Формування пізнавальних проблем учнів за Василем Сухомлинським
Психологи доводять: потреба є основною рушійною силою активності людини, що набуває різноманітних форм вираження. Потреба залишається сталою за своїми характеристиками, навіть коли не усвідомлюється людиною. У психології всебічно досліджується не лише вміст цього поняття, але й субординація значень, пов’язаних із потребами — ідеали, цінності, інтереси. Серед них пізнавальна (за іншими визначеннями духовна, інтелектуальна, культурна) належить до вищих потреб і залишається для особистості постійним стимулом активності, визначає духовну домінанту і виявляється в стандартах культурної діяльності.
Потребу в інформації як прагнення до нового, раніше невідомого, умовно називають потребою росту, розвитку, оскільки вона спонукає прагнути до непізнаного, непізнаванного, на відміну від біологічних потреб, які задовольняються і насичуються під час досягнення.
Вчені підкреслюють: якщо результатом продуктивної інтелектуальної чи трудової діяльності є матеріальний продукт, то в навчальній діяльності продуктом є зміни, які відбулися з самим суб’єктом.
Аналіз контексту вживання категорії «потреба» у книзі «Серце віддаю дітям» засвідчує широкий діапазон освоєння В. О. Сухомлинським відповідної проблематики.
У пошуках джерел пізнавальної потреби, формою існування якої є інтерес, жага знань, В. О. Сухомлинський формулює такі засадничі ідеї:
«Для мене головною була настанова на виховання здібності емоційно ставитися до краси й потреби у враженнях естетичного кшталту».
«…серцевиною, осердям розумового виховання маленьких дітей є розвиток у них потреби в пізнанні — допитливості, цікавості і активна участь творчих духовних сил школяра».
«Цікавість до досліджуваного і пізнавального поглиблюється мірою того, як істини, що їх опановує учень, стають його особистими переконаннями».
«Навчання стає часткою духовного життя дітей тоді, коли знання годі відокремити від активної діяльності».
«Я домагався, щоб уже в 1-му класі читання було духовною потребою дитини, щоб воно не зводилось до вправ, які мають на меті виробити техніку швидкого сприйняття і вимови слова».
«Я домагався того, щоб дітлахи, в духовному житті яких поетичне натхнення стало потребою, читали найкращі взірці поезії. У нас була створена маленька поетична бібліотечка. Вона особливо потрібна була тим, для кого поетична творчість іще не стала духовною потребою, у кого треба було розвивати чуйність до поетичного слова».
«Як домогтися, щоб праця стала найважливішою духовною потребою? Ми бачили важливе виховне завдання в тому, щоб дітей оточували не тільки світ природи, а і світ праці, творчості, будівництва».
Серед пізнавальних потреб виразною, за Сухомлинським, є потреба в іншому, яка у більшості теорій мотивації розглядається як належна до вищого рівня в ієрархії потреб, що зумовлює вироблення комунікативних навичок, є значним ресурсом переживання учнями почуттів власної актуалізації, посилення їхніх можливостей самозміни (я можу; я це зроблю; я виконаю; я дізнаюсь). В. О. Сухомлинський цю потребу розглядає не тільки як прагнення контактувати з іншими, а ще — бути членом групи, взаємодіяти, надавати і приймати допомогу.
Потребу в людині Сухомлинський називав найважливішою духовною потребою, «джерелом радості, повноти почуттів і переживань, взаємного обміну духовними цінностями: «Яка величезна сила — колективне почуття ласки і доброти, колективної доброзичливості». І далі: «Духовний світ людини, її вдача залежить в кінцевому підсумку від того, з яких джерел черпала вона свої радощі в роки дитинства. Якщо радості були безтямними, споживацькими, якщо дитина не дізналася, що таке горе, образи, страждання, вона виросте егоїстом, буде глухою до людей. Дуже важливо, щоб наші вихованці пізнавали найвищу радість — радість зворушливих переживань, викликаних піклуванням про іншу людину».
