Циганка

Люди всміхалися, плескали в долоні, підбадьорюючи молоденьку циганочку. Дівча запально танцювало: звивалися довгі чорні коси, біліли зубки, мерехтіла червона кофтинка, яскраво-жовта з зеленими оборками довга сукня. День був гарний, теплий. На Андріївському узвозі – багато людей. Торгували сувенірами, картинами.

Роза, маленька онучка Андрія Петровича, з цікавістю все роздивлялася, захоплено стежила за циганочкою, яка розважала людей танцями.

Циганочка… Роза… Як багато часу минуло з того морозного дня в Сибіру. Андрій Петрович, а тоді ще просто Андрійко, з друзями повертався із заробітків додому на Україну. Квитки узяли на потяг, щоб більше побачити, побути разом. Виходили на всіх зупинках, аби подихати свіжим повітрям, щось купити.

На маленькій станції Андрій побачив натовп циганів. Грала гармошка, а в центрі кола танцювала молоденька красива циганочка. Мороз був такий, що аж дихати важко, а циганочка танцювала… боса.

Помітивши погляд Андрія, вона зупинилась:
- Молодий, вродливий, поворожити?

Потяг рушив, Андрій несподівано схопив циганочку в обійми і разом з нею вскочив у вагон.

Потяг набирав швидкість, хлопці здивовано поглядали на Андрія, а він міцно тримав циганочку на руках. Вона не виривалася, тихо слухала його полум’яні слова про кохання з першого погляду. На наступній зупинці Андрій купив Розі тепле взуття. Привіз додому. Вираз обличчя матусі Андрій Петрович пам’ятає й досі.

Роза поводилася тихо й сумирно: побоювалася свекрухи. Була охайна, чепурна, швидко навчилася готувати, охоче виконувала хатню роботу. І трохи відтануло серце Марії Захарівни, матері Андрія.

Ніяких документів у Рози не було, не знала, де народилася, хто батьки. Виховувала її тітка – стара циганка Рада. Дому не було – завжди в дорозі.
Андрій пішов до начальника міліції свого району, розповів усе. Паспорт Розі видали швидко. На весіллі було багато рідних і друзів Андрія, сусіди. Всі бажали молодим щастя, захоплювалися вродою Рози. Сусід Іван Семенович, який вирощував троянди, сказав: «Найкрасивіша троянда в нашому дворі – це Андрійкова Роза».

Жили добре, Роза була гарною господинею, навчилася шити. А що вже співала, танцювала. Та через кілька років Роза почала сумувати. Все згадувала тітку, мандри… Андрій намагався розрадити як міг.

Та одного дня Роза зникла. На столі Андрія чекала записка: «Вибач». Зверху лежала шлюбна каблучка. Пішла – в чому була: не взяла з собою ні речей, ні грошей, ні паспорта.

Андрій шукав по місту, на вокзалі звертався до міліції – все марно. Спливали роки. Довго чекав Андрій. Згодом одружився вдруге. Вже у сина донька народилася та на прохання Андрія Петровича назвали її Розою.

Проганяє Андрій від себе спогади про Розу, жене… Дивиться на циганочку. І щось дивне з ним коїться… Час наче зупинився… бачить… та сама усмішка… ніжне пружне тіло… Розо… де ти?

- Дідусю, ти мене чуєш, дідусю, – сіпала за Андрієву руку маленька Роза, – мені скучно, ходімо. Купи мені морозива…

	Tweet
	Нравится