Цикл робіт «Ангели Чорнобиля» київської художниці Надії Василенко-Коровянської
У її творчому доробку чотири поетичних збірки та численні малюнки зроблені гуашшю, серед яких квіти, пейзажі, жіночі образи та особливу нішу займають Ангели… Цикл робіт «Ангели Чорнобиля» київської художниці Надії Василенко-Коровянської справді унікальний. Незважаючи на те, що тематика не із радісних, вона вражає своєю яскравістю образів: ангели в національному українському вбранні серед жита, волошок, маків і соняшників, а обличчя прикриті різнобарвними квітами.
Але стежка до творчості спершу пролягла через слово…
ЗНАК ДО ПОЕЗІЇ ВКАЗАВ БОГДАН СТУПКА
Щодо віршів і прози – пише, скільки себе пам’ятає, ніколи серйозно (як до роботи) до цього не ставилася, бо це невід’ємна і органічна її частина, можливість поділитися з іншими своїми думками, емоціями, відчуттями, почуттями, і очистити-звільнити голову для нових думок, емоцій і т.д.
Група на кафедрі видавничої справи та редагування видавничо-поліграфічного факультету НТУУ «КПІ», де навчалась у 90-х роках Надія Василенко-Коровянська була майже уся «пишуча» і викладачі це добре знали, тому усіляко заохочували розвиватися студентів у цьому напрямку. І через кілька років після захисту диплому її запросили розмістити власні вірші у першому альманасі поезії фізиків і ліриків – випускників до 100-річчя вузу «Щирого серця слова».
Прийшла Надія до Михайла Лукінюка зі стосиком написаних від руки віршів, він узявся при ній їх переглядати:
– Давайте оцей, але тут рядок підправимо... – почав він відбирати матеріали для альманаху.
– Давайте не будемо підправляти, Бог з ним, там багато інших є, давайте їх подивимося, може є кращі, – так відповіла Надія.
– О, то Ви точно не графоман, бо ті б’ються за кожне слово-рядок-вірш... – посміхнувся Михайло Васильович.
То була перша і найвища оцінка її дописам та, певне, й найважливіша, бо вона додала їй впевненості, аби зробити перший крок до читачів.
З понад двохсот претендентів було обрано 49 авторів, в тому числі Надію Василенко-Коровянську і поетку Вікторію Осташ (її близька подруга з того часу і донині). Вікторія Осташ згодом започаткувала при НСПУ поетичну студію «Перехрестя», куди запросила до участі й Надію.
Перший «похід» Надійки (і єдиний на той період часу) до спілки несподівано виявився дуже цікавим... Погано орієнтуючись, байдуже – у лісі, у місті, прямуючи до спілки, вона вийшла на Хрещатику з метро, але, звісно, не в той бік, і намагаючись вирулити дворами до вул. Банкової, 4, вийшла до театру Франка, де розгубилася остаточно. Коло театру стояли четверо чоловіків, двоє – обличчями до неї, інші двоє – спинами – і усі вони щось палко обговорювали.
Надія розгублено на якусь мить зупинилась, і запинаючись, запитала, чи не підкажуть вони як пройти до Спілки письменників на Банкову,4? Чоловіки замовкли, ті двоє, що стояли спинами, повернулися, і її обличчя неконтрольовано розплилося у найширшій посмішці, на яку було здатне...
– Доброго дня! Звісно... – почав Богдан Сильвестрович Ступка, просто і з розумінням посміхаючись, показувати руками і розказувати словами, куди їй іти і де повернути. Надія не могла оговтатись від здивування і стримати щире захоплення цією Людиною, і ще якийсь час просто стояла на місці, як стовпчик, щасливо посміхаючись. Зрештою, таки мусила подякувати і йти своєю дорогою, але ту Зустріч несе у серці через все життя...
Зі Спілкою в неї стосунки не склалися, але кращого Дарунку і Дороговказу Доля зробити не могла. За примхами тієї самої Долі написане «лягло в стіл» на 10 років... За той час було написано немало, і з’явилася нова пристрасть – малювання...
До речі, та сама Вікторія Осташ через 10 років виринула з минулого (неначе тих 10 років і не було) і, буквально, витягла її зі «столу», запросивши спочатку на 10-річчя своєї студії «Перехрестя», де просто викликала її із зали глядачів «щось почитати»...
Так, то був для неї шок, читати зі сцени у Спілці, було страшно, важко, але дуже корисно, бо зрозуміла, що настав час витягати усе напрацьоване і давати усьому тому якийсь лад...
Утім, повернімося до малювання...
