Дочки-матері

Дочки-матері

(Оповідання з обрамленням)

Жалійте маму, поки є.

Стареньку, зігнуту роками.

К. Дужа

Дощ ллє як із відра. Ото, як кажуть старі люди, наче небо провалилося. Хоч іще зовсім рано, але сонце вже зійшло – надворі ж бо середина літа. Та де там йому, бідному, пробитися крізь товстелезну сіру подушку хмар.

Водієві Андрію не так і легко впоратися з машиною: скло затягнуте водяною плівкою, колеса змагаються з дорожньою грязюкою. Анастасія Павлівна нервує, але не підганяє. Такою ще він її ніколи не бачив: завжди «залізна леді», не звикла до сентиментів. А сьогодні чомусь усе хустинкою очі витирає. Цією дорогою Андрій їде лише втретє. Перший раз – коли відвозив матір Анастасії Павлівни до геріатричного пансіонату, потім – возив гостинці бабусі Олі, бо дочці було ніколи: вона екзамени в студентів приймала.

Анастасія Павлівна Денисенко – талановитий педагог, суворий і вимогливий. Майже двадцять п’ять років вона працює викладачем фізики в університеті. Студенти її люблять і поважають. Усі добре знають: ледарів не любить, але якщо треба допомога – вона ніколи не відмовить. Курсова чи дипломна – будь ласка. У гуртожитку місця не знайшлося – домовиться з комендантом і все влаштує. В особистому житті проблеми – за маму буде: підкаже, заспокоїть, пожаліє. Усе про когось дбає. А як же сама?

Здається, було всього. Зростала в маленькому мальовничому селі. Настю виховувала мати сама. Батька майже не пам’ятала: поїхав на заробітки в Росію, там і залишився. Важке сільське життя: мати то на полі, то біля худоби, то вже свій город бур’яніє. Настуня ще змалку привчена до роботи, усе запобігає матері допомогти. Увечері, хоч як стомилися за день, та сядуть на маленькій лаві під вишнею й виводять у два голосочки «Місяць на небі, зіроньки сяють…» А зірки й справді так яскраво сяють, світло від них ніби тремтить та грає. Покладе дочка матері на коліна голову, заплітає ненька чорну косу, а на очах сльоза забринить: не вгледіла за турботами, як і донька виросла.

Сільську школу Денисенко Настя закінчила на відмінно. Поїхала вступати в політехнічний інститут. А коли стала студенткою, усе село раділо. Серце матері переповнювали гордість, радість і тривога. Сусіди заспокоювали:

  • Не журися, Ольго, вивчиться твоя Настуня, стане великою людиною! Може, і в місті залишиться, тебе до себе забере…

  • Ой, не смійтеся…Що я в тому місті робитиму?

Летять-поспішають роки. Настя вже на п’ятому курсі. Вона – гордість інституту. Мріє дівчина далі навчатися.

Як було Ользі самій? Не питайте…Трудилася, бо хотіла і спідницю нову дочці справити, і чобітки, і капелюшок…А на випускний в інституті придбала Насті (вона ж у неї розумниця!) дорогу сукню. Дочка обнімала матір, цілувала їй руки.

Не могла не помітити Настя, що вже перші зморшки з’явилися на любому обличчі, у волоссі засріблилася сивина.

Перше кохання прийшло якось несподівано. Олексій – простий сільський юнак. Уже півроку як влаштувався водієм тролейбуса. Робота не легка, та хіба хлопцю звикати до труднощів?! З’їдуться всі після опівночі в автопарк – і додому скоріш. А Олексій ще затримається, у салоні прибере, гайку підкрутить. Куди йому поспішати? Ніхто не чекає.

Давно запримітив Олексій Настю. Щоранку до інституту під’їжджає, а ввечері – назад повертається. Скромна, сором’язлива…Юнак ніяк не наважується познайомитися, хоч серце прискорює ритм, як тільки вгледить він її на зупинці.

