Життя до і після. Переможний досвід Аліни Лаппа

Перша зустріч з Аліною Лаппа і її доньками Єлизаветою і Веронікою сталася в Українському фонді культури. Тоді народний художник України Іван Святославович Черниш проводив майстер-клас для дітей ВПО на вільну тему. Всі дуже захоплено малювали свої картини. І ось на таких майстер-класах ми знайомимося з цікавими сім'ями, з людьми, які пережили події 2014 року. У кожного своя окрема історія, свій біль, але об'єднує всіх одна спільна мета — мрія, щоб настав мир. Це інтерв'ю з Аліною, яка не здалася і продовжує допомагати іншим.

— Аліна, розкажіть, будь ласка, трохи про життя вашої родини до початку подій 2014 року. Яким воно було до переїзду?
— Жили в своїй затишній трикімнатній квартирі. Чоловік працював у віконній сфері, у нього великий досвід, власне, цим займається і зараз. Він хороший фахівець. Ліза ходила в школу і в художню студію, Вероніка в сад і займалася танцями. Олександра вийшла заміж і подарувала нам внучку. Я працювала близько 10 років в бухгалтерській фірмі, після цього в корпорації бухгалтером, а потім зрозуміла, що папірці, цифри — це вже пройдений етап, і почала замислюватися змінити сферу діяльності. Тут прийшов він, 2014 рік. Тепер здається, що це було в іншому житті. Були наші рідні та друзі, адже ми з чоловіком корінні донеччани, улюблені парки, кафе, магазини, театри й кінотеатри, дворики і майданчики, де ми гуляли з дітьми, місце першої зустрічі.

— В якому році ви переїхали до Києва? Як проходив цей процес? Що ви відчували і переживали?
— Ми сім'єю змушені були переїхати з рідного міста Донецьк у Київ, який полюбили всім серцем. Тоді ще не знали, що це буде надовго, а можливо, і назавжди. Адже про війну ми читали в підручниках з історії та чули в новинах по телевізору. Важко було повірити, що ці жахи прийшли в наше мирне затишне місто, місто вугілля і троянд, добрих і творчих людей. Ми не могли повірити, що війна реальна, що доведеться їздити з Донецька до Києва, а потім назад щотижня, перебуваючи постійно в тривозі та в страху за життя своїх дітей. Вирішили вивезти їх в Бердянськ, сподівалися, що все налагодиться: діти трохи відпочинуть, повернемося і все буде як раніше. «Як раніше» не поверталося, день у день ставало все гірше і небезпечніше залишатися в Донецьку. Не буду описувати жахи війни, але паніка велика, сліз багато, смертей і руйнувань з кожним днем було все більше. Тоді, в липні 2014-го, чоловік прийняв рішення всією сім'єю поїхати назад до Києва. Там на нас чекав «любий друг» (як він ніжно його називає), який дав дах над головою, запросив жити в свою квартиру разом зі своєю сім'єю, запропонував підтримку і людське тепло. Це дуже цінно, оскільки були друзі, які не брали слухавку, або родичі, які готові були прийняти погостювати ненадовго. Я розуміла, що нас багато: я, чоловік і дві доньки 6 і 10 років, третя дочка зі своєю молодою сім'єю поїхали в іншу країну до родичів її чоловіка з піврічною дитиною. Моя мама з сестрою і з двома маленькими дітьми поневірялися півроку по базах: спочатку в Бердянську, потім в Чернігові. Важкий був час. Їхали з валізами необхідних речей, адже літні речі взимку не одягнеш. З жахом згадую, як ми останнього разу в липні 2014 року близько 20 годин їхали на машині з Донецька до Києва, об'їзними, невідомими шляхами. Діти після приїзду проспали майже добу, довелося викликати лікаря, який діагностував стрес.

— Що допомогло вижити в Києві?
— Важко було не тільки матеріально, а й морально. Я відчувала себе «нижче плінтуса — ти ніхто і звати тебе ніяк». В подяку брали речі від добрих людей, волонтери допомагали з продуктами і засобами гігієни — все було важливо і цінно. Я почала відвідувати тренінги, які організовували для ВПО з психологічної допомоги. На щастя, чоловік перевівся з Донецької філії в головний офіс в Києві, за своїм профілем.

— Що перевернуло ваше життя після переїзду?
— Одного разу пролунав дзвінок по мобільному, це була весна 2015 року, приємним голосом молодої людини мене запросили на зйомку передачі «Говорить Україна», присвяченої можливості знайти роботу переселенцю та історіям з успішним результатом адаптації та відкриття бізнесу на новому місці. Резюме, яке вони знайшли в інтернеті, де я шукала роботу бухгалтера або офісного працівника, сподобалося керівництву телестудії і мою кандидатуру затвердили на передачу. Я не була готова до публічних виступів, до камер і не вірила в можливість знайти таким чином роботу, адже це шоу. Молодий чоловік довго умовляв мене, говорив, що там виступатимуть дорогі спікери, знамениті особистості, що гонорар навіть буде, але на моє рішення відповісти «так» вплинула лише одна його фраза: «Уявіть, що ви заходите в телестудію людиною однієї долі, а виходите зовсім з іншою».
Ось тут клацнуло, це і був знак прийняття правильного рішення. На передачі познайомилася зі своїм майбутнім учителем Оленою Тараріной, досі навчаюся у неї. Я змінила свою професію, стала арт-коучем, арт-терапевтом, мотиваційним тренером по розкриттю внутрішнього потенціалу особистості.