ЯНГОЛИ НА ЧОРНОМУ ТЛІ – СИМВОЛ РАДОСТІ ТА НАДІЇ
У 28 років Надія Василенко-Коровянська зрозуміла, що їй бракує кольору, як засобу вираження почуттів і емоцій. А працювала вона тоді у часопису «Друкарство» редактором і разом з нею дивовижна жінка, художниця Олександра Полоскіна. Ото якось підійшла Надія до неї і каже:
– Хочу малювати...
Вона уважно подивилася на неї і відказує, мовляв, намалюйте щось, а я подивлюся…
І намалювала оту свою най-най-найпершу чорну кицьку на червоній квітці, Олександра Миколаївна на неї подивилася і сказала: «малюйте, бо ви вже маєте свій стиль, багато художників шукають його роками і не знаходять».
Надія спочатку дуже засмутилася, бо хотілося класики – портрети, пейзажі тощо. А потім Олександра Миколаївна і світ малювання захопили її цілковито.
Намалює щось, приносить. А Олександра Миколаївна сплескує в долоні і вигукує «яка краса!». І хвилин через 10 каже, що можна «було отак, отак і отак!». Якби вона ото відразу сказала, то малюнок був би порваний, у кошику для сміття, і до пензля Надія би більше не узялася... Тобто вона не лише прекрасний художник, але і видатний психолог-педагог.
Так само було і з обранням матеріалів. Від початку Олександра Миколаївна сказала, що з її стилем – фарба однозначно – гуаш. А так хотілося олію, полотно....
Тоді вони домовилися: рік малює гуашшю (вона дисциплінує, бо треба олівцем зробити чіткий малюнок, який потім фарбою лише розфарбовуєш), а потім використовувати будь-які матеріали.
І рівно через рік кинулася Надія пробувати – олію, акрил, полотно, скло, пастель, олівці... Але швидко зрозуміла, наскільки мала рацію Олександра Миколаївна, бо щоб отримати саме той результат, який задуманий, може допомогти лише гуаш. А ще через рік Олександра Миколаївна сказала, треба вже ставити свій підпис на роботах – Надія Василенко-Коровянська, власне, то була найвища оцінка її робіт...
Одного дня якось зателефонував Надії її друг – видавець Максим Павленко, який тоді започаткував видання серії фотоальбомів з циклу «Зона відчуження», на той час вже вийшли альбоми «Ляльки Чорнобиля» і «Обличчя Чорнобиля». І запитав, наскільки близька їй Чорнобильська тема, і як – художник – бачить Ангелів Чорнобиля... І Надія взялася за цю роботу…
З цього все і почалося – з’явився альбом «Ангели Чорнобиля», друзі зазнайомили її з керівницею (тоді) бібліотеки ім. Реріха Іванкою Щербиною, яка зацікавилася творчістю і запропонувала зробити виставку серії робіт «Ангели Чорнобиля» і презентацію альбому до 30-річчя Чорнобильської трагедії.
Так почалася її творча співпраця з бібліотеками Солом’янки. І сьогодні, скажімо, у бібліотеці ім. Ф. Достоєвського можна побачити і сумні, і радісні, і добрі жіночі образи – такі, якими насправді вони є – щемними.
І ПРО ЦІЛЮЩІ КАЗКИ-РОЗМАЛЬОВКИ
Окрім проекту Ангели Чорнобиля, Надія є автором-художником цілющих казок-розмальовок. Одного дня її доля звела із дитячим психологом Разидою Ткач, яка і запропонувала проілюструвати книжку «50 цілющих казок для дітей». Надія спершу вагалася, чи впорається, бо звикла працювати з кольором, а книга мала бути чорно-білою, та й ніколи раніше не працювала ілюстратором. Зробивши три тестові малюнки, попередила Разиду, що не зможе робити більше одного варіанта ілюстрації до казки (бо як побачила, так і намалювала). Та її все влаштувало, і треба сказати, що з 50 малюнків, на прохання Разиди, підправила лише вуса одному годиннику, аби він не мав такий суворий вигляд. І вже по закінченні роботи, Разида Ткач відкрилася, що було кілька художників, що робили оті три перші тестові малюнки, був конкурс, і їй сподобалися (підійшли) найбільше Надії Василенко-Коровянської, бо в них збереглося оте дитяче сприйняття світу.
А кілька місяців потому Разида готувала благодійний проект – казки-розмальовки для онкохворих дітей і запросила Надію зробити розмальовки до своїх казок для одужання. Звісно, художниця дуже зраділа такій можливості – ще раз спробувати посприяти одужанню діточок, і отримати новий досвід, як художник-ілюстратор. І здається, що там все вдалося... Оригінали ілюстрацій до обох книжок зберігаються в Разиди в робочому кабінеті і, без сумніву, допомагають її маленьким пацієнтам одужувати.
Отака собі «віршована» й «малюнкова» терапія Надії Василенко-Коровянської.
