Колорит Гуцульщини і запах Карпат...

"Тіні забутих предків"

«Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат…»

                                                          Михайло Коцюбинський

В історії української літератури Михайло Коцюбинський залишився неперевершеним майстром слова, тонким стилістом і найкращим імпресіоністом, а лебединою його піснею та шедевром українського письменства стала повість «Тіні забутих предків». Закоханий у карпатський край письменник відтворив казковий колорит Гуцульщини, з її дивовижним духом гірської природи і загадковим народом, його таємничим душевним світом та віковічним досвідом далеких предків. «Цей дикий, співучий край багато хто пробував описувати, - зазначав критик Максим Богданович, - але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як Коцюбинський». Друге народження «Тіней забутих предків» відбулося через півстоліття, коли поетичне слово Коцюбинського ожило на кіноекрані завдяки Сергію Параджанову, який створив один із найвизначніших шедеврів світового кінематографа, що приніс її творцю численні премії та нагороди на престижних міжнародних форумах. Проте нелегка доля спіткала обох митців. Свою гуцульську казку Михайло Коцюбинський завершив лише за два роки до смерті: передчасно пішов він з життя внаслідок тяжкої недуги. А Сергію Параджанову прийшлося до останньої краплини випити гірку чашу страждань та подолати свій хресний шлях, що вмістив у собі терміни ув'язнення і численні роки творчого простою. Та зчарував їх дивовижний карпатський край, його легенди і казки, де перетнулися колись шляхи їх творчі.

ЛЕГЕНДИ І КАЗКИ КАРПАТСЬКОГО КРАЮ

«Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі…», – писав Михайло Коцюбинський. Більшість своїх творів мусив видавати він за кордоном Російської імперії – в Австро-Угорщині, де його знали й шанували Іван Франко, Василь Стефаник та інші видатні діячі українського літературного зарубіжжя. Адже для багатьох в Чернігові Михайло Коцюбинський був лише чиновником губернського земства, який мав дружину, четверо дітей і власний будиночок на вулиці Сіверянській…

Розпочиналося життя Коцюбинського у Вінниці, де й народився 17 вересня 1864 року. Замріяний хлопчик, улюбленець усієї родини, зростав воістину щасливою дитиною. Він мріяв про університет, але не збулося: осліпла мати та пішов із родини батько. Скрутне матеріальне становище змусило 19-річного юнака стати главою родини та її годувальником, заробляти на прожиття приватними уроками.

Крім репетиторства, розпочинає Михайло свої перші кроки на літературній ниві. Проте виникало чимало проблем з виданням творів, адже на теренах Російської імперії українська література вважалася «літературою другого сорту». Поїздка до Львова у травні 1890 року започаткувала постійну співпрацю письменника в західноукраїнських виданнях. Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з Іваном Франком, яке переросло згодом у велику дружбу та сприяло кристалізації творчого таланту обох письменників.

 

Обидва митці не тільки активно листувалися, але й неодноразово зустрічалися у Львові та на відпочинку у Карпатах, в гуцульському селі Криворівня, що набуло той час слави «Українських Афін», де збиралися представники літературно-мистецької еліти України. 

Лише влітку 1911 року вдалося Коцюбинському завітати до Карпат, свою давню мрію, про що й свідчать його слова: «Хочу набутися», тобто натішитися красою природи і таємничим світом Гуцульщини. Відчуття казковості карпатського життя, бажання написати про «незвичайний казковий народ» - гуцулів не полишає письменника. Він вивчає їх життя, звичаї й побут, проймається духом гірської природи, проводить увесь час у мандрівках у горах, повертаючись з полонин з оберемками квітів, знайомиться з місцевими жителями.

Ось так народжувалися його знакові «Тіні забутих предків». І не дивно, як правдиво відтворив він мову, культуру й побут Гуцульщини – неначе народився і виріс серед Карпатських гір. Та письменник прагне до розкриття внутрішнього світу своїх героїв, їх психології, що виявляється в нюансах їх переживань. Це споріднює його творчі пошуки з найкращими традиціями європейського письменства того часу – імпресіонізмом.

