Чимало є, Гораціо, у світі...

Чимало є, Гораціо, у світі...

«Чимало є, Гораціо, у світі, що неспроможна мудрість осягнути» 

В. Шекспір («Гамлет», дія 1, сцена 5)

Швидкоплинний минає час, історія вже перетнула межу ІІІ тисячоліття, а людство ще й досі має потребу в тому, що створив Вільям Шекспір, цей дивовижний митець ренесансної доби. Однак всесвітня слава найвидатнішого з-поміж драматургів світу увійшла в явне протиріччя із браком біографічних фактів про людину, яка народилася понад 450 років тому в Стратфорді-на-Ейвоні. Кричуща невідповідність його творчого спадку легенді про нього спричинила так зване «шекспірівське питання» та поділила шекспірознавців усього світу на стратфордіанців та антистратфордіанців. Його життя та смерть оповиті ореолом таємниці: є тільки ім'я – одне ім'я без плоті й крові. Мабуть, у тому й полягає драма історії, що западини історичної пам'яті заповнюють містифікації та легенди, що претендують на роль істини. Мозаїка з фрагментів історичної правди та примхливих фантазій властива й легенді про Шекспіра. Свого канонічного вигляду набула вона не відразу, а поволі, внаслідок тривалої еволюції, впродовж трьох століть. Та головне про людину зі Стратфорда висловив французький шекспірознавець Іполит Тен: «Ми знаємо лише те, що він народився, одружився та приїхав у Лондон, доопрацьовував чужі п'єси, писав свої, заповідав родині майно та помер». Чи не замало для біографії генія?

СТРАСТІ ПО ШЕКСПІРУ

Ще з XVIII століття йде безперервна суперечка навколо Шекспіра, причому сумніви у творчих можливостях людини зі Стратфорда висловлювалися багатьма видатними митцями англосаксонського світу, серед яких – Чарльз Діккенс, Марк Твен і Волт Уітмен. Відверто жорстко висловився з цього приводу й англійський поет-романтик Самюель Кольрідж: «… чи можливо, щоб автором таких п'єс був такий неук та безпутний геній, яким зображує його сучасна літературна критика?»

Та проблема зовсім в іншому: не у кількості істинних біографічних фактів, а в їх несумісності зі змістом і стилем шекспірівських творів. Зокрема, нечисленні факти з життя Вілла Шакспера (Will Shakspere) зі Стратфорда, які наводять деякі автори (зокрема, Ілля Гілілов у праці «Игра об Уильяме Шекспире, или Тайна великого Феникса»), свідчать більше про вдалого ділка, аніж про великого драматурга.

Титульний аркуш праці Іллі Гилілова

 

Дійсно, у травні 1597 року Шакспер придбав другий завбільшки будинок у Стратфорді (Нью-Плейс), 1599-го стає пайовиком театру «Глобус» (його частка – 10 відсотків), а у серпні 1608-го – пайовиком театру «Блекфрайєрс». Водночас придбав землі біля Стратфорда і купив будинок у Лондоні. Полишивши рідне місто із пустими кишенями через чверть століття він стає власником найбільшого майна у Стратфорді. Далі звертається у королівську Геральдію з клопотанням щодо надання йому титулу дворянина й права мати фамільний герб (клопотання задоволене). Нарешті, у березні 1613-го Шакспер поступається своїм паєм в акторській трупі, скасовує свої фінансові справи у Лондоні та остаточно повертається у рідне місто, де раптово помирає у квітні 1616 року.

Про його смерть сповіщає лише короткий запис у щоденнику Джона Уорда, парафіяльного священника зі Стратфорда: «Шекспір, Дрейтон та Бен Джонсон за веселою вечіркою, здається, повпивалися, тому що Шекспір помер від лихоманки, на яку тоді ж захворів». Його поховали в алтарі церкви святої Трійці.

Бюст Шекспіра у церкві Святої Трійці (Стратфорд-на-Ейвоні)

 

Засмучує й заповіт поета, який залишив за місяць до смерті та знайдений 1747 року Джозефом Гріном, стратфордським колекціонером старожитностей. На його думку, заповіт позбавлений «щонайменшого проблиску того духу, який осяював нашого великого поета…»; відсутні й відомості й про наявність будь-яких книг та літературних рукописів.