Моє життя стало іншим після фрази, яку я спонтанно вимовила на передачі, що хочу працювати в сфері, яка пов'язана з мистецтвом і психологією. Олена це почула і запросила на свої фестивалі арт-практик, де ми познайомилися ближче. До речі, до передачі ми не готувалися, все було реально.

— Як давно з'явився Арт-клуб «Натхнення життя»? Яка основна мета його створення? Скільки у вас членів? 
— Увесь цей час я вчилася, розвивалася, практикувала. У 2017 році створили благодійний проект Арт-клуб «Натхнення життя», в якому я керівник і організатор.

Він отримав допомогу від Агентства ООН у справах біженців у рамках грантової програми підтримки нашої ініціативи і супроводжується ГО КрімСОС, а також ГО «мій.дім.юа».

Мета проекту — завдяки різноманітним напрямам арт-терапії та програми особистісного розвитку допомогти людям, які приїхали з Луганської, Донецької областей та Криму, в соціальній адаптації, в подоланні стресових ситуацій і пошуку шляхів виходу з них; усвідомити і використовувати свої ресурси, застосовувати нові способи вирішення завдань і в оптимальні терміни прийти до досягнення своєї мети; підвищити самооцінку і впевненість у собі, поліпшити емоційний фон і якість життя.

— Розкажіть про свою творчість і про свою сім'ю?
— У моєму житті все почало змінюватися і збуватися. Я стала співавтором книги «Будиночок письменника», де оселилася перша моя дитинка «Шлях до себе, або Казка про пеньки»; я є автором трьох колод метафоричних асоціативних карт МАК «Танго з емоціями», МАК «Пробудження», надихаючий набір для жінок «Квіткові картинки з позитивними налаштуваннями». Проводжу групові майстер-класи, тренінги та індивідуальні консультації. Постійно навчаюся і відвідую арт-фестивалі. За обміну досвідом їздила в м. Львів, проводила майстер-клас для ВПО міста Львова, відвідала будинок для літніх і отримала досвід проведення занять для людей 50+. 

Потім організувала проект «50 +» в Києві, а також проводила заняття на запрошення міського Червоного Хреста для жінок 50+. Вдячна за підтримку моєї сім'ї. Мої діти читають казки, які я пишу для них, вони — мої перші читачі. А чоловік, Антон Олегович, перший дорослий читач і шанувальник моєї творчості. Вірші, казки, оповідання, есе читають і схвалюють мій чоловік, мама і сестра. Можливо, скоро наважуся видати свої книжки. Вони підтримують мою творчість і мою ініціативу допомагати людям.

Наша сім'я займається благодійністю: збираємо речі м/в і відвозимо їх до Червоного Хреста, надаємо посильну фінансову допомогу іншим благодійним фондам, організовуємо солодкі столи для дітей.

Ми самі пройшли через позбавлення, біль і холод, тому розуміємо, що є люди, яким ця невелика допомога може виявитися важливою підтримкою.

Я вірю, що чим більше ми віддаємо, чим милосердніше, тим добріше стає світ навколо, а життя кожної людини кращим.

— Чи достатньо люди-переселенці отримують допомоги, не тільки зовнішньої, але внутрішньої, тобто психологічної? З вашої точки зору, як українська спільнота може допомагати людям ВПО?
— Є люди, які приїхали до Києва і відразу влилися і знайшли своє місце, а хтось довго звикав, хтось і зараз сумує за домівкою і родичами. Чесно скажу з болем у серці, мої діти в Києві вже чотири з половиною роки, вони жодного разу не були в Донецьку, а їхали просто в гості до дядька на кілька тижнів, тому навіть не попрощалися з будинком, зі звичним облаштуванням, іграшками, ліжечком. Згадують будинок зі сльозами на очах, тужать, просяться додому. Це нам, дорослим, легше, особисто я за цей час була там два рази і вгамувала голод по рідних стінах, а вони ні, мріють хоч на днинку опинитися вдома. Але дорого їхати, і шлях нелегкий, дорога небезпечна. 

У кожного не тільки своя історія, свій біль, своя втрата, але й віра. А сподіваємося всі, що настане мир і війни більше не буде ніколи. Боженька, почуй наші молитви. Розповідаю вам, і у мене очі наповнюються сльозами, важко переживати — це травма війни. Вона є у всіх людей, хто пережив щось подібне, їм потрібна допомога і підтримка. Вони намагаються триматися, ховають свій біль, але все одно болить. Людям потрібні любов, тепло і друзі, які зрозуміють і простягнуть руку допомоги в будь-якому прояві. Важливо відчувати себе потрібними і причетними до якогось співтовариства. Людям потрібні люди! Тому Арт-клуб «Натхнення життя» продовжує свою роботу і запрошує всіх бажаючих на наші дружні зустрічі, де ви опинитеся в атмосфері довіри і розуміння, зігрієтеся ароматним чаєм, відпочинете від буденної суєти, наповнитесь позитивною енергією і гарним настроєм.

Звичайно, переселенцям потрібна допомога: в лікуванні, оздоровленні, навчанні та відпочинку дітей на канікулах, а найбільша необхідність — це житло, оскільки дуже багато фінансів йде на його оренду. На жаль, орендодавці не поспішають брати людей ВПО, їм не подобається, що у нас діти, тому нелегко навіть зняти житло. Є люди, які потребують роботи, не тимчасовий заробіток, запис у трудовій, а офіційно оформляють рідко. Підтримка потрібна, дякуємо волонтерам та організаціям, які готові допомогти. І ми робимо все, щоб полегшити, надихнути і зміцнити віру в добро. 

Аліна, спасибі велике за відверте інтерв'ю. Бажаємо вам і вашій родині благополуччя та подальшого творчого розвитку! 




Читайте також: 

Додати новий коментар