З неба починав сходити Святий Миколай

Я чекатиму тебе!

Наближалося свято… У повітрі панувала приємна урочистість. Її можна було відчути всюди: в прикрашених по-новорічному дитячих кімнатах, в ароматі печених пирогів з корицею і яблуками, що доносився з їдальні, постійних нагадуваннях, що Святий Миколай обов'язково принесе подарунки тим, хто добре себе поводить. Навіть вихователі перестали бути суворими. Ще б пак: очікувався такий приємний клопіт у зв'язку з Новорічними святами. І отримати подарунки, напевно, бажали не тільки діти, а й дорослі.

Надійка була ще мала, і вона не знала, хто такий Святий Миколай. Її старша подружка, Олена, розповідала, що подарунки від того, хто творить дива, можна знайти у чобітках, черевиках або у капцях, або під подушкою. І з'являється Святий Миколай тоді, коли всі діти сплять. Надійка вже багато днів одразу не засинала, реагувала на будь-який шурхіт, намагалася довго лежати з відкритими очима, хотіла побачити доброго Миколая. Іноді їй здавалося, що подушка ворушиться, і вона проводила під нею рукою, відчуваючи тільки розгладжене простирадло. Дівчинка чекала подарунка, адже була вона спокійною і слухняною.

Минулого тижня дитячий будинок облетіла звістка, що до дітей приїдуть у гості шефи і привезуть подарунки. Шефів неможливо було запам’ятати: кожного разу інші. Вони були від різних партій, що з'являлися в країні як гриби після теплого дощу, районної адміністрації, комерційних структур.

- Сефи подалують мені класиву велику масину, вона сама поїде і мозна її не тлимати лукою, - розповідав чотирьохрічній Надійці її друг -ровесник Миколка, - а тобі со подалують? Дівчинка знизала плечима, не знала, що відповісти. А мріяла про іграшкового пухнастого друга – собачку, якого можна було б притулити до себе і пошепки розмовляти про все-все: дітей групи, вихователів, лагідних і не дуже, про іграшки і свята з веселими концертами. Миколка теж був другом, він разом з нею грався, ходив у парі, постійно її захищав, але про свою мрію дівчина не могла йому розповісти.

Взагалі, Надійка була неговірка.

У дитячому будинку дружили між собою всі діти –старші із молодшими. Як одна сім'я. Деякі вважали, що вони брати і сестри. Старші хлопці грали з молодшими, старші дівчатка піклувалися про молодших дівчат: допомагали одягатися, заплітали їм коси, читали книжки. А ще дуже часто саджали собі на коліна і тихенько щось розповідали і повчали. І відчувалося, що в той момент вони були не старшими сестрами, а маленькими мамами цих маленьких дівчат. Діти-сироти, яких доля позбавила батьків, залюбки брали на себе таку роль, очевидно, мріючи про те, що колись матимуть своїх дітей, постійно піклуватимуться про них і ніколи, ні за що в житті не залишать…
Шефи привезли багато коробок. У коробках були новенькі книжки. Багато книжок: енциклопедій, казок, розмальовок, з яскравими лакованими обкладинками, з красивими ілюстраціями. Для шефів був концерт.І майже кожна дитина, танцюючи або розповідаючи вірш, вдивлялася в обличчя дядь і тьоть, шукаючи в них щось знайоме, своє, рідне…
Шефи поїхали, а задоволені подарунками діти, шелестіли сторінками книжок, обмінювалися ними і думками, читали один одному, роздивлялися ілюстрації, потім обережно ховали свої книжки у тумбочки. І кожна дитина мріяла розкрити свою книжку, сидячи поруч з рідними батьками…
Миколці дісталися казки. Він просив старших читати йому. Запам'ятовував текст швидко, потім намагався розповідати уривки іншим дітям, при цьому страждала його звуковимова, і діти швидко відходили від нього. Слухала його Надійка. Слухала і мріяла про зустрічі з казковими героями, уявляла себе маленькою принцесою. Принцесою без батьків. Вона ніколи їх не бачила. І коли інши діти розповідали про батьків, Надійка не могла уявити, як виглядатимуть її батьки. На їх місці – порожнеча. І в душі також. От якби тільки був пухнастий собачка…
Старші діти дали Миколці роздивитися книжку про динозаврів.

Здивований вираз обличчя був у хлопчика: оченята великі, пальчиком по сторінках, по динозаврах - «він читає». Надійка з усердям розфарбовувала зображення у своїй розмальовці.
- Надійка, а чому ти розфарбовуєш тільки сірим олівцем? – спитала вихователька і присіла біля дівчинки.

Надійка дуже уважно подивилася на олівець і тихо відповіла:
- Він гарно малює. А зараз ще буду жовтим.
І жовтий колір, немов промінчик сонця, трошечки звеселив дитячий малюнок!

… Ввечері вихователька розповіла, що темної зимової ночі з 18 на 19 грудня Святий Миколай із світлокрилими янголятами сходить із небес до малюків, звідки бачить і знає, як поводяться діти цілий рік. Має він золоті сани з білими золотогривими кіньми, до хати заходить невидимий, подарунки підкладає завжди під подушку, за винятком хіба тих, які не помістяться. І вихователька запропонувала дітям намалювати подарунки, яких вони чекатимуть… під подушкою…

- Надійка, а як Миколай покладе мені під подуску велику масину? - хлопчик сподівався, що отримає іграшкову машину від шефів, ці надії, на жаль, не виправдалися, і він зараз чекав подарунка від Миколая. Діти забігли до спальні і підійшли до Миколчиного ліжка.

