Пам'ятати своїх близьких

Земля без води мертва, людина без сім'ї — пустоцвіт.

Наскільки ми цінуємо тих, хто знаходиться поруч з нами?

Поки пробігали роки мого дитинства, найщасливішої пори мого життя, я не замислювався над цим питанням. Лише коли я сам подорослішав, закінчив навчання, створив сім’ю і коли в мене з’явилися власні діти, я раптово згадав про те найважливіше, що часто забував або просто не помічав. Я по новому відкрив для себе своїх рідних.

Я завжди був впевнений в тому, що я доволі непогана, чемна дитина, яка любить і поважає своїх близьких та рідних. Дійсно, я намагався не ображати їх, хотів, щоб мною пишалися, коли я чогось досягав у житті. Я завжди отримував багато любові та підтримки від близьких. Але через те, що я був занадто сфокусований на своїх справах, я не помічав, наскільки справді багато в мене вкладали, але все неначе просто пройшло повз мене. Я нібито випив лише краплину їх любові, досвіду, порад і задовольнився цим, хоча поряд був цілий океан. Я озирнувся назад і замислився, що ж означає “по-справжньому любити та цінувати своїх близьких”?

Не так давно в мене була нагода з’їздити в Південну Корею, таємничу та дивовижну країну. Там я надихнувся ставленням людей до своїх батьків, старших людей та навіть предків. З самого дитинства людей в сім’ї пов’язують дуже міцні стосунки любові, турботи, пошани один до одного, і тому ця любов не дозволяє кидати один одного напризволяще чи забувати тих, хто тебе справді любив. Дійсно, частка любові, яку в нас вкладають, дозволяє цим людям існувати вічно в нашій пам’яті. Я дивувався, коли мені там люди показували книги свого родоводу, де були записані їх давні предки, які жили протягом кількох минулих століть. 

Коли я повернувся з Кореї, мені захотілося скласти подібну книгу про своїх предків. На жаль, коли я почав збирати якусь   інформацію про четверте і далі покоління, до мене дійшли або лише імена людей, або взагалі ніяких згадувань про них. Я був доволі шокований такою картиною. Невже людей через кілька поколінь просто забувають? Стало якось моторошно, коли подумав, що і зі мною таке може статися.

Намагаючись описати свій родовід, я, мабуть, вперше в житті почав по-справжньому цікавитися своїми родичами та предками, і неволі багато чого переосмислив. Я почав писати докладно про життя кожного, з ким жив пліч-о-пліч: про свого брата, сестру, тата, матір, бабусю, дідуся. Це зайняло в мене декілька тижнів. Відчув різноманітні почуття, в пам’яті з’являлися і добрі, і не дуже приємні спогади. Але я здивувався, що мені чомусь зовсім не хотілося ні своїх рідних, ні будь-кого іншого в чомусь обвинувачувати. Навпаки, прийшли почуття тепла та вдячності. Нібито на мить я подорослішав і, гортаючи сторінки життя моїх близьких, вперше почав вчитися на їх досвіді, неначе отримуючи важливе повідомлення з минулого. Я зрозумів, що дуже мало про них знав, а точніше — просто не помічав те, як вони жили і не вчився на їх порадах та прикладі.

Я вирішив тут трохи погортати сторінки життя однієї дуже цінної для мене людини. На жаль, я зрозумів це лише зараз, коли почав згадувати про неї. Це — моя бабуся Марія. Коли я розпочав писати її життєву історію, то гірко розридався. Я не міг зупинитися. Ніколи раніше подібного не відчував. Бабуся завжди була дуже цінною для мене людиною, але коли я зрозумів це, її вже не було поруч. Вона нещодавно померла. А мені так раптово захотілося якось віддячити за всю її турботу і тепло, обійняти. Чому я так раніше не робив? Я плакав і ніяк не міг зупинитися. Мене душили сльози від кожного епізоду, який був пов’язаний з нею.

Я згадав одну історію, коли моя бабуся працювала бухгалтером. В той час вона дуже сміливо та дбайливо ставилася до сімей робітників, які з нею працювали. Коли вони приходили до неї за зарплатнею, то вона казала, що нічого їм не дасть, бо проп’ють всі гроші, і все до копійки віддавала їх дружинам. Вони дуже сперечалися, але бабуся була непідступною скелею.

