До 100-річчя В. О. Сухомлинського

Свого часу Антуан де Сент-Екзюпері нагадав світу про «розкіш людського спілкування». З власного досвіду ми знаємо, як буває необхідно висловитися, як хочеться, аби нас почули, як змінюються наші уявлення про світ і нас самих завдяки спілкуванню.

Василь Сухомлинський, великий знавець людської душі, писав: «Найвище щастя й радість людська — спілкування з людьми. Педагог наголошував у книзі «Сто порад учителеві»: «Невикорінною духовною потребою будьякої людини є спілкування з людьми, у спілкуванні з ними вона знаходить радість і повноту життя».

Особливим засобом виховання й навчання дитини є педагогічне спілкування, що є однією з основних функцій учителя й вихователя. Про це неодноразово наголошував педагог. У діяльності вчителя спілкування є і потребою, і професійним обов’язком, і частиною власного життя. Більш того, без спілкування педагогічна діяльність стає неможливою. Ось кілька думок В. О. Сухомлинського з книги «Серце віддаю дітям»:

«Виховання — це насамперед постійне духовне спілкування вчителя і дитини».

«Справжнє духовне спілкування народжується там, де вчитель надовго стає другом, однодумцем і товаришем для дитини в спільній справі».

«Живе,  безпосереднє,  повсякденне спілкування вчителя і дитини, без взаємного проникнення у світ думок, почуттів, переживань один одного, немислима емоційна культура, як плоть і кров культури педагогічної».

Учитель, вихователь повинен оволодіти всіма тонкощами спілкування з учнями. Це — запорука плідної спільної діяльності, а отже, й підвищення якості освітнього і виховного процесу, метою якого, передусім, є формування особистості громадянина і успішного професіонала. Про результати педагогічного впливу та формування особистості учнів у спілкуванні з ними Василь Олександрович писав у праці «Методика виховання колективу»: «Я тільки тоді впевнений, що моє слово доторкнеться до найтонших струн їхніх сердець, коли з кожним із вихованців у мене була щира, задушевна розмова, коли ми взаємно відкрили серця один одному, коли підліток захопився моєю мрією, моїми поглядами, моїм особистим ставленням до ідеалу і виніс з духовного спілкування зі мною певне ставлення…». Педагог підкреслював, що у вихованні людяності виняткову роль відіграють особисті взаємини, духовне спілкування двох людей. Педагог наголошував, що дітей треба вчити ділитися радощами, труднощами, думками, переживаннями. Він застерігав, що душевне спілкування — це надзвичайно ніжна ділянка людського серця, і доторкатися до цієї діянки треба обережно. Він радив вихователям при спілкуванні з дітьми «тактовно, непомітно спонукати до висловлювання тих думок, які хвилюють людину, які вона й сама ще не до кінця осмислила».

Увага Василя Олександровича Сухомлинського до спілкування як незамінного складника існування людини і як педагогічного феномена переконує, що дорослі — батьки, дідусі-бабусі, вихователі, учителі — мають бути надзвичайно обережними й уважними до власних слів, поважно ставитися до дитячих висловлювань, а також навчати спілкуватися.




Читайте також: 

Додати новий коментар