У глибокому реалізмі й силі типізації Коцюбинського переконується кожний, хто побував на Гуцульщині навіть через півстоліття після автора «Тіней забутих предків». І першим, хто осягнув це та відтворив поетичне слово Коцюбинського на кіноекрані був великий український режисер Сергій Параджанов. 

ЧАКЛУН УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФА

У його житті все траплялося «як в кіно». Наче зірка з іншої галактики увірвався він у кінематографічний світ своїм фільмом «Тіні забутих предків», а потім – світова слава й утиски з боку влади, роки ув'язнення та заступництво світової еліти, фанати і прихильники навколо нього, екстравагантні вибрики. Гідно подиву, як спроможна була прожити ця епатажна й невгамовна людина усе своє життя усупереч здоровому глузду та загальноприйнятним нормам поведінки. Непослух у мисленні, він творив усупереч канонам соцреалізму та зовнішнім обставинам.

 

Непересічна особистість Сергія Параджанова, починаючи з походження. Його батьки, вірменські біженці з Туреччини, опинилися у Грузії, де й народився він 9 січня 1924 року. Тривалим був шлях до кіномистецтва: розпочинався у Тбілісі, а потім у Москві, у ВДІКу, куди перейшов з Московської консерваторії. 

За спогадами Георгія Якутовича, усе почалося з Київської виставки Федора Манайла, самобутнього художника з Ужгорода. Режисер захопився твором Коцюбинського і відкрив для себе незнаний світ Карпат. Гідно подиву, як Сергій Параджанов, вірменин за походженням, був спроможний на глибоке занурення в органіку українського національного характеру. Непослух у мисленні він творив усупереч канонам соцреалізму та зовнішнім обставинам. Той час він уже визрів до якісно іншого мистецтва, до естетичного відкриття свого кінематографа. 

Хвиля суспільної активності збіглася з художніми можливостями, рівнем обдарування і честолюбством багатьох митців, що згуртувалися навколо ідеї екранізації «Тіней…». Це Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Лідія Бестаєва, Іван Чендей, Георгій Якутович, Мирослав Скорик, Спартак Багашвілі та інші. 

Фільм народжувався важко, навіть драматично, адже для відтворення феєричного твору Коцюбинського мовою кіно потрібно було віднайти нові екранні метафори, які б допомогли створити нове мистецьке явище. І це зрозуміло: надто незвичний був матеріал, надто високо було поставлено планку естетичного осягнення першоджерела, надто неординарний зібрався творчий ансамбль. До того ж роботу ускладнювали суперечки між режисером і оператором Юрієм Іллєнком. Конфлікт, що виник між ними, базувався, певно, не лише на ґрунті творчих розходжень, а й на вибухових темпераментах цих двох неординарних особистостей. 

 

У масові сцени запросили зніматися виключно гуцулів, які принесли в картину відповідний типаж, достеменність поведінки і одягу. Особливе місце посідає новаторська робота із кольором завдяки операторському мистецтву Юрія Іллєнка. Однак чи не найбільше значення мала надзвичайна органічність у фільмі Івана Миколайчука – виконавця головної ролі. У перші ж секунди зйомок Іван перевернув уявлення про образ головного героя. «…Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом…», – згадував Сергій Параджанов. 

Ось так режисер-вірменин створив кінематографічний пам'ятник гуцульській культурі.