На смерть Шакспера не відреагував ніхто, крім його зятя, який залишив такі слова у щоденнику: «тесть мій упокоївся». І це при тому, що на смерть видатних людей складали елегії, видавали поетичні збірки. Парафіяльна книга у Стратфорді засвідчила, що «25 квітня 1616 року похований Вілл Шакспер, джент.». І більш – нічого… 

Чудесне преображення Вілла Шакспера зі Стратфорда в Вільяма Шекспіра (William Shakespeare), у того, «хто списом потрясає», відбулося 1593 року, коли вийшла друком його еротична поема «Венера і Адоніс» з авторською присвятою графу Саутгемптону. Відтоді явилося у світ ціле сузір'я блискучих комедій і трагедій, історичних хронік та цикл сонетів.

ПРО ЩО СВІДЧАТЬ МАНУСКРИПТИ

Радянські шекспірознавці, серед них – Олександр Анікст та Юрій Шведов традиційно дотримувалися стратфордіанської позиції. Це диктувалося ідеологічними міркуваннями того часу: радянському читачеві потрібний був традиційний Шекспір – звичайна людина за походженням, з англійської глибинки. 

Але й в працях радянських стратфордіанців (див. Аникст А. «Шекспир». – ЖЗЛ) відсутні відомості про те, чи вирушав Шекспір за межі Лондона (тим більш – Англії). Однак у його п'єсах відчуваються справжній дух і сонце Італії, неповторний колорит цієї країни Ренесансу. Причому італійські міста – Верону і Падую, Венецію та Мілан – він явно знав не з чуток. Автор «Приборкання норовистої» у захваті згадує Падуанський університет, а освідчення у любові до своєї alma mater може присвятити лише її студент у минулому. 

Між тим, просто уважне читання шекспірівських творів надає можливість відчути надзвичайно багатосторонню та енциклопедично освічену особистість автора. За думкою багатьох дослідників, творець такої творчої спадщини мав фундаментально володіти італійською, французькою та іспанською, давньогрецькою і латиною. Шекспірівські герої начебто просякнуті афоризмами античних філософів, а їх автор блискуче освічений на греко-латинській культурній традиції, на глибокому знанні греко-римської міфології, творів Гомера та Овідія, Плавта і Сенеки, Плутарха й Тита Лівія. 

Та передусім він збагатив рідну англійську мову. Його словник налічує близько 20 тисяч слів, тобто у 2–3 рази більше, ніж у найбільш освічених і літературно обдарованих людей того часу та колег наступних поколінь. Нічого подібного світова література не знає. За даними Оксфордського словника, в англійську мову Шекспір увів понад 3200 нових слів – більше, ніж Френсіс Бекон, Бен Джонсон та Джордж Чапмен разом.

Надзвичайно широке коло читання Шекспіра – європейські письменники і філософи: Монтень, Раблє, Ронсар, Аріосто, Боккаччо. Як історичний мислитель, Шекспір стояв на ступінь вище понад сучасних йому історіографів. Він добре знав Священне Письмо, епос про короля Артура і творчість «батька англійської поезії» – Джеффрі Чосера. Спеціальні дослідження свідчать про обізнаність його у таких специфічних галузях знання, як правознавство, риторика, музика, медицина, військова та навіть морська справи!

На той час таких фундаментальних знань, такої глибокої ерудиції набували лише у стінах університету або від вчителів чи від людей із власним досвідом у різних галузях знання. Адже публічних бібліотек в Англії ще не було… 

Найбільш вражає глибоке знання автором шекспірівських творів придворного етикету й вищого світу, куди не мала доступу звичайна людина. Та головне відчуття від цих п'єс – невмируща правдивість образів, невичерпний вир життя, у який поринає кожний. 

РОЗЕНКРАНЦ І ГІЛЬДЕНСТЕРН

Відтак лишилося чимало гіпотез та ціла галерея реальних претендентів на «шекспірівський трон», яким властива була любов до Мельпомени й пристрасть до пера, до studia humanitatis (тобто інтелектуальних студій). 