У творчому доробку Надії Василенко-Коровянської чотири поетичні збірки та численні малюнки, зроблені гуашшю: квіти, пейзажі, жіночі образи й ангели...
«Ангели Чорнобиля» — цикл робіт. Незважаючи на те, що тематика не з радісних, вона вражає яскравістю образів: ангели в національному українському вбранні серед жита, волошок, маків і соняшників, їхні обличчя прикриті різнобарвними квітами. Це — про нас, про українців.
Янголи на чорному тлі — була біда. Втім привертають увагу яскраві кольори — символ радості і надії на кращу долю для України.
40 ангелів — за два місяці
— Надіє, звідки черпаєте сюжети для живопису?
— Вони самі приходять. І вже коли приходять, доки не намалюєш, порятунку від них немає. Каталізатором може бути що завгодно — звук, колір, квітка, людина, сильна емоція. І байдуже, яка та емоція була, бо через 15 хвилин малювання я вже посміхаюся тому, що малюю.
Інколи «бачу» в голові готову картину в кольорі, інколи лише частинку (і з неї починаю малювати), а інколи просто «відпускаю» руку і вона робить щось сама, і то найцікавіше, бо навіть я не знаю, що воно буде. І в такому випадку треба знайти гарний мультик або дитячий фільм для «фону», тоді робота сама робиться.
— Ви романтична натура. Чому звернулися до чорнобильської теми?
— Смію сподіватися, що романтики в мене порівну з адекватним сприйняттям реальності... Власне, чорнобильська тема була і лишається болючою для кожного, хто так чи інакше причетний до подій, що відбувалися, здається, ще зовсім недавно — майже 32 роки тому. Не оминув цей гіркий келих і мене. Якось зателефонував мені мій друг — видавець Максим Павленко, який тоді започаткував видання серії фотоальбомів із циклу «Зона відчуження», на той час уже вийшли альбоми «Ляльки Чорнобиля» й «Обличчя Чорнобиля». Він запитав, наскільки близька мені чорнобильська тема і як я як художник бачу Ангелів Чорнобиля. Після цього я взялася за цю роботу.
— Як довго працювали над циклом робіт «Ангели Чорнобиля»?
— Над чорно-біло-червоними роботами (які, власне, й задумувалися в національній українській кольоровій гамі, притаманній тій місцевості), а це десь 40 робіт, — приблизно два місяці. І думала на той момент часу, що серія вже завершена. Але через два місяці раптово з’явилися ще ангели, і в цих роботах додалися кольори. Для мене Ангели Чорнобиля — це душі тих, хто нас захистив, душі тих, хто вже пішов, це пам’ять про них, і про те, що вони для нас зробили... А кольори вплела з надією на відродження тієї землі, на те, що вона зможе очистися і знову квітувати, стати придатною для життя.
— Де можна побачити ваших ангелів?
— Сказати, що важко, коли колосальна праця лишається незатребуваною, — це нічого не сказати... Завдяки моїм небайдужим друзям я знайшла простий шлях рішення — відправити моїх ангелів у самостійну подорож «у люди», до тих, кому це потрібно і цікаво. Саме вони — небайдужі друзі — Ігор Агарков, Юрій Якимчук, Олександр Мельник і Ясу Сугімо (японець, що побачив моїх ангелів на інтернет-сторінці і не зміг лишитися байдужим) — доклали чимало зусиль, аби надрукувати невеликим накладом презентаційні примірники художньо-літературного альбому «Ангели Чорнобиля» для бібліотек (на безкоштовній основі). У кожній бібліотеці, в якій зберігаються оригінали картин, є і примірник художньо-літературного альбому «Ангели Чорнобиля». Наразі це три бібліотеки: імені Миколи Реріха, Київського Національного технічного університету будівництва і архітектури (КНУБА) та духовно-просвітницького центру «Київський Єрусалим».
Посприяти одужанню діток
— Ви є автором-художником незвичайних казок-розмальовок. Розкажіть про цей проект?
— Насправді було два окремі проекти, але з однією людиною. Це був дуже цікавий досвід для мене як непрофесійного художника. Якось через спільних знайомих зустрілася на просторах інтернету з дитячим психологом Разидою Ткач, вона запропонувала проілюструвати її книжку «50 цілющих казок для дітей». Чесно скажу, вагалася, чи впораюся, тим більше що звикла працювати з кольором, а книга мала бути чорно-білою, та й ніколи раніше не працювала ілюстратором.
Зробила три тестові малюнки, попередила Разиду, що не зможу робити більше одного варіанта ілюстрації до казки (бо як побачила, так намалювала, інакше вже не зможу, не тому що капризую), її все влаштувало, і треба сказати, що з 50 малюнків, на прохання Разиди, підправляла лише вуса одному годиннику, аби він не мав такий суворий вигляд. Уже по закінченні роботи Разида Ткач мені відкрилася, що було кілька художників, що робили оті три перші тестові малюнки, був конкурс, і мої їй сподобалися (підійшли) найбільше, бо в них збереглося дитяче сприйняття світу.
