Тепло твого серця

Літо, здавалося, дихало гарячим нектаром липи та інших суцвіть і дурманило прохожих міста, які спішили сховатись від спеки хоч кудись, пришвидшували хід майже м’яким асфальтом тротуару, що подекуди ховався у тінь крислатих каштанів, струнких акацій, гордовитих, привезених із тропічних країв та молоденьких, кругло підстрижених липок, що стояли тісним колом біля невеличкого фонтана, який зібрав коло себе чимало малечі з мамами, що тішили себе приємною прохолодою на деякий момент.

Дрібненькі крапельки водички піднімалися вгору і грали на сонці веселковими барвами, легенько падали вниз, повільно описуючи півколо, і наповнювали кругловиде око фонтана прохолодною сльозою, яка радісно розходилась по ньому, стираючи старі, неприємні життєві моменти.

А що там, на дні?

О, там і монетки, кинуті кимось на згадку, щоб повернутися знову і поринути у приємні спогади, і відірваний вітром одинокий липовий листок, що гойдається на легеньких, ледь помітних хвильках, які розходяться до берегів і повертаються назад, і ще щось є… А що це? Здивуєтесь — це персикова кісточка…

Приглядаюсь ближче, вдивляюсь і думаю: це серце персика, що зростало разом із фруктом, наповнювало його теплом, тримало на собі його тіло, тішилось, коли він стиг, пах солодким нектаром та красувався своїм жовтаво-червонуватим жупаном. Йому було затишно всередині, воно захищене і захищало, а що ж тепер? А тепер серце самотнє, викинене, холодне… Мабуть, йому дуже сумно й одиноко серед блискучих монет, від яких теж віє прохолодою, якої так бракує в повітрі і, на жаль, так багато в житті…

Мамо, давай дістанемо з дна кісточку, — чую дзвінкий голосок маленької дівчинки, — викопаємо між липами ямку, там якраз є місце для ще одного дерева, і вкинемо її туди, щоб проросла…
— Добре, Вікторіє, ходімо за твоєю лопаткою і відеречком…
— Мамо, як персик стане деревом, люди влітку будуть ховатись під його парасолькою від спеки й дощику, а ще будуть ласувати смачними його плодами…
— Мамо, а що ми придумаємо для кісточок, — невгавала дівчинка, — може, ми їх збиратимемо й висадимо цілий сад?!
— Було б добре, донечко!
— Я знаю, матусю, ми намалюємо велике серце і навколо посадимо молоді деревця!.. От і красиво буде в нашому місті!..
— Добре, доню, так і зробимо, ми з татком тобі допоможемо.

Минули роки, у місті, біля фонтана, виросло велике персикове серце, як символ Любові та Краси. Там, біля нього, Вікторія зустріла своє кохання і бігала на побачення, там граються діти й відпочивають у тіньку дідусі з бабусями, туди приїздять туристи на екскурсію і задумують бажання щасливі наречені, туди Вікторія — вчитель української мови та літератури, водить своїх вихованців і проводить уроки патріотизму: ніщо так не гріє душу, як рідні, щемні для душі місця…

Нині я, щаслива бабуся, прогулююсь тут зі своєю внучкою, згадую свою молодість і той момент, коли Вікторія запропонувала це серце подарувати своєму містові.
Так, мабуть, тільки добрі серця вміють дарувати Красу.

…І сьогодні спекотно на вулиці, але тепло на душі, бо паростки Добра, Краси, Істини проростають, і кожне серце має мати Віру, Надію, Любов!..




Автор: 
Ольга Ходацька

Додати новий коментар