Спектакль «Жайвір для Оленки» |
| 03 лютого 2012 | |||||||||
|
На сцені після спектаклю У наш час, коли у світі все частіше лунають гасла про відродження неофашизму, слід звернути увагу молоді на згубні наслідки, які приносять людству такі негативні явища, як тоталітаризм. Тому перед людьми, які безпосередньо перенесли страждання у фашистській неволі в роки Другої світової війни, стоїть завдання проводити роботу по вихованню молодого покоління в дусі, спрямованому проти воєн і тоталітарних режимів.
Обговорення сценарію На початку спектаклю перед очима глядача — переобладнана під табірний барак сцена колишнього театру, на якій серед залишків театральних декорацій стоять двоярусні нари. Можливо, такий вигляд мав інтер’єр приватного драматичного театру на околиці міста Бойтен у Сілезії, де під час Другої світової знаходився робочий табір для остарбайтерів. Знадвору з табірного гучномовця звучить музика, котрась із опереткових мелодій.Аж ось з'являється Надія — молода дівчинка. Світло вихоплює тільки її. Вона робить квіти з паперу та кольорових ганчірок. Розповідає: «Мені було тринадцять. Війна. Фашисти захопили мій Дніпропетровськ. У сорок третьому мене силоміць привезли сюди. Я стала остарбайтером. Так німці називали тих людей зі Сходу, в основному з України, яких примушували на себе працювати. Тоді я жила у таборі на кілька бараків — за колючим дротом, під озброєною охороною. До війни цей барак був залою приватного театру, а зараз тут тримали остарбайтерів. Комендант табору хотів зберегти сцену, куліси — він вважав себе театралом, меломаном. Тому в таборі завжди звучала музика. За два роки я бачила на цій сцені більше тисячі людей та й тоді, у червні сорок третього, тут поселили більше двохсот чоловік». А ось один з монологів дійових персонажів — іншого, не дитячого театру, театру абсурдної жорстокості, в якому спогад звучить як зболений монолог. Микола: «Працювали по дванадцять годин на будівництві залізниці. Уночі перекличка в'язнів — на морозі, по два-три рази за ніч. Щодня примушували бігати, повзати по-пластунськи. Вранці о шостій: підйом, пили окріп із мисок і під конвоєм пішки на роботу. Хліб видавали по триста грамів на три дні. Крематорію в таборі не було. Стояли дві величезні дерев'яні домовини: п'яти- і восьмиметрова. Як тільки вони наповнювалися, в'язні відносили їх до глибоких ровів, звільнювали і повертали на місце. Коли ми працювали на колії, біля нас був сурмач-німець. Як підходив потяг, сурмач давав сигнал, щоб ми йшли з колії. Якось я побачив потяг на станції, почав відходити від гурту, а коли сурмач засурмив, побіг між коліями. Друзі кричали, щоб я тікав, а я ліг, поклав голову на колію і заплющив очі. Почув стукіт коліс. Від сонця рейка набрала тепла і приємно гріла шию. Пройшов потяг, а я лежав і думав, що голова моя вже відрізана. Раптом відчув, що мене б'ють ногами. Били довго п'ять майстрів-німців. Потім мене підібрали друзі, заспокоювали, я розплакався, і мені знову захотілося жити. Далі — гестапо, і — сюди...» П’єса продовжується. В залі понад 300 глядачів. Це школярі, їх вчителі і батьки, колишні примусові працівники і в’язні концтаборів. Усі глядачі з болем у серці слідкують за дійством.
Нарешті у в’язнів довгоочікувана воля!
Учасники проекту та молоді актори На сцену акторському колективу виносять від Української спілки в’язнів — жертв нацизму дарунок — кошик живих квітів. Надія Слєсарєва
|
|||||||||
