|
Я працюю заступником директора з питань науки Інституту розвитку інтелекту дитини. Діяльність нашого Інституту розрахована на батьків, в основному молодих, що опікуються проблемами раннього розвитку дітей. На жаль, слово "проблема" можна витлумачити в двох варіантах: в класичному, як завдання, і в сучасному, як скрута.
За професійними консультаціями, придбанням методичної та дидактичної літератури звертаються до наших фахівців батьки здорових дітей і таких, що мають проблеми психоемоційного і фізичного розвитку. І як часто у відвертих розмовах з батьками стає очевидним той вражаючий факт, що причиною нервово-психічних розладів у дитини, затримки її психоемоційного розвитку став безконтрольний з боку батьків перегляд телепрограм для дітей та дорослих.
Історія людства трагічна і цікава та досить постійна у повторенні одних і тих же помилок на різних стадіях буття. Ці помилки позначаються у тому, що молоде покоління виховується на героїчних традиціях минулого, войовничому патріотизмі, непримиренній боротьбі. Ні, не добра і зла, як вічного протиріччя і рушія духовного виховання, а на війнах, повстаннях, терористичних актах, що жахають сучасників своїми кривавими подіями, жорстокістю і безмірним людським горем.
Пройде час і для людей, що не бачили тих подій, вони стануть романтичною легендою, легкою пригодою віртуальних героїв на екрані кіно чи телевізора. Саме це відбувається зараз з нашими дітьми і онуками.
Ми відзначили піввіковий ювілей українського телебачення. Тихо, скромно, без помпи. Чому? Адже День народження - це свято. Я не знаю причини. Але з жалем спостерігаю як за останні декілька років телебачення з найближчого, а іноді єдиного друга людини перетворюється на монстра: жорстокого, злого, часто огидного, дуже небезпечного для дітей. З його екранів тече гірка піна історії, ллється кров, на наших очах одні люди з радістю вбивають, ґвалтують, всілякими засобами знищують інших. Без жалю, озвіріло, осатаніло, під відповідну музику і слова.
Голосуючи за незалежну Україну, я не хотіла цього. Я віддавала свій голос за сонячне майбутнє свого народу, за його свободу , за можливість бути щасливим і у відповідній обстановці виховувати власних дітей.
Ми часто говоримо, що діти – наше майбутнє. Я не згідна з цим постулатом. Діти - це все наше життя: і минуле з його дитинством, юністю, коханням, і сучасне з його нелегкою працею і безтурботним сміхом наших сонечок. І майбутнє, яке запитує з рекламних плакатів: "Мамо, а де я буду жити, коли виросту?". Дійсно, де?
З Конвенції ООН про права дитини: діти мають право на безпечне існування без шкоди для свого здоров'я, без експлуатації та недбалого ставлення; діти мають право на захист від жорстокості, зневаги та несправедливого поводження. Наша держава приєдналася до світового співтовариства, де ця конвенція стала законом життя. То чи може українська мати звернутися з позовом до суду (хто відповідач?) про порушення законних прав її дитини?
Я теж особисто, як мати, бабуся, посадова особа не бачу за умов нашого чинного законодавства шляху до заборони (з відповідним покаранням за вже нанесений дітям моральний збиток) реклами насилля на телебаченні. Причому воно на нашому телебаченні не може бути закодованим в окремий канал, як в цивілізованому світі. Бо воно вже стало культовим обрядом в свідомості тих працівників (язик не повертається сказати "культури"), які формують сітку телепрограм. На жаль, це стосується всіх каналів, як державних, так і комерційних. Позитивного прикладу немає. Культ насилля стає масовим в свідомості громадян самого різного віку, статі і соціального становища. Б'ються оскаженілі депутати у Верховній Раді, гинуть тисячі людей у війнах, катастрофах, терактах, покінчують життя самогубством діти і дорослі, спокійно і без емоцій перераховуються тіла людей, що дістають із субмарини, як прикра випадковість оцінюється знищення нашою ракетою пасажирського лайнера з пасажирами на борту. Ми вже починаємо забувати про страшну трагедію 11 вересня в США і втрачаємо цікавість до пов'язаних з цим подій в Афганістані і в усьому світі...
Хто формує таку страшну байдужу до чужого горя свідомість громадян? Дійсно, хто?
Не буду перераховувати. Всі ми їх добре знаємо. І спостерігаємо результати впливу в сім'ї , школі, дитсадку, на вулиці, а часто і на лаві підсудних.
Не думаю, що відразу після цієї статті на голубих екранах поменшає насилля. Але дуже розраховую, що нас, освічених і небайдужих, стане більше, багато більше. І ми зможемо захистити право своїх дітей на здорове життя, вільне від насильства.
Цей шлях полягає в створенні нового телебачення, і воно вже є в уяві кожного з нас. Цікавого, доброго, розумного, яке може навчити і дітей, і дорослих гармонії почуттів, вчинків життя. Адже для всіх часів і народів справедлива формула: людина - мірило всіх речей. Вона - вінець природи, Всесвіту, але живе не завжди, як заслуговує. Це нонсенс, який пояснюється недосконалістю, на мій погляд, наставників. Треба шукати і знаходити, - і учнів, і вчителів. А історія нам такі приклади дає. 2,5 тисячі років тому вулицею стародавньої Абдери йшов веселий молодий філософ. Його звали Демокріт, і шукав він учнів, щоб вчити їх у своїй філософській школі. Раптом він зупинився, здивовано поглядаючи на немолодого стомленого чоловіка, що легко ніс велику в'язанку дров. Вона мала багато важити, чому ж так легко ніс її літній не дуже атлетичної фігури чоловік. Демокріт підійшов ближче і побачив, що в'язанка акуратно і зручно складена і спирається на спину чоловіка так, що нести її зовсім не важко. Філософ зрозумів, що перед ним дуже працьовита і талановита людина, якщо вона проявила такий хист і кмітливість у буденному перенесенні дров.
Він запросив чоловіка до себе в учні. 50-річний Проттагор погодився за умови забезпечення утримання його великої сім'ї, яка не мала знати нестатків, доки він навчатиметься. Демокріт погодився. Так з'явився перший у світі студент, який вчився у мудреця, отримував стипендію і перевершив свого вчителя в мудрості. Саме йому і належить формула: людина - мірило всіх речей. Вона істинна і вічна, як і мудрість простого сільського дядька, що досяг її досвідом свого довгого нелегкого життя.
Світлана Чередниченко,
Заступник директора з питань науки Інституту розвитку інтелекту дитини
|
Жахливе виховання
