Ірина Кліщевська: «Театр — це маленька держава»

Який режисер не мріє мати свій театр. Їй пощастило. Її мрія здійснилася. Можливо, допомогла перебудова. А швидше – відданість улюбленій справі.

У це важко повірити, але у 80-х у столиці театральним студіям, щойно створеним, пропонували маєтки на найживописнішій вулиці Києва. Тепер це арт-центр. Так на Андріївському узвозі з’явилося "Колесо". Моя співрозмовниця – чарівна й тендітна жінка, яка вже ось тридцять років очолює театр. Актриса, режисер і художній керівник-директор театру "Колесо", що на Андріївському узвозі, народна артистка України – Ірина Кліщевська. «Від фольклорних вечорниць – до творів Петера Гандке».

— Пані Ірино, щоб ви запропонували подивитися глядачу, який вперше переступив поріг вашого театру?

— О! Це надто складне запитання. Дуже багато залежить від людини. Треба знати її вік, смаки. З подібними запитаннями до театру частенько телефонують глядачі. Чергові адміністратори радять їм заглянути на наш сайт, ознайомитися з репертуаром, почитати анонси, відгуки на вистави. На сьогодні в нашому репертуарі 35 вистав! Це і комедії, і драми, і трагедії, й модерна сучасна драматургія, і фольклорні вечорниці, які граємо на різдвяні свята.

— Тобто за тридцять років ви сформували репертуар, який цікавий більшості?

— Не так давно ми проїхали Україною. Були в Ужгороді, Тернополі, Запоріжжі, Кропивницькому. У кожному місті свої люди, свій глядач. У самому Києві багато різноманітних і різножанрових театрів. І це добре. Маю сказати, що репертуар нашого театру збалансований. Від фольклорних вечорниць до творів, наприклад, маловідомого у нас, але прославленого у світі сучасного австрійського драматурга Петера Гандке. В Україні його майже не знають. З його творчістю нас познайомив французький режисер зі Страсбурга П’єр-Жан Валентен, постановник опери «Набукко» в Національній опері України. На нашій же сцені він поставив п’єсу «Каспар», яку написав згаданий австрійський драматург. Пізніше я поставила ще одну його п’єсу «Скандал із публікою». Дійство на сцені починається із запитання до глядача: «Чого ви сюди прийшли? Це не вистава, не п’єса. А якщо ви таки лишилися, то вас образять». Ось такий авангардний, цікавий сценічний твір не для масового глядача.

А коли грецький режисер запропонував мені поставити «Антігону» Софокла, подумала: а чому б і ні? Тепер маємо цю п’єсу у своєму репертуарі. Вона йде на камерній сцені. На мій погляд, репертуар «Колеса» широкий, розрахований на різного глядача.

— «Колесо» на своїх сценах відкрило чимало різних драматургів…

— Так, є у нас хуліганська версія «Приборкання норовливої» Шекспіра, яку створив сучасний австрійський драматург Францобель. З подачі Австрійського культурного форуму ми відкрили Україні Йоганна Нестроя, драматурга, про якого до певного часу в нас знали лише вузькі спеціалісти-філологи. Це, власне, австрійський Гоголь, Островський, який лишив по собі шість томів  драматургії. Керував Театром імені Карла в Леопольдштадті. У «Колесі» йде його вистава «Колишні справи». Український переклад «Дами-примари» Кальдерона, який зробив Сергій Борщевський, вперше було поставлено також на нашій сцені.

— За тридцять років змінився і акторський склад?

— Так, коли починали, нас було шестеро акторів. До сьогодні п’ятеро з них — Валентина Бойко, Вадим Лялько, Олег Лепенець, Галина Зражевська, Олександр Бірюков — працюють у «Колесі» й нині. Всього у штаті двадцять дев’ять акторів. Із них одна народна артистка України і п’ять заслужених артистів України. Для малої кількості акторів завжди складно підібрати репертуар. А вже коли трохи розширилися, у нас з’явилася вистава «Шантрапа», де на сцені одночасно працює 16 акторів! Усі актори — яскраві особистості, усі виконують головні ролі. У нас немає щось на кшталт: «П’ятий зайчик у третьому ряду другого складу». У нас усі на виду. Я намагаюся підбирати репертуар так, щоб усі актори почувалися повноцінно.

І… покотилося «Колесо».