У результаті педагог дійшов висновку: витоки інтересу, бажання вчитись — у довкіллі, у молодшому шкільному віці. Відтоді стали відомими на весь світ його «Школа радості» для шестирічних, де навчання проводилось серед природи, «біля джерела думки і слова», де розум дитини тренувався з кінчиків пальців. «За партою, — переконував В. Сухомлинський, — можна простежити результат розумового розвитку дитини. Натомість необхідно бачити взаємодію дитини з навколишнім світом, з речами, явищами, з людьми, з силами природи».
«Живильним джерелом» підтримки жаги знань В. Сухомлинський називав успіхи в навчанні, усвідомлення і переживання дитиною думки, що вона робить крок уперед, піднімаючись сходинкою пізнання.
Сухомлинський стверджував: треба так ввести учнів у шкільний світ, щоб перед ними відкривалися дедалі нові радості, щоб пізнання не перетворювалося на нудне навчання. І воднораз, щоб школа не перетворилася на нескінченну, зовні захопливу, але порожню забаву. Кожен день має збагачувати розум, почуття, волю дітей.
Таким чином, за Сухомлинським, розвиток пізнавальних потреб учнів має враховувати їхні індивідуальні відмінності; процес пізнання не обмежувати шкільною партою, а передбачати вихід у природу і соціум.
Важливо стимулювати пошукову активність учнів, опиратись на позитивні емоції, радість від досягнення результату. Цьому мають сприяти ситуації успіху, атмосфера творчості і довіри.
В умовах цілеспрямованого педагогічного впливу важливо досягти «самовмотивованого» особистісного ставлення учнів до процесу і результату навчання, яке характеризується прагненням заглибитись в сутність явища, випробовувати різні способи діяльності і домогтися успіху в її застосуванні.
Прочитайте мініатюри. Подумайте, чи правильно міркують герої казок? Спробуйте і ви порівняти й пояснити цікаві речі, що оточують вас.
Казки
Адже сонечко — єдине
Сидить Сашко за столом у зеленому саду й робить уроки. Сьогодні вчитель дав незвичайне завдання: «Подивись навколо себе, оціни кожну річ і порівняй її з іншою річчю».
Замислився Сашко. Над головою тремтять листочки осики. Тремтять і весь час тихо шепочуть, немов про якусь таємницю розповідають. Немов маленькі дівчатка-першокласниці вийшли на перерву й про щось таємниче шепочуть одна одній.
Подивився хлопчик на землю, побачив два зелені листки, а між ними — білі квітки. Це конвалія. Як схожі квітки конвалії на кришталеві дзвіночки! Здається, доторкнешся — і вони задзвенять.
Ось дзижчить бджола. А ось чути басовите гудіння — то джміль. Заплющив очі Сашко — побачив у своїй уяві дві струни: одна тонка, а друга товста. Сидить музикант і торкається обох струн — ось із чим можна порівняти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.
А це запищав десь комарик, тоненько-тоненько. Із чим його порівняти? Мабуть, із сопілочкою, зробленою зі стеблини кульбаби.
Сідає сонце. Небо на заході червоніє. Воно схоже на велике макове поле. Тисячі макових квіток розквітли там, і всі одного кольору — червоного. От якби дійти до того макового поля — намилуватися б красою!
Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велика багряна куля... З чим порівняти сонце?
Довго думав Сашко й нічого не придумав. Ні з чим порівняти сонце. Адже воно — єдине. Адже тільки воно — сонце.
Бджолина музика
З ранку до вечора на пасіці дзвенить бджолина музика.
Заплющиш очі — і чуєш, немов струна бринить. Де ж ця струна? Може, у вуликах? Може, сидять там бджілки і грають на якомусь незвичайному інструменті? Адже бринить музика всюди: і біля вуликів, і в саду, і в квітучій гречці. Весь світ співає: і синє небо, і сонце.
А може, тоненькі струни у квітах? Може, натягло їх сонце між пелюстками? Прилетить бджола до квітки, сяде між пелюстками й грає на тих маленьких струнах своїми маленькими лапками.
Надія Бібік,
головний науковий співробітник Інституту педагогіки НАПН України, доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України
