Вітри й дітвора

Було це дуже давно. Одного  осіннього  дня  сільські  діти гралися  на  моріжку  біля  храму. Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:
—    Чи не хотіли б ви, хлоп'ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?
—    Чому ж ні, хотіли б! — відповів один хлопець.
—    Чому ж ні, хотіли б! — підхопили інші.
—    Ну, то я вас усіх заберу з собою,— сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.— Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь.
Раптом знявся вітер і шугнув у чебо, а за ним — чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали.
Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь — скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами.
—    Їжте, діти, їжте,— припрошував чоловік розгублених хлоп'ят, обтрушуючи дерева.
Діти   не   дали   себе   довго   просити — збирали   хурму   та   грушки   і   зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий. А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося. Зненацька чоловік похопивсь і сказав:
—    Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп'ята, час додому.
Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник.
Покинуті хлоп'ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому.
—    Я хочу додому! — заплакав один.
—    І я!..— вторували йому інші.
Саме тоді вдалині блимнув вогник.
—    Мабуть, хтось іде до нас! — зраділи діти.
Вони  перестали  плакати  і,  побравшись  за  руки,   рушили  на  вогник. Незабаром  вони  опинилися  перед великим  будинком.  Заглянули  всередину, дивляться — сидить самотня бабуся.
—    Хто в тій хаті живе? — І  спантеличені хлопці перезирнулися.
—    Байдуже. Заходьте,— озвалася бабуся. Хлоп'ята боязко переступили через поріг.
—    Звідкіля ви?
—    Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою   та   грушками   і   несподівано   зник...— відповіли   діти   й   заплакали.
—    Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте.
Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.
—    Чуєш, братику, вставай!
—    Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.
—    З тим Південним Вітром я не дам собі ради — такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?   
—    Як і той незнайомий,  чоловік випустив  ззаду довгий хвіст  і  сказав: — Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому.
Діти вхопилися  за  хвіст.   Північний   Вітер  засвистів і  злетів  у  небо. А  в   селі   тим   часом   зчинився   переполох,   бо   вже   споночіло,   а діти не вернулися.
Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору. Селяни  складали   руки  докупи  й  вклонялися Північному Вітрові.