Три добрі поради

Жив собі сирота без тата, без мами. Лише брата мав. А колись усіх сиріт забирали до війська на двадцять п'ять років.
Йшов служити молодим, а додому повертається вже в літах. Застає його ніч. Побачив при дорозі якусь хатку, а біля воріт дідуся з білою бородою.
– Добрий вечір!
– Добрий вечір!
– Чи не могли би ви прийняти мене на ніч?
– А ти звідки мандруєш?
– Іду, дідусю, з війська додому.
– А що ти там, синочку, навчився?
– Туди йшов волом, а звідти вертаю ослом.
Дід засміявся й каже:
– Синочку, розтлумач мені це.
– Та поки не йшов до війська, то працював, як віл, і багато чого навчився, а в армії за двадцять п'ять літ що знав – забув, і нічого мене не навчили, крім: айн, цвай, драй…
 Раз, два, три… (нім.).

– Слухай, сину. Я прийму тебе не на ніч, а на рік. За рік служби дам тобі три добрі поради.
Залишився вояк у діда. Старий посилає його до всякої роботи. Але минає півроку, і він каже:
– Дідусю, півроку вже нема, а ви ще не сказали нічого.
– Синку, ще маєш часу багато і встигнеш запам'ятати, що я скажу.
Минає ще п'ять місяців, і вояк знов нагадує дідові.
– Синку, ти доброї пам'яті? – питає дід.
– Доброї.
– То більше не питай. Я тобі в останній день скажу.
Але і останнього дня дід нічого не говорить, лише готує йому плату й харч на дорогу.
Вийшли надвір і, поки дійшли до воріт, дід каже:
– Якщо хочеш бути ґаздою, то аби ти без своїх очей нікому коней не давав, ніколи жінці правди не казав і запам'ятай: що срібло-злото очі заливає.
Попрощалися, і з трьома премудростями вояк пішов у дорогу.
Іде чи довго, чи коротко, вже недалеко до рідної хати, а тут – ніч. Мусить заночувати в чужому селі й проситься до першої-ліпшої хати.
– Господарю, чи не прийняли би ви мене переночувати?
– А чому би й ні – хату за собою не забереш.
Господиня готує вечерю, він з господарем розмовляє, а тут приходять з роботи чотири доньки.
– Добрий вечір!
– Доброго здоров'я!
Доньки миються, а одна з них запорошила воякові очі: дивиться й не змигне з неї. Питає вона:
– Тату, хто це у нас?
– Подорожній. Где з війська і попросився заночувати.
– Гм! Коли він йде з війська, то треба його пригостити. Там чарки ніхто йому не давав.
– Так, – каже батько. – Тоді ви, милосердні, постарайте.
Вечеря вже готова, донька принесла з шинку горілки й частуються. Поки випили горілку, він признався, що хоче сватати їх найстаршу доньку.
Каже батько:
– Я не проти. Але не зі мною тобі жити, а з нею – питай її.
До ранку постояли собі, поговорили. Нема чого солдату довго церемонитися – роблять весілля.
Дає батько їм молодого коня, віз, спакували придане, і повіз вояк жінку до свого села.
Приїхали до брата. Той втішився, що живого брата бачить, а ще більше, що брат жонатий. Пригощає і розповідає:
– Хата чекає на тебе, старого коня я продав, а за ті гроші купив молоду кобилу. Їдьте, най вам добре ведеться господарство.
Вже має пару коней, хата й стодола ще добрі – живуть собі в мирі й злагоді.
Жінка з часом зайшла в положення й народила хлопчика. Назвали його Івасем.
Але чоловік все собі дума про ті три поради, за котрі прослужив рік у діда, й ніде не може їх випробувати.
– Певно, старий добре мене здурив.
Та ось прийшли жнива. Чоловік привіз із поля жито, скидав на тоці й молотить. На це нагодився кум:
– Здоров, куме!
– Дай Боже й вам здоров'я. Що скажете?
– Та бачу, що дурно йшов до вас.
– Чого?
– Хотів попросити, аби мені дров привезли, а ви маєте свою роботу.
– Та молочу, куме.
– То дайте мені коней, і я сам поїду.
– Най буде.
Кум кіньми до лісу, а він поза кущі й теж туди. Добігає до великої млаки
 Млака – заболочена низина, трясовина.
, де були кумові дрова, заховався й чекає.
Кум набирає дров повище клепаків і – вйо! Переїжджає млаку, а кобила була жеребна й не хоче йти. Кум батогом – не тягне.
– Ой, підеш ти! То не в кума, а в мене!
Рубає він молоденького дубчика, робить палицю, й кобилу як вструже по ребрах! Бідна тваринка відчула, що пощади не буде, скочила й скинула лоша.
Взявся кум за голову:
