Родина Дейнеків — Марко, Лідія та їхня донька Оксана. Двічі рятівники

Із трьох родин, які рятували приречених, вони були другими, проте найсумліннішими. Відчували свою відповідальність не лише за життя, а й за подальшу долю врятованих. Після війни ініціювали судовий процес і свідчили на ньому, щоб єврейське дитя повернулося до своєї матері.

Родина Дейнеків мешкала в селі Ужачин Новоград-Волинського району на Житомирщині. Коли розпочалася німецько-радянська війна, батькові, Марку Тимофійовичу, виповнився 41 рік. Він працював залізничником, мобілізації до лав Червоної армії не підлягав, оскільки мав «бронь». Дружина, Лідія Герасимівна, працювала вдома по-господарці, доглядала город, виховувала двох дітей. Старшій доньці Оксані в 1941-му виповнилося 13 років, сину Ананію — 2. Родина мешкала на околиці села, хата стояла посеред поля.

У липні 1941 року Ужачин окупували нацисти, розпочалося «полювання на євреїв». Серед інших приречених мешканців була й родина Кесельманів. Спочатку їх відправили в гетто у місто Новоград-Волинський, а потім — на розстріл. Коли колону вели до місця страти, Зіна Кесельман (Злата) разом із 2-річним сином Наумом змогли втекти до лісу. Допоміг довоєнний знайомий, який тепер працював поліцаєм. У лісі втікачів знайшов Тарас Маманчук із села Ужачин. Чоловік був призначений окупантами помічником старости села. Деякий час він переховував матір із сином у себе, а коли стало небезпечно, повідомив про них своєму кумові Марку Дейнеку.

Увечері в родині Дейнеків на сімейній нараді вирішили забрати Зіну до себе. Марко і Лідія добре знали батька Зіни — Андрія Кесельмана. Він не раз гостював у них, допомагав у справах. Рятівники сподівалися, що, оскільки живуть на околиці села, то про їхніх гостей ніхто не дізнається.

Близько року Дейнеки переховували Зіну та Наума Кесельманів. Жили сутужно, але дружно. Молодші хлопчики гралися разом, а старша Оксана стала Науму за няньку: доглядала, пестила, брала із собою в поле або в ліс, пильнувала його від різних побутових небезпек.

«Рятувало те, що батьки тримали дві корови. Часто сама ходила на поле збирати картоплю, з якої робили затирку. Завжди спершу годували тією затиркою сина Зіни, а потім вже їли самі».
Зі спогадів Оксани Антипчук (Дейнеко)

Старші Дейнеки й Оксана цілком усвідомлювали небезпеку, на яку наражаються за переховування євреїв. У селі не раз чули звуки пострілів у місцевому урочищі Лози. Одного разу Оксана навіть на власні очі побачила, як там на могилі щойно розстріляних євреїв ворушилася земля.

«Наша хата була в полі. Ніхто не знав про Зіну з дитям, крім сусіда, товаришки моєї та ще одна, з іншого боку сусід теж знав... Дуже хороші люди були. Ніхто не видав».
Зі спогадів Оксани Антипчук (Дейнеко)

Одного дня 1942 року до Дейнеків завітала родичка Ганна. Батьки тоді поралися по-господарці й покликали Зіну щось подати. Жінка випадково стала свідком цієї сцени й так дізналася про таємницю. Вона донесла на родичів старості села, а той доповів окупантам.

«Вона сказала всім: «Марко приховує жидуху!» 
Зі спогадів Оксани Антипчук (Дейнеко)

Помічник старости потай підійшов до Оксани, яка працюва ла на конюшні, дав їй шматочок цукру й наказав бігти додому і попередити батьків про запланований обшук. Оксана щодуху помчала до рідної хати й передала застереження матері (батька на той момент вдома не було). Лідія Герасимівна заховала Зіну в скриню, накривши рядном, а 13-річній доньці віддала Наума й наказала лізти під піч. Незвані гості вже були на порозі. Почався обшук. Оксана, щоб дитя не плакало і не викрило їх, дала йому грудочку цукру й міцно притисла до себе. Мати в цей час взяла на руки молодшого сина Ананія й почала його щипати щосили, щоб він плакав і відволік увагу німців у випадку, якщо заплаче Наум. Староста, увійшовши до хати, відразу запитав, чому плаче дитина й де вони переховують євреїв. Лідія Герасимівна відповіла, що син хворий, а євреїв вони не переховують. «Хвороба» хлопчика налякала й зупинила окупантів. Вони відмовилися від подальшого обшуку й залишили хату, попередивши, що якщо знайдуть євреїв, то всю їхню сім’ю розстріляють.

«Страшно було. Сили Бог дав, щоб воно не заплакало там, коли німець був у хаті. А потім, коли він вийшов, то каже до мене: «Тьотя, тьотя». Заплакав, а у мене в душі похололо...»
Зі спогадів Оксани Антипчук (Дейнеко)

Цей візит змусив родину Дейнеків шукати для Зіни із сином новий притулок. Марко повіз їх у сусіднє село до племінника Миколи Данюка та його дружини Катерини. На вимогу родичів він через знайомого в поліції виписав на Зіну й Наума легітимні документи. Чоловік також умовив сусіда, який мав зв'язок із партизанами, забрати Зіну в загін. Наума обіцяв повернути до себе, проте Катерина Данюк попросила залишити хлопчика, оскільки своїх дітей не мала.

«Сусід наш був у партизанах. Мати каже: «Іди, Марко, до нього. Може, вони її в партизани приймуть...» 
Зі спогадів Оксани Антипчук (Дейнеко) 

По завершенні війни Зіна повернулася додому. Вона розшукувала сина, однак виявилося, що його рятівники — Микола та Катерина Данюки — всиновили хлопчика, охрестили й назвали Анатолієм. На той час Наум (Анатолій) уже йшов у перший клас. Свою справжню матір він не пам’ятав. Нові ж «батьки» стверджували, що не знають Зіни, а дитя знайшли покинуте в лісі. У розпачі Зіна знову звернулася про допомогу до Дейнеків. Вони ініціювали судове розслідування, на якому Марко виступив свідком. Так сина вдалося повернути матері, а родина Дейнеків удруге врятувала Кесельманів.

У подальшому стосунки Марка та Зіни ускладнилися. Хворий на сухоти Марко одного разу звернувся до жінки з проханням забрати його до хати на кілька днів із лікарні, вона не відмовила, але далі порога не пустила, остерігалася хвороби... Натомість Наум (Анатолій) ніколи не забував про родину Дейнеків, які врятували йому життя. Оксану Марківну називав другою мамою. Два місяці не дожив до вручення рятівникам диплома «Праведник народів світу».

Марко Тимофійович Дейнеко помер у 1961 році, його дружина Лідія Герасимівна — у 1963-му. Донька Оксана (в заміжжі Антипчук) доживає свого віку в дітей у Києві.

Звання «Праведник народів світу» присвоєне Яд-Вашемом 4 вересня 2014 року. У Почесній грамоті зазначені імена трьох членів родини — Марка, Лідії Дейнеко та їхньої доньки Оксани.  Нагородження відбулося 16.06.2016 року у Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс (Київ). Медаль та Почесну грамоту з рук Надзвичайного та Повноважного Посла Держави Ізраїль в Україні пана Еліава Бєлоцерковські отримала 88-річна Оксана Антипчук (Дейнеко). Імена членів родини викарбувані на Стіні Пам’яті Алеї Праведників народів світу в Яд-Вашем.




Галерея: 
Читайте також: 

Додати новий коментар