Пригоди Пітера та собаки Вольфа

автор Вероніка

Розділ перший
 
Детективна пригода
  
У Провансі, що у Франції, почався новий день. Сонце яскраво світило, і місто почало прокидатись.
 - Доброго ранку! - сказала мадам де Жульє.
 - Доброго! - відповів її чоловік мсьє де Жульє.
 - Пітер вже прокинувся?  - спитала вона.
 - Ні, він ще солодко спить у своєму ліжку, - відповіла сестра Пітера Віолетта.
 - Мамо, а коли ти будеш годувати Вольфа?
 - Через п’ятнадцять хвилин.
 - Віолетто, будь ласка, розбуди Пітера, сніданок майже готовий.
 - Добре мамо, - промовила Віолетта і пішла  будити свого дванадцятирічного брата.

У моїй кімнаті яскраво світило сонце, на стінах були зображені військові літаки й танки. Біля ліжка в кутку стояло зелене ліжечко, на якому спав мій пес, - як ви вже здогадались, його звали Вольф.

У цього собаки невесела історія. Спочатку хазяйкою Вольфа була місіс Пікер’ю - двоюрідна сестра місіс де Жульє. Вона купила двох собак, і в них народився син. Кейт Пікер’ю назвала його Вольфом на честь свого прадіда, який загинув у Другій світовій війні. Та через дуже важкі перейми мама Вольфа загинула, а згодом і тато. Місіс Пікер’ю і Вольф залишились самі, як ви вже зрозуміли, вона була незаміжня. Через 3 роки Кейт Пікер’ю померла від раку крові. Місіс де Жульє забрала Вольфа до себе. Ось так він і опинився в нас, і зараз у нього все чудово, ой, зовсім забув сказати: хлопчик-розповідач Пітер - це я. 

Так ось, ми з Вольфом солодко спали, і мені наснились роботи, які володіли штучним інтелектом, вийшли з-під контролю, вбили вчених, які над ними працювали, і вирішили підкорити весь світ…

- А-а-а!  - я з криком прокинувся, і в мене на чолі виступив піт, від мого крику прокинувся і Вольф. Я прислухався і почув, як хтось по сходах піднімався  до моєї кімнати. Він підходив все ближче і ближче… Я взяв Вольфа на руки і повернувся в ліжко. Цей хтось голосно закричав: 
- Пітере! 
Невже мій сон - реальність, і роботи знищують людей. А ще вони знають моє ім’я. Та звісно, знають,  вони ж роботи! Схоже, я почав розмовляти із собою.
- Пітере! 
Двері відчинилися, я заплющив очі і голосно закричав:
- Ні! Я не хочу! Не хочу!
Я розплющив очі. Біля мене стояла Віолетта.
- Пітере, що ти не хочеш? - спитала вона.  - Вівсянку?
- Ні, ні, звісно хочу! Я обожнюю її!
- Тоді, що ти не хочеш? -  знову спитала Віолетта. 

В кімнаті запанувала цілковита тиша. Ми мовчки дивились одне на одного майже двадцять секунд, доки не почувся гавкіт Вольфа. Від цього Віолетта отямилась.
- Так, Пітере, давай не вигадуй, чекаю за столом через десять хвилин! - сказала вона і зачинила за собою двері.

Я  продовжував лежати в ліжку і, дивлячись на автопортрет свого дідуся, ніби впав у гіпнотичний сон. Потім  встав, застелив ліжко і переодягнувся. Востаннє глянув на  портрет, зачинив двері і поспішив вниз.

Забув сказати, мій дідусь був відомим художником, і саме від нього я успадкував хист до малювання. 

- Нарешті! - сказала Саманта де Жульє.
- Доброго ранку, Пітере!
- Не дуже добрий, - пробелькотів я.
- Чому ж це? Не з тієї ноги встав? - запитала Віолетта.
- А навіщо тобі це знати?
- Слухай, Пітере, я просто спитала.
- Просто спитала вона!  Так?  Мамо, а Ви Вольфа погодували? 
Вольф почув, що про нього мова, і почав зі сходів гавкати, мені  навіть здалось, що він каже не «гав», а «так».
- Через п’ять хвилин! Ви поснідаєте, а тоді  я його погодую, -  заклопотано відповіла мама.
Вона  особлива. Завжди носить водонепроникний годинник. Для неї важлива навіть секунда, тому кожен свій день вона ретельно планує наперед.
- Так! Так! Вольфе, зараз буде сніданок!
Вольф підняв підборіддя і поважно спустився вниз.
- Мамо, а скільки Вольфу років? - спитав я.
- Десь приблизно 40-45, по нашому, а що?
- Та так, нічого.
Віолетта глянула в свій телефон  і викрикнула:
- Та невже! Сьогодні! 
Від її крику мама випустила з рук посуд і  невдоволено сказала: 
- Віолетто, що трапилось?
Радісна Віолетта промовила:
- Мамо! Сьогодні в Сюзанни відбудеться грандіозна вечірка. Будь ласка, дозволь піти на декілька годин.
- Віолетто, зробиш уроки, приберешся в кімнаті, вигуляєш Вольфа і можеш піти.
- Ура! - закричала Віолетта, нетямлячи себе від радості.
Спочатку я навіть не зрозумів, що коїться, але згодом все стало на свої місця.
- Все, сідаємо за стіл, сніданок готовий.
Поснідавши, Віолетта пішла вигулювати Вольфа, я спостерігав за ними зі свого вікна. Вона розмовляла з Сюзанною по телефону, обговорювала сьогоднішню вечірку. Та раптом  повітря сколихнув тривожний звук  пожежної сирени. Віолетта швиденько відійшла на тротуар та покликала Вольфа.
- Цікаво, де сталася пожежа, - вголос  подумав я.
З приходом вечора, я помітив, що Вольф якось дивно себе поводить. Раптом він почав гавкати,заметушився.
- Вольфе, замовкни! -  роздратовано вигукнула Саманта де Жульє.
Ніби у  відповідь  Вольф заскулив. 