- Він покладе машину туди, - запевнила Миколку Надійка і показала долонькою під ліжко,- а мені – під подушку, бо моя іграшка – маленька. І діти почали чекати подарунків. До свята залишилося зовсім трішки.

… Вони прийшли удвох до дитячого будинку, бабуся і онука, - з подарунками для наймолодших. Збиралися недовго, на сімейній раді ухвалили рішення про те, що Дарина вже доросла і що основна її діяльність – навчання, на гру час обмежений, і іграшкові собачки – ціла колекція – мають знайти собі інших хазяїв. Дарина не заперечувала. - Залишу собі тільки
одненьку, це рідка зараз порода – коллі, - сказала дівчинка, - я до неї дуже звикла, вона буде мені за талісман.

Інші члени сім'ї вирішили закупити для дітей дитячого будинку солодощі, адже їх так люблять маленькі!

Дорогою бабуся розповідала онучці про такі життєві випадки, коли іноді діти живуть без батьків, не отримують ніжності, любові, уваги. І як радіють вони кожній дорослій людині, яка не байдужа до їх життя і потреб!

- І якщо подарувати хоч частинку своєї душі і хвилини щастя таким дітям, Дарино, це повернеться до тебе. Основна місія людини на цій Землі-творити добро! Уявляєш, є у тебе батько, і мати, і я, ще й інші родичі, – говорила бабуся, - а їм немає до кого притулитися, не відчули вони ніжного дотику маминої долоньки.

Дарина слухала мовчки. Серце її наповнювалося жалістю до цих діток.

Вона не уявляла собі, як батьки, які подарували дитині життя, могли залишити її в cвіті самотньою…

Маленькі діти розглядали їх з цікавістю. Дарина зразу порахувала діточок – чи вистачить всім іграшок. Вистачало – дітей було 12. А батьків, напевно, 24. А зараз жодного! Погляд у дітей, як у дорослих, – серйозний, очі трохи сумні.

Бабуся виступила з маленькою промовою, даючи дітям зрозуміти, що вона з онукою – гості – посланці від Святого Миколая, а потім почалася роздача цукерок. А потім – веселі ігри під керівництвом бабусі. Увагу Дарини привернула маленька дівчинка, яка трималася осторонь і з інтересом розглядала її. Малеча думала про те, що ця гостя не схожа на її старших подружок, що мешкають в цьому родинному осередку, вона - дівчина-принцеса, з добрими очима, з довгим кучерявим волоссям і, напевно, з чарівною паличкою. Ні, чарівної палички не було, поруч з дівчиною-принцесою стояла невеличка сумка. Надійка зробила декілька нерішучих кроків до Дарини і зупинилась. Їх погляди зустрілися, Дарина тихенько покликала дівчинку до себе. І через хвилину відчула дитину у себе в руках:

аромат її волосся, теплі маленькі ручки довкола своєї шиї. Дарина зніяковіла, потім подивилась на Надійку і спитала:
- Як тебе звати, маленька, ти мене чекала?
- Надійка, - дівчинка опустила голівку і притиснулася до Дарини. – Ти красива як принцеса. Я не знала, коли ти прийдеш.
- Я прийшла до тебе і твоїх друзів з подарунками. Це- маленькі іграшкові песики. Дарина помітила іскру і зацікавленість в очах сирітки і розкрила сумку.
- Вибирай, який тобі подобається!

Почали підходити інші дітки. Дарина пояснювала, що з бабусею вони виконують прохання Святого Миколая, а сам він неодмінно з'явиться пізніше. Малята брали іграшки, дякували і відходили. І ось, коли нарешті відійшли всі, Надійка знову притиснулася до Дарини і спитала:

- А ти ще прийдеш до мене? – у великих очах було стільки надії і сподівань на позитивну відповідь, що Дарина, не стримуючи сліз, обійняла її і, ховаючи обличчя, промовила: «Обов'язково прийду, я тобі обіцяю».

З кожною хвилиною вона відчувала, що це маленьке, чисте, беззахисне дитя чимось її притягує. Безумовно, треба ще раз прийти сюди, побачити ці очі, пограти з дітьми, подарувати щось. І водночас у душі Дарини росла неповага до батьків цієї дитини.

Бабуся почала збиратися, прощалася з вихователями, з дітьми. Дарина підійшла до вихователів і спитала, чи можна прийти ще раз до дітей. Раптово дівчина відчула, що хтось тягне її за спідницю. З очами, повними сліз, міцно тримаючи двома руками іграшкового песика, позаду стояла Надійка. Дарина присіла біля неї. Сильно застукало серце. Щось страшне у горлі заважало говорити. Неможливо було піти від цієї дитини! Ось так узяти і піти!

- Надієчко, я залишу тобі свого песика. Його звуть Коллі. Він завжди зі мною. А тепер трошки поживе з тобою. Я прийду до тебе. Ось побачиш! Дарина міцно обійняла дівчинку, ледве стримуючи сльози війшла, і вже на на сходах заридала…

… З неба починав сходити Святий Миколай…




Автор: 
Фролова Валерія

Додати новий коментар