– Що я наробив?! Що мені кум скаже?.. А звідки він буде знати, що вона була жеребна?
Привів кобилу до порядку, а лошатко – за лапки й у той кущ, де кум сидів. Мало не вбив кума.
Привозить дрова додому, половину сховав, а тоді кличе кума, аби поміг скидати дрова, бо треба йому до брата бігти.
– Щось ти, куме, мало взяв.
– Взяв би більше, якби свої коні. Ліпше два рази поїхати, ніж раз все забрати й чужі коні зіпсувати.
– Правду кажеш, куме.
Скинули дрова. Цей сів на воза та й поїхав у ліс. Знайшов те лоша, відтяв голову й копитця, зняв шкіру, а з м'ясом приїхав додому. Кличе жінку, аби помогла на бантину повісити.
– Ти звідки привіз?
– Ходив з Климом на полювання й оленя вбили. Лиш нікому не кажи.
На другий день приносять йому повістку йти до війська, а на те приходить й посланець від жінчиного тата, аби приїхали на весілля – віддає ще одну доньку. Забідкалася жінка, плаче, що на весіллі не буде.
Каже чоловік:
– Не плач. Запрягай коней, бери дитину та їдь без мене.
Жінка збирається до родичів, а чоловік пачку грошей у кишеню, пакуночок під паху й пішов.
Але в місті не йде до військової касарні, а до перукаря. Питає перукар, що потребує.
– Зробіть, перукарю, так, аби я став невпізнанним.
– Не можу.
– Я дам вам сотку за це.
– Що ти хочеш, чоловіче, аби я за сотку в криміналі гнив?
– Дам одну сотку в ліву кишеню, а другу – в праву, аби ви рівно стояли.
– Нічого не вийде.
– То я дам вам ще дві сотки золотом.
Перукар покрутив вусом, а цей каже:
– І ще золоту сотку даю в кашкет.
– Добре, але, як підеш красти й тебе зловлять, то не кажи, що я тебе маскував.
Вистриг йому волосся на голові, виголив бритвою – лисий, знизу гарячим залізом покучерявив, наклеїв довгі льоники, вусок, дає кондукторський плащ, валізочку й каже:
– Йди.
Прийшов він на весілля й вдає, що хоче утікати. А жінчин тато вибігає й не пускає.
– Чого, чоловіче, тікаєте, як у мене весілля?
– Хотів переночувати, а тепер бачу, що треба йти в інший бік.
– Можна й заночувати, але спочатку погостимося.
Погостилися, господар каже заграти для гостя.
– Дякую, я не вмію цих танців. Що хатка, то інша повадка.
– Моя старша донька вас навчить. Чоловік її у війську, а вона сама сумує.
Запрошує він свою жінку до танцю й починає жартувати. Слово за словом, приговорюється й питає, чи не нудно буде самій спати.
– Нудно, – каже вона.
У танці домовилися, що він має лягати спати в оборозі, а вночі вона їде додому й три рази кашляне – то буде знак, що чекає на нього.
Каже господареві:
– Пора би мені спати, бо зранку на поїзд.
– Де би ви хотіли спати?
– Десь надворі. Я бачив, що в оборозі маєте сіно.
Ліг спати. А донька старого вибирається додому.
Батько просить залишитися, а вона й слухати не хоче. Сіла з дитиною на віз, виїхала за оборіг:
– Кахи! Кахи! Кахи!
Цей валізку в руку й доганяє фіру. Доїхали до села. Жінка до хати навіть не йде, а стелить у стодолі.
– Будемо спати на сіні.
Постелила окремо для дитини, окремо для себе. Кондуктор випряг коней, загнав до стайні й лягають спати.
Як жінка заснула, цей тихенько взяв дитину на руки й пішов на друге село до сестри. Залишає там Івася й просить, аби вона нікому нічого не говорила, а привезла дитину тоді-то й тоді-то, коли вернеться із війська.
У місті віддав перукареві плащ, валізку, той обстриг його наголо, і пішов мельдуватися до касарні.
Він най служить, а ми вертаймося до жінки.
Жінка рано пробудилася, а за кондуктором і дитиною місце застило.
– Йой, драбуга! Певно, дітей не мав і моє вкрав.
Але треба щось чоловікові говорити. Взяла пса до стодоли, замкнула, зсередини запалила, вибігла надвір і ґвалтує:
– Івасику мій, Іваську! Як тебе рятувати?!
Поки збіглися люди і погасили вогонь, з пса залишилися лише кісточки.
Пішла вона до ксьондза. Ксьондз сказав похоронити дитину на цвинтарі. Сам гріб запечатав, відправив за псом службу, а грабар навіть хрест закопав.
У скорім часі йде чоловік додому. Жінка побачила його й голосить на ціле село.
– Чи не того, жінко, плачеш, що я вернувся?
