Мене захоплює її мудрість. Зустріч з Вандою Царук
Мене захоплює її мудрість. Зустріч з Вандою Царук |
| 26 червня 2007 | |||||||||||||||||||||||||
|
На днях я зустрілася з пані Вандою і попросила розповісти про її родовід. Пані Ванда розказала, що після Великодніх свят вона ходила на Лук’янівський цвинтар, щоб провідати могилу своїх діда і баби. Отокар Йосипович Шпергл — так звали діда — був чехом за походженням. 3 1919 по 1953 рік очолював групу контрабасів у Театрі опери та балету ім. Т.Г. Шевченка. П’ятнадцять років викладав у музичному училищі та консерваторії, 1934—1949 роки. Як зазначається у книзі «Контрабас: история и методика» (Москва, 1974, С. 120): «Воячек і Шпергл перенесли на український грунт традиції класичної чеської контрабасової школи і виховали багато українських контрабасистів». З великим щемом у душі розповідає пані Ванда про те, що побачила оголошення біля службового приміщення на цвинтарі: хто не підтвердить свою спорідненість із померлими, втратить дорогу могилу: буде забране місце. Працівники цвинтаря показали пані Ванді книгу Л.А. Проценко «Лук’янівське цивільне кладовище». У ній було написано і про діда пані Ванди — Отокара Шпергля. «Пані Проценко була дочкою відомого флейтиста... Професор Проценко працював у театрі разом з моїм дідом... Я не розуміла, чому їх так зв’язує дружба». Проценки — давній український рід, що нараховує чимало відомих громадських і культурних діячів. Зокрема, дід Людмили Андріївни був київським міським головою, що самовіддано відстоював інтереси киян. Дбав він (як і вся тодішня міська дума) і про цвинтарі. 18 квітня цього року мало б виповнитися вісімдесят літ незабутній Людмилі Андріївні. Але вона відійшла у Вічність у 2000 році. «Я була вдома у Людмили Андріївни, — згадує пані Ванда. — Вона подарувала мені свою книгу «Київський некрополь». Не знала, що у Людмили Андріївни родина дуже постраждала від репресій в 30-ї роках. Вона була людиною великої душі і дуже складного, драматичного життя. У її книгах не раз згадуються і її батько, і мій дід — Отокар Шпергл. Значно пізніше я глибше дізналася про свій родовід. Шперглі внесли великий вклад в українську культуру…» Ще й досі у родині зберігаються старовинні фотографії: дід, Отокар Шпергл з колегами-музикантами, родина Шперглів початку XX століття, звідки дивляться на нас одухотворені, шляхетні обличчя, портрет пані Ванди в молодості, її чоловік — Василь Царук, музикант, земляк Стефана Турчака... Талановитий музикант (труба), чуйна, добра, високодуховна людина. «Це світло моєї душі, — каже пані Ванда. — Всі спогади про нього я зберігаю... З материної сторони рід мій польський... Дід закінчив Варшавську балетну школу, гастролював по всьому світу. Я зберігаю, як найдорогоцінніші скарби, афіші з його гастролей. Він танцював разом з Вацлавом Ніжинським... Мій дід Йосип Бучинський був прекрасним художником — малював ескізи костюмів до вистав, писав картини, деякі з них збереглися в родині до цього часу. Для мене ж рідна моя земля — це Україна, яка вигодувала моїх предків, яка виростила мене... Слава Україні!» Музичні традиції родини підтримує син пані Ванди Сергій. Він також контрабасист, лауреат Українського конкурсу камерних оркестрів, грає в оркестрі театру опери та балету, викладає в Київській консерваторії.
|
|||||||||||||||||||||||||
Мені завжди мило зустрічатися з Вандою Царук. Розмовляючи з нею, я захоплююся її мудрістю, мудрістю життя. Пам’ятаю, як вперше я побачила Ванду В’ячеславівну на презентації її виставки в Будинку актора. Було багато добрих слів сказано на її адресу. Я тоді ще не знала, що окрім малярської справи Ванда Царук усе життя займалася музикою (контрабас), писала книги. А найцікавіше те, що її родина в Києві проживала здавна.
