Історія вічного кохання

love

Ця надзвичайна історія кохання надихає, примушує серце битись частіше, ще раз нагадує про те, що у середині кожного з нас існує справжнє диво, диво під назвою «вміння любити».  Героями моєї сьогоднішньої розповіді стануть жителі маленького мальовничого села Михайлового, що знаходиться на окраїні Полтавської області. Литвиненки Іван Дмитрович  і Олександра Василівна  зв’язані рожевими поворозами шлюбу майже п’ятдесят чотири роки.

Познайомились дві половинки одного цілого у місцевому клубі, де по вечорах на танці збиралася молодь з усього села. В той вечір було винятково весело і незвичайно: пальці баяніста рухались швидко-швидко, і перевершити їх могли хіба що проворні молоді танцюристки, які кружляли біля парубків, ніби спокусливі чарівні німфи навколо троянських царевичів. Село Михайлове було невелике, тому кожен знав один одного ще змалечку. І давно вже було не новиною, що молодому і енергійному парубкові Іванові подобалась проста і скромна дівчина Шура. В кінці вечора нарешті наважився підійти… Познайомились, розговорились: розповідали один одному про себе, своє життя, захоплення… Дві постаті неквапливо віддалялись від клубу, і поступово людський сміх і гомін почав перевтілюватись на тиху блаженну дрімоту. На вулиці було прохолодно, та новим знайомим було байдуже,  адже в душі кожного розгорався маленький вогник, який згодом переріс у велике і незнищенне полум’я взаємного кохання.

Через кілька місяців на Івана чекала обов’язкова служба в армії. Важкою була розлука закоханих на цілий рік, коли до цього навіть розставання на тиждень здавалось цілою вічністю. Та всім відомо, що полум’я справжнього кохання розгорається ще більше у годину розлуки. І не було, мабуть, щасливішого чоловіка на світі, коли, повернувшись зі служби, вдома на Івана чекала кохана дружина з маленькою донечкою Галинкою.

Як говорить народне прислів’я – життя прожити не поле перейти. Не медовим воно було й у Івана Дмитровича й Олександри Василівни: все життя провели у тяжкій селянській праці, всі блага діставались подружжю лише власними силами. Та нічого не шкодував чоловік для своєї коханої: Олександра Василівна чимало подорожувала, побувала в багатьох країнах Європи, відвідувала різні санаторії і місця відпочинку.

Двоє голубів вдячні долі за трьох чудових донечок, сімох внуків, двох правнуків, в яких вони до нестями закохані, і зараз, я, їхня онучка, дочка наймолодшої доньки, пишучи цю історію вічного й незнищенного кохання вдячна Богові за те, що в мене є такі чудові дідусь і бабуся.

Люблю слухати бабусині історії, вони завжди такі цікаві і незвичайні: про перше знайомство з дідусем, про курйозні і кумедні життєві ситуації. Пам’ятаю, як одного разу в кімнаті на стіні в рамці висіла стара, зашарпана фотокартка, на якій була зображена бабуся в дівочому віці. На зворотному боці було написано: «Люблю, думаю про тебе, сумую за тобою».  Виявляється, ще п’ятдесят п’ять  років тому бабуся відсилала ту фотокартку дідусеві в армію, а той її зберіг і привіз знову додому…

У кожного, звичайно, є своя відповідь на запитання, що таке справжнє кохання. Але  я можу впевнено сказати, що це не тільки блиск в очах, шалені вчинки чи співання серенад. Це те, що пройшовши випробування часом, залишається з людиною на все життя. Це розуміння того, що нас двоє і це – найважливіше понад усе у світі!

Лілія Баркова