Василь Сухомлинський: від краси — до творчості

Радістю життя називав Красу видатний педагог Василь Сухомлинський. Він вважав: Людина стала Людиною тому, що побачила красу навколо — блакить неба, мерехтіння зірок, рожевий розлив вечірньої зорі, прозорий серпанок степових просторів... А побачивши й відчувши цю красу — сама стала красу творити. Зрозумівши красу і створивши її власноруч, людина відкрила й відчула радість життя.

Аби дитина навчилася відчувати красу (що в подальшому, у дорослому житті стане складовою її загального відчуття щастя й задоволення від життя), потрібно пробуджувати в неї змалку радість, хвилювання, подив від спостерігання краси.

«Слова про прекрасне доходять до дитини лише тоді, коли вона серцем відчуває красу. Спостереження і слухання, переживання почутого — це перше віконце у світ краси. Я бачу дуже тонке та складне виховне завдання в тому, щоб людина вже в роки дитинства дорожила красою в усіх її проявах, одухотворювалася прекрасним, прагнула створювати, оберігати, стверджувати красу навколо себе і в самій собі», — писав Василь Сухомлинський і втілював у життя цей педагогічний постулат усією своєю діяльністю.

У педагогічній діяльності директора Павлиської школи Уроки бачення прекрасного (особливо у початковій школі) посідали надзвичайне місце. Під час цих занять діти вчилися бачити, милуватися, вслухатися в музику навколишнього світу, розуміти його, а потому знаходити зв’язок зі своїми переживаннями, зі своїм життям. Василь Сухомлинський уважав це дуже важливим, оскільки переживання краси — це один зі струмочків, що живлять доброту, сердечність, любов людини. Коли дитина, милуючись красою рослини й, відчувши її живою, турбуватиметься, аби рослина не замерзла взимку, то це буде проявом духовності дитини, що розвинулася з переживання краси, а не виконанням обов’язкових виховних завдань.

«Духовне багатство, набуте завдяки замилуванню красою, ми розвиваємо і збагачуємо у праці, спрямованій на створення радощів для людей. Людина проходить тривалу школу облагородження почуттів, перш ніж вона піднесеться до такого високого, безкорисливого бачення краси…; вона Включає в себе мудрі уроки розуміння людської вірності, відданості, прихильності, обов’язку, відповідальності...» — так окреслював програму виховання красою В. Сухомлинський.

За задумом директора Павлиської школи кожний школяр брав участь у гуртковій роботі за напрямом, який його приваблював. У такий спосіб діти не лише задовольняли свою цікавість до того, що займало їхню уяву, а й навчалися робити щось власноруч. У свій витвір вони вкладали власну фантазію, власні зусилля, майстерність — і витвір ставав виявом їхньої духовності, їхньої творчості. Це було втіленням важливого прагнення видатного педагога, про яке він висловлювався так: «Я прагну до того, щоб уже на рубежі дитинства і отроцтва кожен мій вихованець був зачарований думкою про вічність краси, про красу життя, сповненого праці, творення, турботи про прекрасне».

Краса не заради себе самої, і не лише для споглядання і задоволення естетичних почуттів людини від цього. Краса і переживання краси — це могутній засіб для зростання людини, й на цьому шляху зростання видатний педагог передбачав не лише почуття щастя, а й прикрощів і страждань. В. Сухомлинський вважав, що думка, розуміння, роздуми відіграють величезну роль у відточуванні почуттів. «Краса відкриває очі на світ, — стверджував педагог. — Погане, потворне, непомітне протягом тривалого часу, у світлі краси стає раптом нестерпним. Одна із закономірностей виховання — зло і потворність нехай витісняються красою…

Посадіть біля входу до школи вічнозелену ялину — і в кожного вашого вихованця, що проходить повз ялинку, щоразу з глибини душі здійматиметься невиразне бажання зробити щось хороше — допоможіть йому осмислити це бажання!»

Казки Василя Сухомлинського

Прочитайте з дитиною мініатюри Василя Сухомлинського. Поміркуйте разом та наведіть свої приклади краси, натхнення, радості, таємниці. Згадайте й про потворне, не бійтеся вказати на нього, аби назавжди позбутися. Як ви вважаєте, який смисл вклав автор у казку «Снігур-різьбяр»?