– Ой, ні! Ти вернувся, а Івасько наш ніколи не вернеться.
– А де Івасько?
– Йой, приїхала я скоро з весілля, аби там не обшельмуватися без чоловіка, а якийсь драбуга підпалив стодолу. Я сонна вискочила, а Івась згорів.
– То байка, жінко! Богу дякувати, що ти здорова, а діти ще будуть. А службу за ним наймала?
– Наймала і ще найму.
– Я сам найму, а ти на неділю запроси всіх родичів, сусідів, знайомих.
Приходить до ксьондза й каже:
– Отче, чи знаєте, чого я прийшов?
– Певно, Бог прислав тебе, сину мій.
– Прийшов просити поради. Якась ненависть у моїм домі. Купив я барана й козу, а вони, отче, страшенно не люблять одне другого. Випущу разом зі стайні – коза в один бік пішла, а баран – у другий.
– А чому ви цапа не купили?
– Та що з цапа за користь? З барана вовна, а з цапа нічого.
– Так, так, а що ви хочете?
– Може, ви би дали шлюб козі з бараном?
– Ти що, здурів?
– Я вам файно заплачу.
– Ти що хочеш, аби я з посади з'їхав?
Виймає з кишені сотку й кладе на стіл.
– Я ще дам, як мало, але щось робіть, бо не можу на таке дивитися.
– Але ж, сину, такого ще на світі не було.
Виймає він ще кілька соток і каже:
– Як не хочете, то я кидаю ці гроші в піч.
– Не треба, сину, то гріх.
– То робіть щось, аби тої ненависті не було. Люди шлюб беруть і щось їм помагає, то й козі з бараном поможе.
Бере ксьондз гроші й каже:
– Най буде. Але зробимо це вечерком, аби ніхто не видів.
– Та добре, отче, лише я не знаю, кого в дружки й дружби запросити.
– Нікого не просіть, їмость будуть козі за дружку, а паламар баранові за дружбу.
Вночі звінчали в церкві козу з бараном, а в неділю була служба за Івасем. Зійшлися всі. Приїхали тато, мама, сестри, є кум, кума, ксьондз, сусіди. А чоловік привіз жінці з міста сукенку. Ззаду сказав ушити з шовку, а спереду різних шкірок, ганчір'я, кожушини.
Кличе він жінку до комори, показав на світлі задню половину й каже в темноті одягатися.
Жінка несе з комори холодець і на свій одяг не дивиться. Гості теж на неї не дивляться, лише ксьондз кинув оком і каже:
– Якусь чудну сукенку має ваша жінка. Чи то на перед матеріалу не стало, чи так має бути?
– Так має бути, – каже чоловік.
– Та воно, ґаздо, не дуже пасує.
– А пасує, отче, шлюб козі з бараном у церкві давати?
Ксьондз опустив ніс й ані пари з вуст. Враз перед хатою стали коні: входить сестра з кошиком. Питають, що привезла, а вона говорить:
– Дарунок з тамтого світу.
– Як так?
– Подивіться.
Відкриває чоловік кошик, а Івасик пробудився, плеще в долоні і каже:
– Та-то! Та-то!
Ксьондз – у крик:
– Що це має бути?!
– Та нічого, отче, – каже він. – Ви ж самі казали, що хоронили його обгорілого, як кавеньку? Службу правили, гріб запечатували.
Кожному це пішло попід ніс, і збираються розходитися. Прощається й кум. А він питає:
– Чи все, куме, смакувало?
– Смакувало, куме. А найбільше м'ясо. Давно вже такого не їв. Дякую тобі.
– Та не дякуй мені, а подякуй тому, хто лоша у корч кинув, як моя кобила в лісі скинула.
А жінка стоїть ні жива ні мертва, а він тоді каже татові й мамі:
– Файна ваша донька, добре ви її виховали. Беріть додому й будете виховувати далі. Най вам розтолкує, як спала з тим кондуктором, що у вас на весіллі був, як він дитину вкрав, а вона, бідна, збоялася, що чоловік буде бити й пса в стодолі спалила, а ви, отче, його похоронили. Збирайся, жінко, зі своїм віном додому.
Лишив собі Іванка й оженився другий раз. На цьому весіллі вже і я був. Благословили їх батьки й відгуляли весілля. А який чудесний пропій був! Як подарували гості свої дари, то наперепивали два мішки води і стеблом підперли. А на весіллі був староста кривий на одну ногу. Зачепив ногою стебло, мішки впали й уся вода вилилася. Зробилася велика повінь. Я крикнув: «Гості, рятуйтеся, хто як може!» Я у двері – вода, я у вікно – вода. Я згадав, що на розі хати причеплений човен. Виліз через мишачу дірку надвір, сів у човен, взяв у руку весло і мене аж сюди занесло.

Category

Пов'язані новини

07 грудня 2019 - 17:09
07 грудня 2019 - 17:07
07 грудня 2019 - 17:06