Skip to main content
Вечір пам’яті Бориса Ілліча Олійника

Вечір пам’яті Бориса Ілліча Олійника

В золотій залі Українського фонду культури 7 червня 2017 року відбувся вечір пам’яті Бориса Ілліча Олійника — Героя України, академіка НАН України, поета, громадського діяча, все життя і творчість якого були направлені служінню народу.

30 квітня 2017 року на 82-му році життя відійшов у вічність легендарний український поет, голова Правління Українського фонду культури, який 30 років опікувався ним, дотримуючись свого життєвого і мистецького кредо: «Писати, як живеш, а жити, як пишеш».

У святково прибраній вишитими рушниками та українськими хустками залі зібралось багато друзів Б. Олійника, однодумців, письменників, артистів, учителів, школярів, поціновувачів його таланту. 

Вечір розпочався з арії Й.-С. Баха у виконанні віолончеліста Антона Страшнова-Пирського та народної артистки України Наталії Свириденко, яку зал слухав стоячи.

З нотками суму в душі, але з великою вдячністю долі за роки, пройдені разом у Фонді, виступали: перший заступник Голови Правління Українського фонду культури Олександр Данилович Бакуменко, заступники Олександр Григорович Дудка, Анатолій Іванович Гай, член Правління КФК Людмила Іванівна Грабовенко. На вечорі звучали приємні і теплі спогади про Велику Людину та безмежні простори її життя і творчості, насичені різними подіями життя від Олександра Мороза, Голови Верховної Ради України ІІ та V скликань, члена Конгресу українських літераторів; Крючкова Георгія Корнійовича — Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки; Ірини Лисенко-Ткачук — заслуженого діяча мистецтв України; Олеся Коляди — композитора, співака, лауреата премії Українського фонду культури; Коцеби Тетяни Юріївни — Голови ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі»; народних артистів України Галини Яблонської та Олександра Василенка, поетеси Зої Ружин, актора театру «Пам’ять» Михайла Орлюка, журналіста Івана Миколайовича Грабовенка.

Модератор вечора пам’яті Ольга Ходацька, член Спілки журналістів України, провела присутніх стежками життя і творчості Бориса Ілліча Олійника.

Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 року в с. Зачепилівка на Полтавщині. Вірші почав писати ще в шкільному віці. Він «топтав стежку до п'ятого класу Зачепилівської семирічки», коли побачив у Новосанжарівській райгазеті «Ленінським шляхом» свій невеличкий вірш і своє прізвище.

1953 pоку, після закінчення шкільного навчання, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже 1958-го розпочав роботу в редакції газети «Молодь України». 

Поет і журналіст, Олійник часто їздив у відрядження, зокрема на ударну комсомольську будову — Лисичанський хімкомбінат, про неї ж і про молоде місто Сіверськодонецьк надрукував у газеті серію нарисів і видав документальну повість «За Сіверським Дінцем» (1959). Пережите в дитинстві та в роки комсомольської молодості вилилось у теплі, щирі рядки поезій, які склали першу його збірку «Б’ють у крицю ковалі» (1962). Автор з часом самокритично скаже про неї: «Була вона така собі, за винятком кількох віршів». Разом з тим книга засвідчувала, що в особі її автора до літератури йде перспективний молодий поет.

Друга його збірка — «Двадцятий вал» (1964), відзначена Республіканською комсомольською пре­мією ім. М. Островського, — засвідчила і розширення ідейно-тематичних обріїв автора, і помітне його художнє зростання. У віршах окрилено-романтичне ставлення до життя. Для поета стає творчим принципом поєднання героїчного і буденного, високого і приземленого. В «Тяжінні серця» він говорить:

Земне тяжіння можна побороти, 
Тяжіння серця — не дано збороть!

Поезія Б. Олійника здобула широке визнання. Він — лауреат Державної премії СРСР (1975, за книгу «Стою на земле») і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1983, за книги «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Дума про місто»). Свою творчу роботу митець поєднує з активною громадською діяльністю. В 1971—1973 pоках та з 1976-го він — секретар Правління Спілки письменників України, секретар Правління Спілки письменників СРСР, секретар парткому Київської письменницької організації. Б. Олійник — депутат Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань, його творчість є одним з активних чинників у сучасному літературно-мистецькому процесі.

У творчому доробку Олійника — понад півсотні пісень у співавторстві з найвідомішими композиторами країни, каже Маслій: «Вони і досі звучать як пісенна класика — зразок найвишуканішого і наймелодійнішого слова».

У поезії «Батьки і діти!..» поет од імені свого покоління висловлює думку про вірність молоді справі батьків:

«Нам випало, сину,
досіяти і долюбити 
Отецькеє поле —
і стати нового початком... 
І я відчуваю, 
як доля великого світу
На наші рамена ляга,
Наче батькова скатка.

Що зробив Борис Олійник для України?

Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. 
Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, що й змусило урядовців відкласти реалізацію свого наміру. 

У 1995 році Борису Іллічу присвоєне звання «Почесний громадянин Канева». 

Був одним із тих, хто через пресу заблокував будівництво АЕС в Криму і під Чигирином та каналу Дунай—Дніпро, через який би пішов в Україну весь бруд Європи. 

Саме Олійник вручив від імені інтелігенції України маршалу Язову клопотання про звільнення від військово-політичного училища приміщень Києво-Могилянської академії. Маршал наклав позитивну резолюцію. 

У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі статтею в «Литературной газете» (Москва), «Випробування Чорнобилем», в якій викрив злочинну діяльність тимчасовців. 

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». Тобто саме він першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932—1933 років. 

Побував майже в усіх «гарячих точках» міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»). А також він побував в зоні Югославської трагедії.

З0 років очолював Український фонд культури. «Культура, — казав Борис Ілліч, — виживає, але не відживає. Одвіку казано, що попереду політики має йти економіка. І це — незаперечно. Але тричі істинно й те, що поперед і політики, і економіки має йти культура, духовність, позаяк усі негаразди, включаючи кризи, починаються в головах і душах».

Борис Олійник ніколи не скаржився на свою долю і музу, бо вважав, що «поезія — це, окрім радості творення, ще й добровільна пожиттєва каторга, яку сам, без принуки, обирає собі поет. А як кар’єрний дипломований журналіст з багатолітнім досвідом роботи в різних часописах, він займався і прямою публіцистикою, й есеїстикою. 

У взаєминах з колегами Борис Ілліч передовсім цікавився не їхньою партійною приналежністю. Його девізом було: «Спочатку я — українець, а потім решта: партійність, статус, стан. Але найперше — я українець». 

На вечорі звучали пісні Б. Олійника у виконанні співачки та композитора Людмили Ященко-Салюти, народного артиста України Олександра Василенка.

Окрасою вечора був виступ учениць Боярської загальноосвітньої школи №5 Анастасії Харитонової та Софії Вижбовської, народної артистки України Галини Яблонської, Михайла Орлюка, які читали вірші Бориса Олійника.

Ведуча вечора від імені всіх присутніх низько вклонилася пам’яті Великої Людини, подякувала Борисові Іллічу від усіх учнів України та їхніх батьків за ті шедеври української поезії, на яких росло й виростає нове покоління українців-патріотів. На закінчення вечора у виконанні ведучої Ольги Ходацької прозвучав вірш Б. Олійника «Мій борг» та «Молитва» від Людмили Ященко-Салюти.

Ольга Ходацька