Краса, Натхнення, Радість і Таємниця

Пішов маленький Хлопчик до лісу. Зустрів Дідуся, що йшов із лісу. Дідусь був утомлений, але радісно усміхався.
— Чого ви усміхаєтеся, Дідусю? — запитав Хлопчик. — Напевно, в лісі є щось дуже гарне?
— Так, Хлопчику, в лісі є Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Я побачив їх, і мені захотілося жити ще багато-багато років.

Хлопчик побіг до лісу. Подивився навколо себе. Усе красиве: і дуб могутній, і ялина чепурна, і верба плакуча, і береза білокора. Але найкрасивішою здалася Хлопчикові маленька квітка фіалки. Вона підвела з трави свою синю голівку з фіолетовим оком і здивовано дивилася на Хлопчика.
— Це Краса, — тихо прошепо­тів Хлопчик.

Прислухався Хлопчик і почув далеко-далеко тиху пісню дикого голуба: тур... тур... І тієї ж миті згадалося Хлопчикові щось ласкаве і добре. Згадалися Хлопчикові материнські руки. Захотілося йому самому заспівати пісню про маму.
— Це Натхнення, — тихо прошепотів Хлопчик.

Ще пильніше подивився Хлопчик навколо себе. Яскраво сяяло сонечко, високо в синьому небі літали птахи, до самого обрію пливли зелені хвилі лісу.

«Як добре, що я все це бачу і відчуваю, — подумалося Хлопчикові. — Світ — це Радість, жити — це Радість».
Але де ж Таємниця? Довго, дуже довго приглядався і прислухався Хлопчик, але Таємниці так і не помітив.
Пішов Хлопчик до лісу і другого дня. Знову зустрів Дідуся, що йшов з лісу. Розповів Хлопчик, як він зустрівся з Красою, Натхненням і Радістю, а ось із Таємницею й не зустрівся.

— Дідусю, де ж Таємниця?
Дідусь загадково усміхнувся й відповів:
— Доживеш до сивого волосся — побачиш Таємницю.

Минуло багато років. Хлопчик виріс, став дорослою людиною. Він одружився, виростив дітей, і діти його стали дорослими. Став він сивим Дідусем.

Пішов одного разу Дідусь до лісу. Багато років минуло з того часу, як маленьким Хлопчиком почув він слова про Красу, Натхнення, Радість і Таємницю. І ось тепер згадалися йому слова Дідуся. Перше, що побачив у лісі, — дивовижно красиву фіалку в зеленій траві.

«Це та сама квітка, яку я бачив тут багато років тому, — подумалось Дідусеві. — Невже вона вічна?»
Прислухався Дідусь: так само шепоче трава, шелестить листя. Підвів він голову і побачив: пливуть білі хмари, летять журавлині ключі в синьому небі…

— Тож ось у чому Таємниця, — здогадався Дідусь. — Краса вічна. 

Красиве і потворне

Марія Іванівна сказала: «Діти, подумайте, що вам здається найкрасивішим, а що — найпотворнішим. Подумайте і напишіть про це».

Я довго думала: що ж найкрасивіше?

Найкрасивіше — мармурові кві­точки конвалії. Вони такі ніжні й ласкаві. Коли дивишся на них, стає радісно. Хочеться зробити щось добре. Хочеться, щоб люди говорили про мене, що я гарна, слухняна дівчинка, добра мамина і батькова дочка.

Найкрасивіше — коли люди роблять одне одному добре. Одного разу сталося ось що. Під високим деревом на лавці сидів старий дідусь. Він їхав автобусом, і йому стало погано. Вийшов з автобуса і сидить на лавці. Мама запросила його додому, дала ліків, нагодувала. Дідусь відпочив і поїхав додому.

А найпотворніше було ось що. В одного хлопчика померла бабуся. Стара-стара, дев’яносто років. І він не пішов на похорон. А коли бабуся хворіла — не ходив до неї. Невже йому не боляче? Найпотворніше, коли людина стає злою, безсердечною.

Снігур-різьбяр

Звідки падають на землю такі гарні сніжинки? А ось звідки.

На високу-високу гору два ведмеді викотили брилу льоду. Чистого, прозорого. Там живе чудовий майстер Снігур-різьбяр. Маленькими ножиками й молоточками різьбить, викарбовує він із льоду красиві білі сніжинки і сипле їх, сипле. І падають сніжинки на землю, і блищать, мов зірочки, на сонці.

А як втомиться Снігур-різьбяр, тоді й снігу немає.

 

Лідія Ткаченко
завідувач сектору науково-аналітичної обробки і поширення інформації
НАПН України, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник




Читайте також: 

Додати новий коментар