Озеро Залиш

Давно колись в одному великому озері була сила-силенна коропів та карасів, а тому на його березі завжди сиділи рибалки.
Та от дивна річ: коли ввечері вони збиралися додому, звідкілясь лунав голос:
—    Залиш! Залиш!
Голос наганяв на рибалок такого страху, що вони залишали снасті та улов і тікали додому. Ось чому люди назвали це озеро Залиш.
Якось чоловік на ймення Міцудзаемон, вирушаючи на рибалку, сказав:
—    Хоч би скільки  мені  кричали:   «Залиш!» — я  не  послухаюсь!
Цілісінький день не клювало; лиш надвечір Міцудзаемону пощастило витягти кілька рибин.
«Ну,  тепер час і додому»,— подумав  він  і  підняв  кошичок  з  рибою. Аж тут, наче з-під землі, пролунало:
—    Залиш! Залиш!
—    А  чого  це  я  маю  залишати  рибу,  якої  сам   наловив? — вигукнув Міцудзаемон.
По дорозі додому він зустрів вродливу молодицю.
—    Пробачте, ви не продали б мені трохи риби? — спитала вона.
—    Не  можу.  Хочу  вернутися  додому  з  гостинцем,— непривітно   відповів Міцудзаемон.
Обличчя в молодиці посуворішало.
—    Тож не продасте? — знову спитала вона.
—    Не продам! — відповів Міцудзаемон і подався додому.
—    Гей, жінко,  подивись-но на мій улов! — похвалився він і помахав кошичком.— А   знаєш,   я   оце   зустрів   якусь   сердиту   молодицю.
—    Яку? — спитала жінка.
—    Кажу ж тобі — сердиту. Вимагала, щоб я продав їй риби.
—    Може,  таку? — Жінка  повернулася  до  нього  обличчям  і  вигукнула: — Залиш!
То була молодиця, з якою він недавно здибався.
—    Ой, це ти?
 Міцудзаемон упав непритомний.
Через якийсь час він прийшов до  тями і побачив,  що він не  вдома, а в лісі, глухому й темнющому.  Снастей і риби  мовби й не  було.