Ото якось, поспішаючи на роботу, купив букет білих ромашок: або сьогодні, або ніколи!

Здавалося, що вони створені одне для одного, кожен є ніби природнім доповненням іншого. Через місяць Олексій запропонував одружитися. Кохання підносило молодят до небес.

Ольга щодня молилася Всевишньому за щасливу долю дочки. Хоч тепер вони бачилися ще рідше, але мати була спокійна за Настю: уже є кому за неї потурбуватися.

Надворі ще ледь почало світати. Ольга тільки-но розтопила піч, підставила до вогню горщик з водою. Раптом у вікно хтось тихенько постукав:

  • Тітко, відчиняйте, це я, Валентина. Маю для вас надзвичайну новину.

  • Де ж ти її посеред ночі знайшла?– питала тремтячим голосом і похапцем відсовувала важкий засув з дверей.

  • А ви про це не питайте – краще танцюйте, бабусенько! Ваша Настуня сина народила!

За годину Ольга вже сиділа в автобусі. Везла своїм рідним гостинці з грядки, та найбільше – любові, турботи, ласки.

Не могла намилуватися щастям дочки, не могла натішитися маленьким онуком – Іванком! Але ж треба додому повертатися – господарство чекає. Коли прощалася, запитала:

– Ну, донечко, коли ж мені вас у гості чекати? Чисте повітря, свіже молочко…

– Мабуть, не скоро. Будемо тут, удома, разом.

Наче тягар якийсь упав на серце матері: «Відвикла Настя від села. Є тепер їй для кого жити, за кого радіти…А я собі раду дам. Сама до них їздити буду…» Непрохана сльозина скотилася по щоці.

Кажуть, життя – як зебра:біла смужка змінюється чорною…Правду ж кажуть. На роботі в Анастасії Павлівни все добре – успішно захистила дисертацію, її люблять, шанують. А от удома – якимсь холодом повіває. Увечері зійдуться – уже навіть розмова не клеїться. Хіба що син у радість. Іванко – кращий учень ліцею, за кордон на навчання запрошують.

– Може, на вихідні в село з’їздимо, матір провідаємо? Це вже півтора місяця не бачилися. Та й тобі від своєї науки відпочити треба, – тихо озивається Олексій.

– Мам, давай поїдемо. Я за бабусею скучив. Та й надворі – золота осіння пора, по гриби з’їздимо…

  • У мене в неділю консультація. А ви можете їхати, – не відриваючись від

книги, промовила Настя.

Ось уже майже рік минув, як Настя й Олексій розлучилися. Де ж поділася та любов? Чому товстелезна стіна виросла між ними?

  • Ми різні… – байдуже говорив про це Олексій.

Іван навчається в Німеччині. Хлопець він серйозний і самостійний – можна не хвилюватися. Час від часу телефонує, говорить, що в нього все добре, кожного разу про бабусю запитує. А що йому сказати?

У матері востаннє була на Великдень. До храму сходили вдвох, розговілися. Як помітно вже постаріла ненька. Волосся біле-біле, аж зливається зі святковою хусткою, обличчя вкрила павутина зморшок, тільки очі лагідно світяться материнською любов’ю: у таке свято її Настуня приїхала… А коли виряджала дочку, то навіть не наважилася запитати, коли її, стару, знову ощасливить. Знає ж бо, що дуже зайнята: лекції, екзамени, наукова робота…

Проте наступна зустріч не забарилася. Тільки в лікарняній палаті вже вона відбулася.

  • Одужаєте, мамо, і поїдемо до мене. Досить уже Вам самотою жити. Удвох нам буде добре, як колись у дитинстві…Пам’ятаєте?

  • Я все добре пам’ятаю…

Не хотілося Ользі жити в місті, та перечити дочці не стала. Може, і справді так буде краще. Скільки ще відвів їй Господь життя – не відомо, то ж хоч під старість побуде біля своєї донечки, та Насті спокійніше буде.

