Дурному ні в людях, ні дома

Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка – хороша-прехороша, а до тієї жінки та ходив полюбовник. Ото раз прийшов він та й став коло сіней Хоминої хати, собака Муха і загавкала на дворі. А Хома лежить на печі без штанів у просі та й каже:
– Держи, держи, Мусю, або я і в хаті не боюся!
А жінка лежить на подушках та й говорить:
– От, чоловіче, який ти смілий!
– О жінко, я ще з печі злізу та крикну.
Устав з печі та й кричить:
– Держи, держи, Мусю, або я і в хаті не боюся!
– О чоловіче, який ти смілий!
– О жінко, я ще й в сіни вийду та тюкну!
Вийшов у сіни та й гука:
– Держи, держи, Мусю, або я і в сінях не боюся!
– Оце ж таки, чоловіче, який ти сміливий!
– О жінко, я ще й надвір вийду та крикну.
Вийшов та й тюлюка… Ото тільки що вийшов він надвір, а тут полюбовник шасть у сіни та й сховавсь! А жінка хрьоп дверима та й засунулась!.. Хома і зоставсь надворі, босий, без штанів, в одній сорочці, а мороз хрещенський, такий, що аж тріщить. Що тут казати? Сюди-туди, ніяк не влізе в хату. «Дай піду під вікно та покричу жінці, щоб відчинила». Ото приходить та й кричить:
– Жінко, відчини!
А жінка лежить на подушках в обнімочку з полюбовником та й пита:
– Хто там такий?
– Та я ж, Хома твій!
– Цур тобі, пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить.
«Що це за лиха година? – дума собі Хома. – Начебто і моя хата, аж, бач, виходе, що не моя; чи це на мене наслано, чи це мене сатана обморочила? Дай піду я та пощитаю хати скраю, чи не знайду своєї». От пішов і щита.
– Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жінко, відчини!
– Хто там такий?
– Та я ж, Хома твій!
– Цур тобі, пек! Мій Хома дома ось, біля бока лежить!
«Що це за лихо? Це мене і прям сатана обморочила. Ану дай знов піду та пощитаю хати скраю».
Пішов і оп'ять щита:
– Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жінко, відчини!
– Та хто там такий?
– Та я ж, Хома твій!
– Та цур тобі, пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить!
«Оце лихо! Що тут казати? Дай піду до кума до Петра та попрошу його, хай мене до хати до моєї доведе». От і пішов. Приходить до хати кума Петра та й кричить:
– Куме, здоров був!
– Здоров! А хто ти такий?
– Та я, Хома, кум твій.
– А, це ти, Хомо?
– Я, куме.
– Чого ж це ти ніччю ходиш?
– Та чого? Вийшов я із хати та й заблудив, та тепер і не знайду ніяк свого двора, так оце прийшов до тебе, щоб ти запоміг моєму горю: вийди, спасибі тобі, та доведи мене до хати.
Той кум Петро вийшов; дивиться на Хому, аж він зовсім роздягнутий, та ще й без штанів.
– Та це ти, куме, босий?
– Та босий!
– Та ще в одній сорочці?
– В одній сорочці.
– А, лишечко! Та ти ж замерзнеш, поки я тебе доведу.
– Так що ж мені казати?
– А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.
– Ну й ну!
Ото сів Хома на кума на Петра, та й поїхали вони. Добрались до Хоминої хати; кум Петро зараз під вікно та й гука:
– Кума, здорова була!
– Здоров був! А що ти таке єсть?
– Я Петро, кум твій!
– А що тобі треба, куме?
– Та що? Візьми свого Хому, а то замерзне.
– Що ти, куме, мій Хома дома, ось біля бока лежить; ось озвись, Хомо.
– А хто там такий? – гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.
Слуха Петро, так-таки як єсть голос Хоми.
– Що ж це воно таке сидить на мені?
– Та то, куме, сатана! Ось полапай його, якщо волохате, так то небезпременно сатана!
Лапнув кум Петро, аж воно волохате… Як кинеться ж тоді Петро від вікна, як хокне з себе Хому та давай тікать.
Біжить та хреститься: «А Господи Cyce Христе, це ж мене сатана осідлала…»
Зоставсь оп'ять Хома босий, в одній сорочці на морозі.
Стояв, стояв, а далі надумавсь та й пішов спати у хлів.
А в хліві лежав бугай; він підібравсь під бугая та й заснув.
Ото чуть стало розвидняться надворі, а жінка вже й випустила із хати полюбовника, а сама пішла по двору та й туже за Хомою:
– Головонько ж моя бідная, головонько моя безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!
А Хома ось і виходить із хліва.
– Де це ти був?
– А хіба ти не знаєш де? Я вчора до тебе стукав, стукав, а від тебе ні слуху ні духу.
– Що ти? Бог з тобою! Я за тобою усю ніч вибігала і по двору, і по задвірках, і по вулицях, а тебе наче злидень злизав.
– Дивно мені, а я усю ніч простукав у тебе під вікном, а ти одно: «Мій Хома дома, ось біля бока лежить…» Так я пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув.
– Що це ти кажеш?
– А що?
– Так ти під бугаєм ночував?
– Під бугаєм.
