Золото Турина

La Vita e Bella! (італ., «Життя прекрасне!»)

У золоті цієї медалі наче віддзеркалюється все сонце Італії й та дивна історія з життя її володаря, Леоніда Володимировича Марковича, яку розповів мені його онук, Юрко Ракевич. До цього ж додається золота медаль Esposizione Internazionale di Torino 1911, старовинна світлина та Baedeker L'Italie des Alpes a Naples, путівник по Італії французькою лейпцизького видання Карла Бедекера як достовірні свідки.


Мабуть, у долі кожного трапляються оті відблиски щастя, які освітлюють увесь життєвий шлях людини. Припали вони й на долю Леоніда Володимировича Марковича, ім'я якого зустріти можна  на сторінках «Малоросійського родословника» дворянських родин України. З родом Марковичів пов'язані визначні культурно-історичні набутки української минувшини. Разом зі славетними лицарями степів невтомно шукали вони славу козацьку і з часом посіли чільне місце на Парнасі культурного життя України. У галереї  славетних  імен  цього роду — видатний мемуарист Яків Андрійович Маркович, автор знаменитого «Щоденника генерального підскарбія», етнограф Опанас Маркович і письменниця Марко Вовчок, історик Микола Маркевич, автор «Історії Малоросії», якому присвятив Кобзар свої натхненні поетичні рядки «Бандуристе, орле сизий...».

 Дитинство Леоніда Марковича минало у Шабалинові, райському куточку на Чернігівщині, біля Десни та Сейму, де народився і побачив сліпучу синь українського неба й золоті розливи ланів. Там невтомно працював він  у  своєму господарстві, прагнучи стати культурним аграрієм. Та врешті-решт опинився в Італії...

Українець в Італії
Отже, розпочиналася ця історія більше 100 років тому в Турині, на Esposizione Internazionale — Міжнародній промисловій виставці 1911 року.

Капелюх (справжній Borsalino!), хвацько закручені вуса та задумливий погляд — ось такий він на світлині з Турина. Певно, на ній не відчутно всього шарму молодого тридцятирічного українського бізнесмена. Скоріше, нагадує він знаменитого тенора Франческо Таманьйо з портрета Валентина Сєрова. Як і могутній італієць, він жадібно смакує радощі життя та має честолюбний намір підкорити столицю П'ємонту плодами справ своїх — сухофруктами зі свого господарства, що на Чернігівщині.

Заради цього й приїхав сюди! Турин зустрів його яскравими літніми барвами та ласкавою усмішкою, що сяяла на обличчях людей. У численних кафе просто неба сиділи усміхнені люди, смакували каву та морозиво. То були останні безжурні роки перед Першою світовою війною...

«Una momento, синьйора, як пройти на Corso... (на жаль, не дуже обізнаний в італійській)», — зі смутком зітхає пан Маркович. Проте синьйора дарує привітному українцю чарівний погляд своїх чорних очей. Ії усмішка — надії!
Donna, donna mia...
Тут є куди завітати, особливо коли поруч та сама donna.
Приємна бесіда із привабливою синьйорою під келишок вермуту. Адже Турин — батьківщина найславетніших у Європі вермутів.
У мандрах по місту, як завжди, врятовує путівник Карла Бедекера. Ця чудесна книжечка формата in folio, у червоному сап'яні з золотим тисненням, повна красот Турина, його минулого та й сучасного. За браком фраз італійською пану Марковичу допомагають жести та неабиякий шарм.
Справді, італійський чобіт прийшовся йому до смаку!

В Сидонській Капелі (собор Дуомо) зберігається найголовніша святиня всього християнського світу — знаменита Туринська плащаниця, якою, згідно з переказами, огорнули тіло мертвого Ісуса Христа після страти. У центрі міста, на piazza Castello височіть Palazzo Madama — фортеця XIII століття. В Єгипетському музеї можна побачити стародавні папіруси, та згодом з'явиться й Музей автомобілів.