— «Колесо» починалося в кафе-театрі у будинку, де мешкав подільський ювелір…

— Так, у ХІХ сторіччі в цьому будинку мешкав подільський ювелір, у ХХ столітті були радянські комуналки. У перевтіленні житлової споруди у театр брали участь всі працівники театру.  Сьогодні це родзинка старовинного Подолу, улюблене місце відпочинку киян та гостей столиці. Сьогодні ми граємо на трьох майданчиках. Основна сцена  розрахована на сімдесят глядачів. У Камінній залі можуть розміститися 45 людей. Маємо і сцену у глядацькому кафе. У репертуарі залишилося три вистави, які належать саме до жанру кафе-театру, власне, з якого ми і починали. До речі, «кафе-театр» — це саме паризький термін. Кафе-театри були особливо популярними у повоєнні роки, після Першої світової.

— У Ваших маленьких затишних приміщеннях знайшлося місце й для творчого салону?

— З 2010 року у нас працює Театральний салон. Тут відбуваються виставки відомих художників, а також виставляються роботи тих, хто тільки починає свій шлях у мистецтві живопису, фотографії. Ми запрошуємо глядачів на концерти, творчі зустрічі, презентації, вечори поезії, романсу.

— Театр іноді залежний від глядача?

— Так, буває часом. Наприклад, у нашому репертуарі є твір Фрідріха Дюрренмантта «Портрет планети», про який написано, що це «Попередження нерозумному людству». Там, до речі, є і про збитий Boeing, а п'єсу написано 1970 року! Погодьтеся, що такі речі не можна грати досить часто. Отож театр вимушено залежний від своїх глядачів. Це, тобто як у Саксаганського: «Драма — не прийду». Так, до речі, частенько зауважують і наші глядачі. Кажуть, драм і у житті вистачає…

— У репертуарі театру є вистава й про події Майдану…

— Авторка спектаклю «Ми, Майдан» Надія Симчич, переможниця французького конкурсу мережі театрального перекладу «Євродрама». Вона зібрала  до  купи  пости у  Facebook.  Прочитавши   те  все, я зрозуміла, що зможемо зробити виставу. Постановку назвали документом, оскільки актори не грають, а читають тексти. Паралельно йде інформація про події листопаду 2013-го — лютого 2014 років. Зала завмирає від реалій, емоції перемагають. На очах акторів виступають сльози…

— Останнім часом в театрі проходять міжнародні театральні фестивалі?

— «Колесо» стало ініціатором Міжнародного фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest та всеукраїнського фестивалю до ювілею драматурга Миколи Куліша, одного з корифеїв вітчизняного авангардного театру. У нас з’явилася ідея організувати театральний фестиваль, на якому п’єси  Кулі ша гратиме багато різних театрів.

«Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса» — все це написано про день сьогоднішній. Наші глядачі дивляться «Отак загинув Гуска» й кажуть: «Ой, наче про зараз написано». Куліш — такий український Беккетт. Начебто абсурд, але й реальність. До того ж це український авангард нарівні з європейськими драматургами.

Торік ми подивилися й зрозуміли, що немає фестивалю камерних театральних вистав. І провели перший. У ньому взяли участь представники восьми країн. Був театр із Сіверськодонецька, один із білоруських театрів привіз постановку п’єси української режисерки Наталки Ворожбит. Відгуки про цю подію були дуже схвальні. У червні проведемо фестиваль знову. Крім того, вирішили, що раз на місяць на сцені «Колеса» виступатимуть театри з-поза меж Києва. А журі подивиться, оцінить та обере тих, хто представлятиме Україну на AndriyivskyFest.

— Чи маєте в репертуарі театру щось для дітей?

— Так, це зворушлива й чуттєва історія «Зоряний хлопчик» та яскраве, темпераментне  музичне продовження улюбленої казки данського казкаря Андерсена «День прильоту ластівки, або Поцілунок принцеси». Зараз у мистецькому проекті «Молода надія» прем’єра для дітей «Африканські казки» за оповіданнями Рока Крепена та Мфані Піно.

— Чи плануєте найближчим часом прем’єри?

— Плануємо показати глядачам постановку за п'єсою Тетяни Іващенко, яка поки що має робочу назву. Дія відбувається довкола Леопольда фон Захер-Мазоха — автора, творчість якого не зводиться лише до «Венери в хутрі». Ця людина писала про Україну, про її жінок. «Венера в хутрі» — твір тонкий, естетський. Має бути цікаво. Намагаюся ставити те, чого на інших сценах немає.




Читайте також: 

Додати новий коментар