В будинку запанувала тиша, всі заснули. Тут я почув чиїсь кроки і подумав, що то Віолетта вже прийшла з вечірки, тому не звернув на це уваги. Хоча… Щось занадто рано вона прийшла, вечірка мала завершитись опівночі.
Я знову  почув кроки…Тепер було зрозуміло, що ніг дві пари. Ще  через кілька секунд я почув, як відкривається мамина скринька з коштовностями. Потім кроки почулись на кухні, але тут Вольф почав гарчати та гавкати дуже голосно. Мама в цей час солодко спала, а я  перевернувся на інший бік і прошепотів:
- Вольфе…

Через п’ять хвилин все стихло, і двері зачинились… Я підвівся, щоб переконатись, що це лише сон, але, як тільки  встав, відчув запах горілого. Швиденько спустився сходами вниз, запах привів мене на кухню, і там я побачив, що горять штори. За лічені хвилини я піднявся наверх, розбудив маму, а вона викликала пожежників. На щастя, пожежна станція знаходилась дуже близько від нашого будинку. 

Пожежники швидко приїхали і врятували нас та наше помешкання. Коли всі оговтались та заспокоїлись, мама почала розпитувати, як це все трапилось. Звичайно, я  розповів все  те, що почув тієї злощасної  ночі. 

Мадам де Жульє мовчки піднялась у свою кімнату, відкрила скриню, де вона зберігала всі свої прикраси, і  дуже  здивувалась, адже їх там і справді не виявилось. Вона негайно викликала поліцію. Через всі ці події в мами почалась паніка, і я ледь її заспокоїв.

Коли прибули поліцаї, вони чомусь одразу спитали, чи є в нас собака. Я відповів, що є, і почав кликати Вольфа.
- Вольф, Вольф! 
Я кілька разів кликав його . Дивно, але Вольф завжди швидко прибігав. І тут я дещо зрозумів і закричав:
- Невже… Вони…  Вольф… Ні… 
- Напевне, він пішов за грабіжниками, - мовив один із поліцаїв.
- Ми зробимо все можливе, щоб знайти вашого собаку, а поки покажіть, де лежали прикраси. Ще  потрібно написати заяву про крадіжку і раджу вам зробити оголошення про зникнення собаки
- Ти вмієш малювати? -   спитав мене офіцер поліції.
- Так. Відповів я, невпевнено. В мене хист до малювання, це мені від дідуся дісталось.
- Тоді ти намалюєш його портрет, добре? - сказав поліцейський і поспішив попрощатись з нами, адже в них було дуже багато роботи.
- Ми зробимо все можливе, - наостанок сказав він, побачивши наш сум та розчарування.

Я спостерігав, як  поліцейська  машина від’їжджає все далі і далі від нашого будинку… На наступний день я написав оголошення про зникнення Вольфа та намалював його портрет, роздрукувавши 50 копій,  поспішив  розвішувати їх по нашій вулиці. Коли  кілька будинків було вже позаду, мені здалося, що чую знайомий гавкіт в гаражі  за рогом. Я   побіг туди і побачив, що там відкрито. В гаражі були  два чоловіки  і мій  Вольф, прив’язаний до стільця. Я швиденько дістав  свій  мобільний і подзвонив у поліцію. І тут, як на прикрість, посковзнувся, і ці невідомі, недобрі люди  мене помітили. Та я не розгубився, адже знав, що маю врятувати свого друга будь-якою ціною.

- Поліція вже їде сюди, -  впевнено сказав я, хоча в самого мало не зупинилося серце.
Один із чоловіків мовив:
- У мене кулі закінчились, стріляй ти.
- Добре, - погодився  інший. 

Він націлив на  мене пістолет. Стало моторошно, аж до мурашок по шкірі. І тут я побачив таке….   Мій любий  Вольф намагається вирватись з мотузок. А далі все було як у кіно. Я  почув постріл, але не відчув болю, не відразу зрозумів, що сталося, аж поки не побачив, що куля потрапила не в мене, а  у Вольфа, і поранила його лапу.
- Вольфе…  

Далі все ніби в тумані.

Поліцейські затримали злочинців. Я попросив, щоб мене відвезли до ветеринара, адже Вольф, мій друг і рятівник, уже був там. Невдовзі приїхала мама з Віолеттою, я обійняв її, сльози котились по моїх щоках, а я навіть не намагався їх стримувати. Навіщо? Адже  я не знав, що буде далі…




Автор: 
Нікітенко Вероніка

Додати новий коментар