Найбільш популярна гіпотеза щодо авторства шекспірівських творів викладена у фундаментальній праці Іллі Гилілова «Игра об Уильяме Шекспире, или Тайна великого Феникса», яка мала гучний резонанс у науковому світі. За гіпотезою Гилілова, літературна маска Шекспіра приховувала Роджера Меннерса (5-го графа Ретленда), і його дружину Єлизавету Сидні-Ретленд, дочку поета Філіпа Сидні. Головним аргументом на користь цієї гіпотези стала історична знахідка – рукопис пісні з п'єси Шекспіра «Дванадцята ніч», виявлена російським професором-емігрантом Петром Пороховщиковим в архіві замка Бельвуар, родовому маєтку Ретлендів. 

Гилілов звертає увагу на збіг багатьох фактів з біографії графа Ретленда і Шекспіра. 

Ще у коледжі Ретленд мав прізвисько Shake-Speare («той, хто списом потрясає»), а ім'я та прізвище «Вільям Шекспір», як вище згадано, з'явилося уперше, коли вийшла друком його еротична поема «Венера і Адоніс» з авторською присвятою графу Саутгемптону. Звичайно, що обоє – Ретленд і Саутгемптон – перебували на одному щаблі соціальних східців. У Падуанському університеті Ретленд навчався разом із датськими студентами – Розенкранцем і Гільденстерном (дійовими особами у «Гамлеті»). Інтелектуал за всіма показниками свого часу, він володів італійською та французькою, давньогрецькою і латиною. Цілком імовірно, що його словник за обсягом охоплював понад 20 тисяч слів (саме таку кількість слів зафіксовано у шекспірівських творах). Ретленд надзвичайно захоплювався театром, а у другому виданні «Гамлета» згадується Ельсінор (якраз після його візиту в Данію разом із посольством). Завершення творчої діяльності Шекспіра збігається зі смертю графа Ретленда – влітку 1612-го (1613-го він назавжди залишає Лондон та остаточно повертається до Стратфорда). Надгробок Шекспірові виконав саме скульптор Герарт Янсен, відомий раніше своїм надгробком графу Ретленду у фамільній усипальниці. 

Праця Гилілова переконала багатьох шекспірознавців. Однак не усі твори Шекспіра, на думку вченого, належали подружжю Ретлендів. Імовірним співавтором вважав він поетесу Мері Сидні Герберт (сестру поета Філіпа Сидні) – графиню Пембрук.

Таким чином, поки інші англійські аристократи творили під ім'ям Вільяма Шекспіра (сам Шакспер займався лихварством та придбанням нерухомості у Стратфорді, а також встигав грати у театрі «Глобус», пайовиком якого він був. Таким чином відбувся справжній гендель (чи містифікація?): граф Ретленд домовився з лихварем Шакспером щодо авторства. Адже Shakspere (Шакспер) та Shake-Speare (Шекспір) читаються майже однаково! Крім того, театральна справа – не для ясновельможного лорда (не лицарська та справа). Мабуть, за клопотанням графа Ретленда, королівська Геральдія надала Шаксперу титул дворянина й право мати фамільний герб. 

Зі смертю графа, а згодом – його дружини, була скасована й домовленість із Шакспером; йому пропонували покинути Лондон назавжди. 

І нарешті – про смерть. Відомо, що Шакспер захворів й помер у квітні 1616-го, після веселої вечірки, що відбулася на честь колишніх друзів з творчого цеху, які прибули з Лондона – поета й драматурга Бена Джонсона та Майкла Дрейтона, земляка Шакспера. Для 52-річного актора ця вечірка стала фатальною. Помер він від лихоманки, на яку захворів. Здавалося, усе логічно: поети провідували «відставного» поета й драматурга. Але, якщо взяти до уваги іншу версію – щодо повернення у Стратфорд лихваря й маловідомого актора Шакспера, який виконував іншу роль, у проєкті «Шекспір, який списом потрясає», тоді візит поетів здається досить дивним. Навіщо провідувати людину, шляхи з якою розійшлися назавжди? Навряд чи заради «духовного» спілкування. А може, просто Бен Джонсон і Майкл Дрейтон, виконуючи якесь доручення (чи злу волю?), мали намір позбавитися від свого колишнього колеги, який занадто багато знав?

