і з боку дітей. Нас сприймали як окремих особистостей, оцінювали наші власні якості.

Натомість моє життя як учениці збагатилося повноправною участю в усіх справах, що робилися у школі. А робилося дуже багато: гурткова робота, заняття фізичною культурою й участь у змаганнях, робота на полях, походи в найближчий ліс — на світанку чи вечірньої пори, годування кроликів, шкільні свята і вечори. У старших класах — подорожували усім класом рідним краєм, спочатку недалеко, а потім — усе далі, з культурними і пізнавальними програмами.

Життя було заповнене вщент, різнобічне і багатогранне.

За шкільного життя образ батька й образ учителя, наставника поєдналися в одне ціле. Він був і завжди залишається для мене великим авторитетом. Але цей авторитет був поряд, живим і теплим, з ним можна було поговорити про дитячі клопоти, посперечатися, посміятися і пожартувати.

Як мені зараз видається, батьки уважно спостерігали і непомітно спрямовували наше з братом життя, не надто втручаючись у сферу особистого.

Я поїхала вступати до вишу у велике місто — Київ — і бачилася з батьком на канікулах. Буваючи у Павлиші, я мало спілкувалася з ним: була зосереджена на своєму житті, переймалася власними проблемами, а його бачила знову заклопотаним, у безкінечній праці. Адже влітку в нього було більше часу зосередитися над своїми рукописами.

І коли мене запитують, чи приділяв мені батько достатньо уваги, то, згадуючи минуле, я відкриваю для себе, що це я недостатньо уваги приділяла батькові, коли йому потрібна була підтримка в часи нападок на його творчість, коли він, занурений у працю над художніми мініатюрами, із хвилюванням початківця чекав моїх вражень.

А нині, коли пройшло багато років, і тогочасний вік батька наближається до віку моєї дитини, я значно більше і глибше знаю його, ніж за життя, а також — його творчість.

Як науковець я вивчала й опановувала вітчизняну і зарубіжну історію педагогіки. І це дало змогу подивитися на працю батька на тлі інших здобутків і звершень, порівняти його ідеї з ідеями діячів минулого і сьогодення.

Я не можу сказати, що досконало знаю його 46 монографій, 500 статей і 1500 художніх творів. Я вивчаю їх, перечитую і кожного разу знаходжу щось нове, чого я раніше не побачила або що пройшло поза моєю увагою.

Я не буду давати оцінку його творчості, вона є в моїх статтях, книжках, передруках.

Через проникнення у світ творчості батька я почала осягати його особистість як науковця, його високу культуру думок і почуттів, його страждання від нерозуміння його ідей і намірів, високу напругу його емоційності, його небайдужість до своєї справи, зусилля залишити недоторканною сутність його вистражданих ідей, основою яких була любов до дітей у найширшому розумінні цього слова.

Мій батько нині завжди поряд зі мною, і він скеровує моє життя. І мені дуже жаль, що він не супроводжував наше з братом дорослішання, наше професійне зростання, не побачив своїх красивих онуків — Олексія і Лесю, не потримав на руках своїх правнуків — Вадима, Єгора, Варвару. Але всі ми відчуваємо його поряд із собою.

 




Читайте також: 

Додати новий коментар