А кілька місяців потому Разида готувала благодійний проект — казки-розмальовки для онкохворих дітей — і запросила мене зробити розмальовки до своїх казок для одужання. Я дуже зраділа такій можливості — ще раз спробувати посприяти одужанню діточок і отримати новий досвід як художник-ілюстратор. І мені здається, що нам усе вдалося...
Оригінали ілюстрацій до обох книжок зберігаються в Разиди в робочому кабінеті і, сподіваюся, допомагають її маленьким пацієнтам одужувати.
— А пам’ятаєте свій перший малюнок?
— Най-най-найперший? Та ні, навряд... А от перший, з якого почалося нестримне і палке малювання — так! Чорна киця на червоній квітці, чимось схожа за стилістикою на японський стиль.
— Є яскравий спогад дитинства, пов’язаний із малюванням?
— Сиджу в кущах із густим врожаєм червоної і білої порічки біля нашої хати у Біличах і намагаюся ті ягоди відтворити — і ніц у мене не виходить. У дитинстві, певне, як усі... Малювала Петриківку в дитячому садочку і змальовувала вподобаних героїв із «Малятка» і «Веселих картинок» мамі і решті домашніх до свят.
Незабутня зустріч
— У вас є безмірне бажання дарувати свої ілюстрації. Свої поетичні збірки ви самі ілюстрували?
— Скажімо, в мене просто є така любов — дарувати. Це окремий вид задоволення. Я, як, напевне, і будь-яка людина, дуже люблю отримувати подарунки (не мають значення розмір і грошовий еквівалент, а лише людина і її намір зробити приємне). А ще більше люблю дарувати — радувати близьких і щойно побачених, але чомусь приємних мені людей, а особливо коли бачу, що людина вподобала якусь річ (чашку, з якої пила в мене чай, керамічного дзвоника над дверима, чи мою роботу/картину...), легко віддаю, з радістю. І дуже люблю обирати (робити) подарунки для близьких: коли майже на всі сто впевнена, що вони зрадіють.
Власне на авторському сайті макетів (віршів і прози) в електронному вигляді значно більше ілюстрацій, ніж у збірках поезій. Є ще друкований прозовий дебют — книга «Карпати кличуть!».
Як каже моя мама: «І швець, і жнець, і на дуді гравець». Пишу сама, редагую сама (за фаховою освітою я саме редактор, але давно не працюю на цій ниві, тож навички дещо розгубила, та й око замилюється, коли все сам), малюю сама, верстаю теж — баба семиділуха! Важкувато. Страждає якість, але зате ні від кого не залежу, нікому голову не морочу й отримую те, що хотіла.
— Яке місце в житті художниці Надії Василенко-Коровянської займає поезія?
— Це невід’ємна й органічна частина мене, можливість поділитися з іншими своїми думками, емоціями, відчуттями, почуттями. Пишу, скільки себе пам’ятаю. Але «зрілі» вірші були написані в студентські роки, під час навчання на видавничо-поліграфічному факультеті НТУ КПІ. Мої вірші були надруковані в першому альманасі поезії фізиків і ліриків, із понад двохсот претендентів було обрано 49 авторів, у тому числі мене та поетку Вікторію Осташ, з якою товаришую. Згодом Вікторія Осташ започаткувала при НСПУ поетичну студію «Перехрестя», куди запросила до участі й мене.
— Маєте історію, пов’язану з Богданом Ступкою.
— Це був мій перший «похід» до Спілки письменників. Варто зазначити, що я погано орієнтуюся на місцевості, байдуже — в лісі чи у місті. Тож, прямуючи у Києві до приміщення Спілки, я вийшла на Хрещатику з метро, але (звісно) не в той бік. Намагаючись вирулити дворами до вулиці Банкової, 4, вийшла до Театру Франка, де розгубилася остаточно. Там стояли четверо чоловіків, з яких двоє — спинами. Я, затинаючись, запитала, чи підкажуть мені, як пройти до Спілки письменників?
Один із них щиро посміхнувся і почав показувати руками і розказувати словами, куди мені йти і де повернути. Це був... Богдан Ступка. Я не могла оговтатись від здивування і Стримати щире захоплення цією людиною, і ще якийсь час просто стояла на місці, як стовпчик, щасливо посміхаючись. Зрештою, я таки мусила подякувати і йти своєю дорогою, але ту зустріч несу в серці через усе життя... Зі Спілкою в нас стосунки не склалися, але кращого дарунку і дороговказу доля мені зробити не могла.
— Слово і малюнок — це для вас?..
— Ідилія.
