Не суди — не судима будеш

Маринці 10 років. Вона щодня їздить з іншого кінця міста до школи, а після уроків повертається додому. Дівчинку ніхто не зустрічає, бо мама з татом до вечора на роботі. Маринка не сумує: мама залишає для неї смачний обід, батько, викроюючи з мізерної зарплати по кілька гривень, назбирав їй на МРЗ-плеєр, тому нудьгувати вдома не доводиться. А ще з подругою можна вийти прогулятись у парку, погомоніти про дівчачі маленькі секрети, посміятись…

…Їдучи зі школи, дівчинка зайшла у тролейбус, який був наполовину заповнений пасажирами, і сіла на місце інвалідів. Маринка одягла навушники (тепер чомусь так модно серед молоді) й слухала аудіокнигу, яку задала вчителька прочитати вдома. На кожній зупинці до салону заходило чимало пасажирів, штовхаючись, пробирались, щоб зручно стати. З-поміж усіх виділялася жінка років сорока—сорока п’яти, в капелюшку, з чітко нафарбованими червоною помадою губами, яка час від часу сама з собою говорила про невихованість дівчинки, яка не поступалась нікому місцем.

— Як тебе виховують батьки? — не вгамовувалась. — Скоро вони будуть у моєму віці… Нехай вам повикручує ноги — тоді будете знати, як не поступатися місцем старшим! І чому вас там у школі вчать?! Негідниця, непотріб малий росте! Як з такими побудуєш нову державу?! Та ніколи…
Цікаво, але спочатку розмову ніхто не підтримував, а потім пасажири почали «підкидати по п’ять копійок».
Маринка й не здогадувалась, що йдеться про неї, та згодом, ловлячи на собі здивовані погляди, зрозуміла. Повернувши голову, дівчинка покликала ту жінку, промовивши:
— Вибачте, що одразу не запропонувала вам сісти. Я не знаю… Можливо, вам важче стояти, ніж мені. Сідайте, будь ласка.
Маринка підвелася, шукаючи ногою, за що зачепитися, щоб зручно стати, щоб не впасти, запросила знервовану пані сісти.
Дівчинка була незрячою: бачила тільки силуети, тіні, та й ті лише в сонячний день. Жінка відразу не помітила цього, щось ще довго бурмотіла собі під ніс, але коли Маринка запитала в когось із пасажирів, чи проїжджав тролейбус зупинку «Протасів яр» і, дивно рухаючись, почала пробиратись до виходу, жінка все зрозуміла… Загомонів, здавалося, весь люд у тролейбусі. По щоці невгамовної пані потекла сльоза, вона вийшла за дівчинкою, просила в неї пробачення, навіть поцілувала. Але ж у юній душі залишився біль, хіба ж його змити поцілунком?!

Люди, не осуджуйте нікого, не знаючи правди. Не проклинайте, це великий гріх! Будьте терпеливими та милосердними до тих, хто, як ви вважаєте, чинить неправильно. Життя занадто коротке, щоб судити інших. Краще творіть добро. І вже сьогодні, бо завтра може бути пізно.

Ольга Ходацька




Читайте також: 

Додати новий коментар