Оце так літо цього року видалося! Тепла вдосталь, дощики щедрі землю напувають! Сумує Ольга за селом. На її обійсті господарює тепер далека родичка Марина. Чи ж до ладу вона все там робить?

– Як мої мальви, жоржини? А як подружки – Ганна й Віра? Чи живі, чи здорові?

Минулої ночі снилася Ользі її хата, вишні шпанки, її мальви, жоржини, вірні подружки.

  • Ти сьогодні, донечко, зовсім пізно. Літній день – як рік, а ти все додому з

першою зірочкою. Зараз вечерю розігрію, – старенька заметушилася на кухні.

  • Знаєте, мамо, я розумію, що вам тут у місті зовсім сумно. Давайте Вас до

геріатричного пансіонату влаштуємо, там усі такі, як ви. Подружок собі знайдете, буде з ким поговорити.

Не вірилося Ользі, що чує ці слова від своєї любої донечки. На обличчі не було ні суму, ні здивування. Серце стислося від болю.

За ніч не заплющила очей ні на хвильку. Навіть сліз не було. Значить, так треба. Уранці, поки донька спала, мати, як завжди, приготувала сніданок. Потім зібрала свої нехитрі пожитки у вузлик, причепурилася й сіла на край ліжка. Про що думала мати?

Настя зібралася швидко.

  • Мамо, нам час виходити, уже чекає машина.

Ольга не наважувалася підвести погляд на дочку, так боялася побачити в них холод і байдужість.

  • Значить, не даремно живу на світі, потрібна я людям, мене поважають,

цінують, – вдоволено думала Анастасія Павлівна.

Скільки теплих, щирих слів почула вона сьогодні на свою адресу, скільки квітів, подарунків… У неї сьогодні ювілей. Але найтепліше привітання – від сина. Іван розбудив її вранці телефонним дзвінком: хотів першим сказати: «Матусенько, з днем народження!»

Давно не було такого піднесеного настрою. Зайшла до квартири, поставила у вазу квіти, глянула на себе в дзеркало: «Щастя багато не буває». У двері хтось тихенько двічі постукав. На порозі стояла жіночка із сусідньої квартири й тримала в руках якийсь пакунок, обмотаний шпалерами:

  • Доброго вечора! Це Вам якийсь чоловік ще обідньої пори приносив, попросив передати.

  • Дякую.

Коли Настя зачинила двері, серце тривожно закалатало. Почала обережно розгортати пакунок. На підлогу злетів маленький аркуш із зошита в клітинку. Тремтячими руками жінка підняла його й побачила до болю знайомий почерк: «Люба донечко! Сьогодні ти святкуєш день народження, я тебе щиро вітаю. Знаю, тебе поздоровляли колеги, друзі, студенти. Першим, мабуть, був мій дорогий онук – Іванко. Ти – щаслива, бо потрібна людям. Нехай це щастя ніколи не закінчується. За мене не хвилюйся, мені тут добре. До свята вишила тобі сорочку, чула, мода на них повертається. Носи на здоров’я. З любов’ю, твоя мати». Настя повільно опускалася на підлогу. Із рук випала сорочка, закружляв папірець. Залилася гарячими сльозами. Схопила лист, цілувала його. З вуст зривалося: «Мамо… матусенько».

Ще недавно дощ лив як з відра. А це вже сонце пробилося крізь товстелезну сіру подушку хмар. Водій Андрій тихенько мугиче якусь пісеньку й час від часу позирає в дзеркало. За його спиною сидять обнявшись дві жінки – дочка і мати – обидві з опухлими від сліз очима, але обидві по-особливому щасливі й тримають у руках один на двох букет білих ромашок.




Автор: 
Юлія Андряник, учениця 9 класу Козелецької гімназії №1

Додати новий коментар