Дитина і стрес

Інша дівчинка давно б з’їла цю кашу, а ти...», «Ну що ти копаєшся?! Усі, крім тебе, давно одяглися!», «Ти стаєш нестерпним: усе ламаєш, псуєш!» У мові батьків досить фраз, здатних викликати у дитини стрес. До п’яти років діти мають природний антистресовий захист — вони вміють переключати увагу. Хвилину тому малюк плакав, а тепер уже сміється. На жаль, ця вроджена здатність дитини знаходитися «тут і зараз» згодом зникає, а кількість стресових ситуацій, навпаки, зростає.

Розвиток дитини передусім відбувається в умовах взаємин з дорослими, і дитина постійно прагне встановлення і збереження позитивних взаємин з дорослими, оскільки це є однією з провідних її потреб. Ця потреба є підґрунтям для забезпечення її психологічного комфорту і благополуччя. Відчуження дорослого від дитини, зменшення віддачі малюкові внутрішнього тепла, розуміння, підтримки, особливо у важкі хвилини його перших труднощів, призводить до того, що ця потреба залишається незадоволеною. Брак емоційно-теплих, довірчих відносин викликає у дитини глибокі емоційні переживання, які провокують виникнення стресу.

У перекладі з англійської «стрес» — це тиск, натиск, напруга. Отже це стан сильної і тривалої психічної напруги, викликаної дією сильних емоцій. Стрес дезорганізує діяльність дитини, порушує нормальне самопочуття. Крім того, послаблюючи імунну систему, робить малюка більш уразливим для виникнення і розвитку різного роду захворювань, у тому числі й невротичних розладів. Ось лише деякі з наслідків стресу: агресія, різного роду фобії, надмірна вага, серцево-судинні захворювання, хвороби шлунково-кишкового тракту тощо.

Підґрунтям дитячих стресів завжди є так звані внутрішньоособистісні конфлікти, що пов’язані з найбільш значущими і глибокими потребами дитини. Саме їм психологи приписують основну роль у виникненні стресів і психосоматичних захворювань, що породжуються тривалим негативно забарвленим емоційним напруженням.
Батьки мають розуміти причини, що викликають стресові ситуації для дитини, і знання того, як звести до мінімуму руйнівний вплив стресів і їх наслідків на дитячу психіку.

Стрес від оцінок дорослих і їх очікування.

Дитина дошкільного віку надзвичайно допитлива. Вона хоче не тільки все бачити і знати про навколишній світ, а й про свій внутрішній, зміст і емоційна насиченість якого виз­начають її образ «Я». Малюк з особливою пристрастю шукає відповіді на питання, який він і що може. Джерел, звідки черпаються подібні знання — безліч. З одного боку — це індивідуальний досвід дитини, де вона відчуває себе «автором і творцем» власних дій, з іншого — щó з її активності і як оцінять значущі для неї дорослі. Саме завдяки їх оціночним судженням дитина отримує знання і переживання щодо свого «Я», свого внутрішнього світу.

І в своєму прагненні дізнатися, перемогти, стати першим у грі, домогтися успіху в справі, дорученій їй авторитетним дорослим, привернути до себе його увагу або ж викликати заздрість і здивування завдяки власним досягненням у однолітків, дитина паралельно очікує оцінювання з їх боку себе, своїх дій. Тому не дивно, що байдужість або відчуження дорослого від дитини, супроводжувані негативними оцінками, створюють стресогенні ситуації з психотравмувальним впливом на психіку малюка.

У дітей, які досить часто переживають стресові ситуації, формується звичка очікування постійної загрози і переживання її у формі різних страхів. Це зумовлює появу цілої низки порушень в цілісності внутрішнього світу особистості, підриває основу почуття довіри до світу, до себе і розвиток почуттів невпевненості, неповноцінності, са­мотності, ізоляції. Дитина починає шукати, що могло б замінити або заповнити душевну порожнечу, викликану самотністю або ігноруванням її потреб та інтересів. Вихід накопиченим негативним емоціям вона знаходить у формі небажаних проявів у поведінці, які ведуть або до зниження соціальної активності дитини (зам­кнутість, безініціативність, несамостійність тощо), або до різного роду агресивних проявів.