До речі, про них. Хоча мешканці Турина ще користуються фіакрами та електричним трамваєм, але таксомотор впевнено витискає їх. У Турині цілковито панує Фіат. Синьйор Аньєллі-старший будує свою автоімперію на зразок американської  та  має  намір  всерйоз «потягатися» із самим містером Фордом, своїм заокеанським колегою. В нього усе як у містера Генрі за океаном. На Corso Dante, 35, уже відбудований автомобільний комплекс, а фордівські «жерстянки» Lizzi націлили синьйора Джованні на масовий автомобіль. Чудо автодизайну відтворює геніальний Бертоні. На шляхах Європи «фіати» долають рекорди швидкості, і  сам синьйор Аньєллі стає хрещеним батьком “Формули-1”.

Але повернемося до пана Марковича: адже Esposizione Internazionale — це його головна мета, impossible dream, як кажуть британці. Навколо виставки шалений галас, натовп журналістів, світова преса. Біля виставкових павільйонів — скупчення респектабельних авто, ladies and gentlemen, мадам та месьє з усіх куточків Земної кулі.
Фотоапарати, спалахи магнію, гомін у телефонів...
Усі мешкають у шикарних апартаментах, не маючи сумнівів, що це одвічно.

Для Заходу цей час — La Belle Epoque — Прекрасна епоха, і Esposizione — це його дзеркало, ярмарок марнославства, а точніше — ринг, причому економічний. Світові держави давно вже поділили колонії та почали сперечатися за сфери впливу. Вже спущений на воду «Титанік». Цей трансатлантичний Левіафан, готовий прийняти на борт «сильних світу цього» загальною вартістю 250 мільйонів доларів (за курсом того часу), виборюватиме Блакитну Стрічку Атлантики. Але до катастрофи лише рік…

А поки що королівське подружжя — король Vittorio Emanuele III із дружиною Оленою Чорногорською завітали до Esposizione. Про це у захваті тріскотіла італійська преса — туринська La Stampa, міланська Corriere della sera та римська Republica.
Тим часом, продукція Леоніда Марковича, постачальника імператорської армії, посідає чільне місце в експозиції російського павільйону. Зразки сухофруктів з його взірцевого господарства вінчає гордовитий надпис: «Аграрні інтенсивні господарства Л. В. Марковича і К. Зневоложення плодів та овочів за системою М. М. Савицького».

На цю скромну експозицію у пана Марковича великі надії. Ще й які! Адже на відміну від більшості своїх колег-аграріїв із Чернігівщини Леонід Маркович — дипломований агроном, справжній фахівець. На власному сільськогосподарському підприємстві він використовує новітні технології з обробки фруктів та овочів.

Виноград та яблука, сливи і вишні, цибуля й часник та інші плоди садів та ланів, які наче вбирають у себе усе тепло родючої української землі, щедрої до людей, прикрасили його експозицію, вражаючи здивованих італійців та гостей виставки своїм естетичним виглядом, а, головне, якістю та смаком.

Отже, золота медаль Esposizione Internazionale di Torino 1911 увінчала видатну працю Леоніда Марковича. Вона стала його справжнім тріумфом та візитною карткою, об'єктивним визнанням заслуг нашого земляка на Заході та гідною винагородою за його талант та ділову хватку.

У дзеркалі минулого
...А потім довелося пройти йому крізь грозові випробування — революцію та громадянську війну, поневіряння та гіркий хліб чужини. Руїни лишилися від родового маєтку у Шабалинові після нападу банди, яких було безліч тоді в Україні. Загинула й мати Леоніда Марковича — Олександра Миколаївна.

Давно пішов з життя володар цієї медалі: майже 70 років тому завершився його  земний  шлях. За добу сталінських репресій про медаль годі й було згадувати, зокрема про сам факт перебування за кордоном. Це мало б коштувати йому щонайменше ув'язненням. Та ще й згадали б про соціальний стан Марковича — дворянський.

Свою винагороду дбайливо зберігав він попри всі випробовування та лихоліття тієї драматичної епохи. Не розлучався із нею у роки «червоного терору», не проміняв її на скибку хліба у страшний голодомор 1933-го, не втратив у тяжкі воєнні роки.

Вже на схилі віку подовгу вдивлявся він у медаль, як у магічне дзеркало, намагаючись нібито воскресити минуле — Турин його молодості, італійський дворик з фонтаном та миттєвості щастя, які, на жаль, пішли у небуття…




Галерея: 
Читайте також: 

Додати новий коментар