– Ах ти, скажена собако! Що ж це ти наробив?
– Та що ж я там наробив?
– А то, що ти тепер тільний, от що! – Давай його лаяти та приговорювати: – Ах, побила б тебе лихая година та нещаслива! І що тепер казати з тобою? Чи ти знаєш, що ти тепер скоро будеш телиться? Ну от же що я тобі скажу: іди ти у чужу слободу та там і телись, а в своїй слободі і слави не набирайсь.
Та знов давай його лаять та причитувати.
– Та хай грець твоєму батькові! Я й піду на чужу слободу, аби ти тільки не лаялась…
От і зібравсь Хома. Узяв мішечок, хліба в мішечок, та й пішов на чужу слободу телиться. Іде собі та йде та все полем та ярами, щоб страму не набираться, аж гульк – на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки прохожого розірвали. Голова оддалік, рук зовсім нема, а ноги у чоботях, заморожені. Дивиться Хома на чоботи – добрі. «Дай візьму собі, вони здадуться». Узяв та й пішов далі, у слободу. Приходе у слободу і давай проситься у людей ночувати, бо було, бач, уже під вечір. Упрохався до одного мужика. Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть йому:
– Лізь, чоловіче, на піч та там собі і обігрійсь.
Хома поліз на піч та, довго не думаючи, і захріп там. А тим хазяїнам та Бог дав уночі прибиль: коровка отелилась, а мороз був сильний, телятко й обмерзло. Хазяїн і каже:
– А що, жінко, унесім його в хату та положим на піч.
– А що ж, унесім!
Унесли та й положили на печі, як єсть біля Хоминого бока. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля.
Прокинувсь аж у глупу північ, лап! – аж коло нього теля. «Господи Cyce Христе!.. Як же це я отеливсь, що й не чув?» Полапав коло себе – мокро. «Так і єсть, отеливсь… Ну, одначе, слава тобі, Боже!..» Та скорійш з печі та шапку в охапку, а кожух на плечі та давай Бог ноги від тих хазяїв… Та так швидко вдрав, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…
Чуть світ, а хазяїн і хазяйка уже й прокинулись. Прокинулись та зараз на піч, щоб подивиться на теля. Туди, а там теля єсть, а чоловіка, що спав, нема, – одні чоботи з ногами.
– Що це за лиха година?
– Та це, жінко, наше теля прохожого чоловіка з'їло! Що тут казати?
– Та що ж тут, чоловіче, казати? Біжи скорійш до попа!..
Побіг чоловік до попа, розказав йому про всю оказію, а піп вислухав та й каже:
– Це у вас антихрист народився! Треба його скорійш убити, а то він і нас усіх поїсть, та треба б, убивши те теля, і хату освятити.
– Ну що ж, як убити, то і вбити.
Ото убили його швиденько, закопали в землю, а хату освятили. А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому. Прийшов додому, та скорійш у хату, та до жінки своєї.
– Ну, жінко, молись Богу: я отеливсь! Та ще як? Так, що й не чув.
– Що ж тобі Бог дав, чоловіче, чи бичка, чи теличку?
– Та я б тобі, жінко, і сказав, так і сам не знаю, що воно там таке й є.
– Ох ти, йолопе, йолопе, божевільна голово! Не зна, що у нього і найшлось… Якби ти був путящий чоловік, то узяв би його додому, от би нам і користь.
Давай його лаяти, давай його коренити, аж у вічі лізе.
– Та годі тобі лаяться: ну я піду, візьму своє теля.
– Як же ти його візьмеш, розумна ти голово?
– Та як? Піду та й візьму; прийду туди, де ночував, та й скажу: віддайте моє теля, бо я у вас ночував та й отелився.
– Тю, тю, дурний! Хіба ж так можна? Ти прийди туди, де ночував, стань під ворітьми та й мичи: «Му-му-му!..» А теля почує та й обізветься до тебе, от тоді ти його і бери.
От Хома узяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, найшов там той двір, де ночував, положив голову на ворота та й давай мичать. Мичить та й мичить, а теля все не одзивається. Коли це виходить хазяїн двора та й пита його:
– Чого ти тут, чоловіче, мичиш?
– Та чого? Я тут у вас недавно ночував та й отеливсь на печі, так тепер жінка прислала мене, щоб я взяв у вас своє теля.
– А, так це ти?
– Я.
– Ну іди ж ти у хату, так ми тобі і віддамо твоє теля.
Хома здуру і пішов. От тільки що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачили-кулачили, трохи печінки не відбили; доти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати, та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходить додому, до своєї жінки, а вона його і пита:
– Ну що, чоловіче, узяв своє теля?
– Хай тебе поб'є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.
– Тю, тю на тебе! Верзе не знать що; сказано – «дурному ні в людях, ні дома», так воно й єсть.

Category

Пов'язані новини

07 грудня 2019 - 17:09
07 грудня 2019 - 17:07
07 грудня 2019 - 17:06