Всім труднощам наперекір

Мартин Вол був в’язнем в Сибіру під час війни. Його дружина Анна з сином Яковом залишилися в Україні. Він не знав про те, що після його від’їзду Анна народила йому дочку та назвала її Сонею.

Коли Мартина звільнили з в’язниці, він був хворобливим, постарілим чоловіком, на руках та ногах якого виднілися сліди тортур. Він знав, що вже ніколи не зможе стати батьком. Однак він був вільним. Відразу ж він почав пошуки Анни та Якова. Коли, з рештою, він отримав відповідь через Червоний Хрест, що його сім’я загинула по дорозі до Сибіру, його серце було розбите. Тоді він ще не знав, що в нього народилася донька.

Анні повезло, на початку війни – її забрали до Німеччини. Вона працювала там у сім’ї фермерів, які дуже добре до неї ставилися. Саме там і народилася маленька Соня. Після закінчення війни та поразки Німеччини Анна з дітьми попала до сталінських військ. Їй сказали, що вона повертається додому. Їх посадили в холодні вагони для худоби, та везли в Радянський Союз, часто їм не давали не їжі, не води. Серцем Анна відчувала, що вона прямує до жахливих таборів смерті в Сибіру. Вона захворіла й молилася Богу „Захисти моїх маленьких ні в чому невинних дітей.” Їй було тяжко дихати, та біль у грудях ставав все далі нестерпнішим.

„Якове,” прохрипіла вона до свого сина,  „Я така хвора. Мабуть я помру. Я піду на небеса та попрошу Бога, щоби він захистив вас. Ніколи не залишай маленької Соні, й Бог завжди буде піклуватися про вас.”

Вночі вона померла, її тіло відвезли на візку щоби поховати в одній з багатьох братських могил. Її дітей зняли з поїзду та помістили в дитячий будинок.

Після повернення з таборів Мартину дали роботу у колгоспі. Там він працював, виконуючи чисто механічну роботу, та поступово здоров’я та сили поверталися до нього. Але його почуття та його серце залишалися мертвими. Нічого для нього немало сенсу.

Одного дня Мартин зустрів Грету, яка також працювала в колгоспі. Як би вона не усміхнулася до нього, то він би ніколи й не впізнав би ту дівчину, яку він дуже давно знав як щасливу, освічену однокласницю. Їм пощастило зустрітися знову через стільки років та стільки переживань.

Незабаром вони одружилися. Життя знову набувало сенсу, але Грета була такою жінкою, руки якої прагнули віддати любов маленькій дитині. Вона знала, що Мартин ніколи більше не зможе дати народження дитині, але все ж вона мріяла про дитину.

"Мартин, дитячі будинки переповнені дітьми-сиротами. Чому б нам не усиновити собі одну дитину?" - благала вона.
"Грета," відповідав Мартин, „як ти можеш хотіти взяти дитину додому та любити її? Чи ти не розумієш що з ними може статися?" Він не хотів, щоб його серце розбилося ще раз, тому він його закрив.

Однак Грета жадала дитини, й любов таки перемогла. Одного разу Мартин сказав: "Грета, можеш поїхати й привезти одну дитину додому."

У вільний день, Грета, яка вже давно підшукала дитячий будинок, сіла на поїзд та відправились за дитиною. Коли вона увійшла в довгий, темний коридор дитячого будинку та побачила мовчазні, благаючі обличчя, які вишикувалися в ряд, їй захотілося обійняти їх усіх руками та забрати звідти.

В той момент одна маленька дівчинка вийшла та сором’язливо їй посміхнулася. Грета відчула, що то був Божий вибір. Вона нахилилася до дівчинки та спитала, "Чи не  хотіла б ти поїхати зі мною додому, до справжнього дому в якому є тато та мама?"

"Так, я дуже хочу", відповіла дівчинка, "але зачекайте, поки я покличу мого брата. Ми поїдемо разом, тому що я ніколи не зможу його залишити."
З сумом Грета захитала головою. "Я можу забрати тільки одну дитину. Я хотіла б щоби ти поїхала зі мною." Дівчинка енергійно захитала головою. "Я повинна залишитися зі своїм братом. Колись у нас була мама й вона сказала йому піклуватися про мене. Вона сказала, що тоді Бог потурбується про нас обох."


Грета відчула, що не може шукати іншу дитину. Саме ця дівчинка заволоділа її серцем. "Мартин, " благала вона коли приїхала додому, "будь ласка, будь ласка, я хочу забрати двох. У тієї дівчинки, що я вибрала, є брат і вона не хоче йти без нього."

"Грета," відповів Мартин, "хіба між сотень дітей ти можеш забрати тільки цю дитину й ніяку іншу? Я тебе не розумію."

Мартин побачив, що Грета спохмурніла та не поїхала до дитячого будинку. Але  любов знову перемогла. Мартин запропонував поїхати разом та подивитися на ту дівчинку. Можливо він зможе переконати її поїхати разом з ними залишивши свого брата. Тоді він згадав про свого маленького сина Якова. А що якби той опинився в дитячому будинку? Хотів би він, щоби його усиновила така добра людина як Грета?

"Ви повернулися за нами," прошепотіла дівчинка, широко відкривши очі, коли вона побачила їх у коридорі. Цього разу вона тримала за руку худорлявого хворобливого хлопчика з красивими очима. "Я пообіцяв ніколи не залишати її," сказав він. "Коли наша мама помирала, вона взяла з мене таку обіцянку. Мені шкода, що вона не може піти з вами."

Мартин мовчазно розглядав цих двох маленьких дітей, і через хвилину, прийнявши рішення, промовив: "Ми заберемо їх обох," він також назавжди прив’язався до цього хворобливого хлопчика.

Грета пішла забирати їхній одяг, а Мартин пішов узгоджувати адміністративні питання. Коли Грета підійшла до адміністрації, несучи дітей на обох руках, вона побачила, що Мартин стоїть приголомшений. Він був блідий як крейда та його руки трусились так сильно, що він навіть не міг підписати документи.
Вона зразу же кинулась до нього з криком: „Мартін, що трапилось?” Було ясно, що він відчував себе нормально, причина була в чомусь іншому.

„Грета, прочитай їхні прізвища!” Він підніс папери до її очей. Взявши їх, вона прочитала імена дітей: „Яків та Соня Вол, мати Анна Вол, батько Мартин Вол.”

„О Грета, це ж мої власні діти! Це ж мій дорогий син Яків, про якого я думав, що він помер та дочка, про яку я навіть не знав! Якби я не піддався на твої благання про усиновлення дитини, та якби не твоє серце, сповнене любові, такого б дива ніколи б не сталося!” Він обійняв свого сина й заплакав.

	Tweet
	Нравится