 

Із виходом на екран фільму Сергія Параджанова «накрила» всесвітня слава, а «Тіні…» почали збирати врожаї визнання, зокрема отримали нагороду на міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата (Аргентина). До Києва надходили повідомлення про нові нагороди, зокрема у Римі (фестиваль фестивалів) – Кубок фестивалю, приз Британської кіноакадемії 1966 року за найкращий зарубіжний фільм, в Салоніках – найвища нагорода – Золота медаль за найкращу постановку, почесні дипломи в Мельбурні та Сіднеї. Жоден фільм у світі на сьогодні не здобув такої кількості призів, медалей і дипломів. Це був тріумф Сергія Параджанова, мабуть, останній за весь час творчого життя на Київській кіностудії. Однак професійні ідеологи соцреалізму відчули у «Тінях…», напевно, «класово чужий» дух. Це був зародок майбутніх ідеологічних нападок не лише на «Тіні…», але й на інші твори українського поетичного кіно. 

Так трагедія починала тихцем стукати у двері долі Сергія Параджанова… 

ДО НОВОЇ КРАСИ…

Михайла Коцюбинського не стало 12 квітня 1913 року. Доля поставилася до нього безжалісно – усього 48 років судилося йому прожити. Газета «Рада» повідомляла, що у скорботній процесії взяло участь понад три тисячі людей. Видатному митцеві присвятив Олександр Олесь свої натхненні поетичні рядки «Над могилою М. М. Коцюбинського». 

Іван та Марічка (графіка Г. Якутовича до кінофільму «Тіні…»)

 

…Прем'єра «Тіней забутих предків», що відбулася у вересні 1965 року з нагоди 100-річного ювілею Михайла Коцюбинського у кінотеатрі «Україна», обернулася на політичну акцію, очолювану письменником Іваном Дзюбою та підтриману журналістом В'ячеславом Чорноволом і молодим поетом Василем Стусом. Вони й закликали присутніх у залі до протесту проти політичних репресій у СРСР. (За спогадами Івана Дзюби у надрукованій ним 2013 року документальній повісті «Не окремо взяте життя», цей політичний демарш у кінотеатрі «Україна» він організував за власною ініціативою, навіть не попередивши про це Сергія Параджанова, а згодом відчув свою провину перед режисером). Проте «режисером скандалу» вважала влада саме Параджанова, якого й звинуватила в усьому. Вона й помстилася режисерові потім – на початку 70-х, коли прийшлося йому до останньої краплини випити гірку чашу страждань та подолати свій хресний шлях, що вмістив у собі терміни ув'язнення і роки творчого простою. 

«Ми всі в якійсь мірі винні в його долі, – лише зітхнула артистка Лариса Кадочникова. – Але зізнатися собі в цьому важко».

Марка з зображенням Сергія Параджанова

Сергій Параджанов помер 21 липня 1990 року в Єревані. Його поховали у місцевому пантеоні між могилами композитора Арама Хачатуряна і письменника Вільяма Сарояна.

А потім доля наче схаменулася й принесла митцеві численні нагороди, зокрема звання народного артиста України у рік смерті, а рік по тому – Шевченківську премію.

На фасаді 8-поверхового київського будинку, що на проспекті Перемоги, 1, з'явилася меморіальна дошка із написом: «Тут жив великий український режисер Сергій Параджанов, 1962-1974». А звідти легко дістатися до кіностудії ім. О. П. Довженка, щоб покласти квіти до бронзового Майстра – пам'ятника на мармуровому постаменті. У скульптурній композиції – дуга із головою Сергія Параджанова, а під нею – обличчя знаменитих героїв «Тіней…» – Івана і Марічки – обличчя Івана Миколайчука та Лариси Кадочникової.

«…Не мені пам'ятник, а світу Параджанова! – посміхається Лариса Валентинівна. – Нехай заздрять! Адже я зіграла у найкращому фільмі про гуцульських Ромео і Джульєтту».

Земні шляхи обох митців завершилися далеко від Карпат, але зчарували їх легенди і казки карпатського краю. Прах Коцюбинського спочив у землі чернігівській, а невгамовна душа Параджанова ще й нині не має покою. Лине вона, сердешна, понад горами карпатськими, адже їй мало Кавказу, тому й прагне до інших – космічних просторів, до інших світів, до нової краси… 

 

Володимир СКРИНЧЕНКО

 

Category