ПОСМЕРТНА ЛІТЕРАТУРНА ДОЛЯ

Бен Джонсон не забув старого друга. Він вшанував його пам'ять 7 років по тому – у легендарному Першому фоліо – посмертному виданні його п'єс, підготовленими за сприянням братів Вільяма, графа Пембрук, й Філіпа, графа Монтгомері, та за фінансової підтримки їхньої матері, графині Мері Пембрук.

 

Поетичне звернення до читача (To the Reader)

Титульний аркуш фоліо містить портрет автора у виконанні гравера Мартіна Дройсхута, який згодом став канонічним, причому упорядники фоліо, які добре знали Шекспіра, не заперечували схожості з оригіналом. Поетичне звертання Бена Джонсона до читача – To the Reader (яке вміщене на титульному аркуші фоліо поряд з портретом Шекспіра), цікаво коментує Валентина Новомирова у своїй праці «Кто придумал Шекспира?» Вона стверджує, що у рядку It was for gentle Shakespeare cut дієслово cut слід сприймати з часткою to як інфінітив, тобто щоб рядок читати як It was for gentle Shakespeare to cut (це для того зроблено, щоб благородного Шекспіра вирізати). А далі слід вирізати портрет Шекспіра і побачити у віконці істинних авторів п'єс – вищезгаданих братів Уільяма, графа Пембрук, й Філіпа, графа Монтгомері. Якраз на тій же сторінці надруковано і їм присвяту цього фоліо. Аркуш, який містить портрет, на зворотному боці чистий. Отже, сама «процедура» вирізання не зіпсує тексту. 

 

Титульний аркуш фоліо з вирізаним портретом Шекспіра

 

За думкою шекспірознавців, автором присвяти був саме Бен Джонсон. Знайшла Новомирова й примірники Першого фоліо з вирізаними портретами Шекспіра. Отже, читачі вже у XVII столітті сприйняли пораду Бена Джонсона й правильно прочитали рядок It was for gentle Shakespeare cut. Далі Новомирова стверджує, що графиня Мері Пембрук теж є співавтор творів Шекспіра (до речі, її думка збігається з гіпотезою Гилілова). Співставлення рис обличчя Шекспіра на портреті у Першому фоліо з рисами обличчя графині Пембрук на портреті художника Марка Джерарда наштовхнуло її на думку, що це одне й теж обличчя. 

З виходом із друку фоліо легенда про Шекспіра розпочала своє життя…

Минав час. Уходили з життя свідки таємниці, горіли рукописи. Після смерті графині Пембрук згорів її архів у маєтку Wilton House. Згоріла й бібліотека Бена Джонсона.

Усередині XVIII століття стара королівська бібліотека перейшла до Британського музею. І коли книгосховище відкрили нарешті для читачів, у ньому… не знайшлося творів Шекспіра! Основою шекспірівської бібліотеки став дар геніального англійського актора Девіда Гарріка – повне зібрання старих англійських п'єс. Це він повернув славетне ім'я драматурга спочатку Англії, а згодом – і усьому світові…

Час відкриває ще більше духовних глибин у творчому спадку Шекспіра. Та головне відчуття, що він розмовляє з кожним поколінням та епохою по-новому. У його творах – нетлінний зв'язок проблематики часів, тих духовних пошуків, якими жило та живе людство. 

Ось чому так потрібен Шекспір сьогодні!

Але Шекспір не спромігся сказати всю правду про себе – то була не його таємниця. 

 

Кадри з кінофільму «Гамлет» (у ролі Гамлета – І. Смоктуновський, у ролі Офелії – А. Вертинська)

 

 

Мабуть, у «Гамлеті», як ніякій іншій п'єсі, розкрита трагедія самотності людини, приреченої на мовчання. Лише у фіналі трагедії проривається крик відчаю її героя: «Ви нічого не знаєте про мене! Ти, Гораціо, живи, щоб сказати їм про мене!»

Напевно, прийде час, коли відкриється світу ясний образ історичної правди...

Проте, чи слід її шукати? Отже, вшануймо скромну людину зі Стратфорда. Саме через неї прийшли до нас невмирущі шекспірівські образи, які стали надбанням людства. 


Володимир СКРИНЧЕНКО

Category