Коли я почав шукати її фотографії, то ніяк не міг знайти ті, де було б видно обличчя. Усюди лише її спина, тому що вона ніколи не стояла на одному місці і завжди багато працювала. Її просто неможливо було спіймати в кадр. Вона чомусь вважала себе не дуже привабливою і не хотіла з усіма фотографуватися. Але дідусь так і не залишив її. Це була у них, як кажуть, любов з першого погляду, як в казці. Та і як він би зміг залишити людину, яка все своє життя піклувалася про нього, вкладаючи всі свої сили та любов? Їх історія любові могла б стати матеріалом для окремого роману. Я пам’ятаю, як сталося те, що зазвичай розбиває стосунки людей. Але їх любов витримала всі перевірки долі. Мій дідусь впав в кому через інсульт і декілька днів лежав непритомний. Коли він прокинувся, то наче перетворився на маленьку дитину, яка нічого не вміє: читати, писати, тримати ложку, ходити і т. д. Бабуся виходила його і продовжувала як і завжди турбуватися про нього. Я жив поруч з такою парою, і все рівно сліпо вірив у те, що справжня любов — нездійснена мрія.

Я також помітив, що на фотографіях бабуся завжди була майже в одному й тому самому старенькому одязі. Я не міг зрозуміти, чому вона його постійно латає, зашиває та не купує новий. Для себе майже нічого не залишала, але коли її онуки чи діти потребували чогось, то бабуся, як та чарівниця, робила все, щоб допомогти їм.

Я згадав також ще одну дуже незвичну для мене поведінку бабусі. Вона багато працювала на кількох земельних ділянках, дуже виснажувалась, майже валилася з ніг, коли поверталася додому. Потім ходила по квартирах будинку, де ми жили, та роздавала те, що назбирала на городі. Для мене раніше було загадкою одна річ: чому в її квартиру частенько хтось заходив в гості та ще й не з пустими руками? Багато разів бачив кумедні сцени, коли бабусі щось приносили, а вона ніяк не хотіла це приймати, і, навпаки, своє давала. Якийсь таємничий світ створювався навколо неї. 

Я також пам’ятаю, як моїй бабусі стало погано і її повезли до лікарні. Її ноги, на які вона непомітно для всіх скаржилася, не витримали. Їй зробили операцію на венах. Кожен раз коли моя мати провідувала її і приносила з собою їжу або якійсь речі, бабуся відмовлялася і просила все віддати онукам і більше піклуватися про них.

Я досі не розумію, як вона змогла викорінити в собі егоїзм, який так знешкоджує нашу людську суть. Бабуся для мене була начебто з якоїсь іншої планети, тому що була здатна просто так любити інших людей і знаходила саме в цьому сили та радість.

Коли я почув новину про те, що бабуся померла, було відчуття, ніби щось і в мені померло. Я приїхав до нашого рідного міста, в рідний будинок, де виріс. Я побачив бабусю й навколо неї натовп людей. Багато з них я навіть не знав. Я стояв, і довго до мене доносилися слова людей: «Яка ж гарна та чудова людина була Романовна». Так її називали всі сусіди.

Коли я писав спогади про мою бабусю в цій статті, то знову, як тоді, при написанні родинної книги, я не зміг втриматися від сліз. Я ще раз зрозумів для себе, що найдорожчий скарб, який ми можемо отримати від інших, це їх любов і турбота. І, навпаки, найдорожчий спадок, який ми самі можемо залишити іншим після себе або подарувати нашим рідним, це — наша щира любов. Те, що дійсно робить наше життя цінним, а нас самих справжніми, це — пам’ять людей, в яких ми вкладали своє серце, і та традиція життя заради інших, яку ми увіковічнимо через власний приклад.

Сім’я — це справжня школа любові і відносин для кожного з нас, і ми маємо в ній вчитися на п’ятірки, щоб стати дійсно щасливими людьми. 

Ми не маємо забувати своїх близьких, рідних, батьків, дітей. Треба навчитися помічати один одного, чути, відчувати, цінувати, піклуватися, поспішати дарувати любов... поки вони ще поряд з нами. І не лише на свята...

Рідні — це найдорожчий скарб, який у нас є. Тому треба цінувати його понад усе.