Дорослий для дитини виступає центром його духовного і емоційного життя, тому одним зі шляхів розвитку психічної стійкості дітей до стресогенних впливів є встановлення або поліпшення позитивних умов спілкування дитини з близькими йому дорослими. Передусім це стосується вибору стилю їх спілкування, що має включати увагу й повагу до потреб, інтересів дитини, позитивну реакцію на будь-які її спроби самостійно щось зробити, зокрема не так, як інші. При цьому дуже важливо позитивно оцінювати і приймати успіхи дітей, акцентуючи їх увагу на цінності та значущості зробленого.

Великою помилкою при оцінюванні дитини є порівняння своєї дитини з іншими. Спочатку необхідно розібратися з витоками її поведінки, задуматися над тим, чому малюк робить «неправильно». Так, вживаючи фразу, «Саша з цим впорався, а ти ні», треба усвідомлювати, з якою метою ви це робите. Чи для підтримки «Я» дитини і орієнтування, як не треба чинити або для того, щоб придушити, принизити малюка, показуючи його помилки і невдачі в найгіршому світлі. В останньому випадку це найкоротший шлях від подібних порівнянь до стресу.

Чим більший ступінь супереч­ливості, непослідовності й неадекватності, в тому числі і некоректності, у ставленні до дитини з боку близьких дорослих, тим більш напруженим і нестійким є його внутрішній світ, тендітніша особистісна позиція дитини щодо себе. Патогенний комплекс ставлення до дитини у вигляді підвищеної опіки, обмеження, емоційна нестійкість (невиправдано різка зміна теплих і холодних відносин) є потужними стресогенними факторами, такими, що порушують гармонійний перебіг її особистісного і психічного розвитку.

Стрес і гнів.

Щоб уберегти дитину від «витрат» його власних негативних емоцій, варто навчити її правильно гніватися. Найкраще, що можна зробити в момент «внутрішнього кипіння» (на дорослих це теж поширюється) — не кричати, за всяку ціну домагаючись бажаного, не зронити необережного й образливого слова, не здійснювати ні­яких агресивних дій (нікого не сіпати, нічого не відбирати тощо). Треба якомога спокійніше висловити, що хвилює, з чим не згоден, спробувати пояснити, чого хочеш. У такі хвилини малюк має бачити близьких йому дорослих спокійними, доброзичливими, а не такими, що намагаються перекричати його самого, сліпо підпорядковуючи малюка своїй волі. Девізом дорослих має стати: відповідь на гнів — спокій і доброзичливість.

Стрес і домашні конфлікти.

Для гармонійного розвитку дитини дуже бажано захищати її від сцен сварок у сім’ї. Дитяча психіка надзвичайно чутлива до конфліктів, і навіть пасивна участь в них у майбутньому загрожує малюкові нервовими зривами. При вихованні дітей в атмосфері постійних скандалів, бійок, непорозумінь у дитини культивується і посилюється невміння стримувати і свої власні емоції, а також засвоюється неконструктивна модель поведінки між членами сім’ї, яку вона в майбутньому не­усвідомлено перенесе і на своє власне сімейне життя. Крім того, у дитини розвивається дуже сильна внутрішньоособистісна напруга: вона стає збудженою, емоційно нестабільною, роздратованою, замкнутою, тривожною, відчуженою.

Якщо назріла необхідність з’ясування стосунків, варто з’ясовувати їх найбільш прийнятним для всіх способом — відкритий пошук компромісів. Питання «Хто винен?» краще замінити на «Що робити і як нам бути в цій ситуації?» У будь-якій сварці чи суперечці треба дотримуватися головної мети — досягати порозуміння та єдності поглядів у вирішенні проблеми.

Таким чином, однією з основних ліній успішної протистресової діяльності є визнання дитини як особистості, яка має право на свою точку зору, на прояв свого «Я», своєї волі.

Галина Гуменюк,
старший науковий співробітник Інституту психології НАПН України, кандидат психологічних наук, доцент




Додати новий коментар