|
«Душа земли, влюбленный Симеиз…»
С. Єленчина
 Сучасна жінка схожа на пропонований Некрасовим образ «… и на скаку коня остановит, и в горящую избу войдет»… Важко уявити собі зовнішньо Світлану Єленчину, жительку невеличкого кримського містечка, саме такою жінкою. Але дізнавшись про її життєвий шлях, напружену громадську роботу, багатогранні, глибокого змісту вірші, утверджуєшся в думці, що такі слова саме про неї.
Вона саме така – ділова, рішуча і водночас романтична, сповнена незвичайної внутрішньої краси. Життєвий шлях її пов’язаний з побережжям Чорного моря, яке не завжди дарує ніжність літньої хвилі, а й погрожує штормами й шквальними зливами.
Слухаючи вірші поетеси, мов перегортаєш сторінки історії бурхливого ХХ століття. Для неї планета, то «Отчий дом», то вона складає молитву солдатам, які знайшли смерть в горах, згадуючи війну в Афганістані. У вірші «Письмо в Афганистан» поруч з запитаннями йдуть страждання матерів і віра в перемогу любові та добра. Присвячуючи вірші Дню Перемоги, вона з вдячністю вклоняється воїнам-захисникам нашого мирного сьогодення.
Світлана Іванівна Єленчина народилася в Криму і все життя та роботу пов’язала з селищем Сімеїз. В батьківській хаті Єленчиних завжди було творче середовище: мама прекрасно співала, а батько писав та виразно читав вірші. Коли Світлані в дитинстві доручали пасти кіз на гірських стежках, вона захоплювалася буйним цвітінням шипшини, пахощами чебрецю, розмарину, м’яти, татар-чаю. Екзотичні Кримські краєвиди захоплювали її дух, породжували каскад емоцій, здавалося, що вона володіє усім світом… У спадок майбутня поетеса отримала прекрасну бібліотеку, колекцію живопису, антикварні речи і сповнену романтики душу… Все це вплинуло на формування творчості Світлани Іванівни, а курортне містечко стало духовною обителлю, джерелом натхнення, колискою її захоплюючої натури.
За фахом С. Єленчина музичний працівник, вона успішно закінчила Дніпропетровське музичне училище. Нотну партитуру відчуває у кожному краєвиді самобутнього узбережжя. Скільки себе пам’ятає, її завжди запрошували розробляти святкові сценарії, які оздоблювалися її віршами, піснями, музикою. Вона очолювала агітбригади творчих колективів і, подорожуючи по Криму, складала гімн любові життю. В сценаріях, сповнених оптимізму та гумору, лунали натхнення та радість, оживали будні, героями яких були місцеві трудівники. Довгі роки фото Світлани Єленчиної прикрашало Дошку Пошани міста Сімеїз, а вірші й досі друкуються у Кримській пресі. Деякі з них покладені на музику, створюючи світлий образ довкілля.
Серце поетеси, сповнене любові до життя, вдячності до людей, патріотизмом та громадською відповідальністю, потребувало виплеску емоцій. Ними стали вірші. Так і пішло. З її пера один за одним народжувалися цілі поеми, присвячені різним порам року, морю з його метаморфозами, квітам і деревам, які ведуть діалог з людьми. Її жіноча філософія інколи примхлива і гонорова, та водночас поетеса закликає розглядіти де добро, а де зло, складає гімн вірності і перемозі високих почуттів. Вона так і проголошує:
«… У подножия Крыма я стою в эту жизнь влюблена…»
«Во мне твое сердце, Таврида,
Во мне твои тайны и волн перекаты,
Небесная радость и каждый твой миг,
Мы кровные души, в тебе моя жизнь.
И все потому, что у Черного моря
Мы в разное время с тобой родились…»
Страждаючи за державу з усіма її політичними негараздами, вона мріє про мирне існування інтернаціонального Криму. Єленчина присвячує цій темі цикл своїх віршів – «Гимн Симеизу», «Люблю Севастополь», «Крым не забыть»…
Світлана Іванівна приймає участь у літературних читаннях, конкурсах, творчих зустрічах. Так і летить її поетичне слово, сповнене любові до людей та життя.
На моє запитання, як народжуються ваші вірші, для кого ви їх пишете? Вона відповіла відверто – «Це мій поклик душі, потреба мого серця. Все, що є навколо, визиває в мене надзвичайні емоції, які складаються в поетичну риму. В квітах вона чує музику. Величні кедри, стрункі кипариси, перекручені гілки ялівця нагадують людські долі… Поетеса знаходить прекрасні метафори, які посилюють її художню думку. Так зграї журавлів вона порівнює з людськими душами, сонячні промені сяють в її віршах коштовними перлинами, а місячне відлуння подорожує по морським просторам.
Історичний Сімеїз – унікальний курорт зі своїм цілющим мікрокліматом. Він дійсно є окрасою південно-морського узбережжя України. Скелі і скали, обриси Ай-Петрі, самобутній силует Кішки, таємниця скали Діви та її охоронця – Монаха, що страждає під горою Панея, неповторні вілли Ксенія та Мета утворюють візитну картку містечка…
«Коли я дивлюся на ці місця, сповнені священної боротьби людей за свободу, відчуваю таємниці 600-літньої історії. Залишки стін Генуезької фортеці саме і свідчать про військові баталії турків з татарами. У нас непросто жити. Крим не лише тепле море, смачний виноград, інжир, гранат… Щоб виростити лозу, треба багато років клопіткої, виснажливої праці. Тут свій життєвий уклад, досить суворі правила виживання», – поділилася думками поетеса.
Так і йде Світлана Іванівна по життю, захоплюючись історією свого народу, черпаючи натхнення з джерел його складної і водночас барвистої історії. Її поетичне слово вносить позитивну енергетику, бо сама вона впевнена, що всі посіяні золоті зерна дадуть добрі паростки, як щорічно сходить і зріє хліб…
Основа Сімеїзу належить графу Мальцеву. Саме він побачив в цій місцевості особливу романтику і запросив для втілення своїх ідей архітектора Краснова, який був автором Лівадійського палацу. Потім приєднався до будівництва садиб в Сімеїзі граф Семенов.
Доречі, дім, в якому проживає С. Єленчина з трьохметровими стелями, вікнами-арками, належав у свій час саме родині Семенова.
Поетеса захоплюється історією рідного краю і знається на її цікавих моментах. Так наприклад, палац біля верхньої дороги в Блакитному заливі побудувала графиня Македонська, яка понад 200 років тому поселилася в цих краях. Єленчина присвятила їй вірш. Вона відчуває ніжність почуттів закоханих, стверджує, що ці почуття, «высший дар земной…». Цикл віршів про любов переповнені ніжністю і світлими сторінками, в яких є і вдячність, і смуток, і сповідь люблячого серця. В її посвяченнях спогади про маму, роздуми про Пушкіна, розмова з Ахматовою…
Так склалася доля, що в її домі відпочивало багато цікавих людей. Її незвичайна енергетика, мов магніт, притягувала незаурядних людей.
Поетеса веде розмову з Творцем, прагне затримати час, який відгукується в доньках та онуках. С. Єленчина переповнена планами на майбутнє, мріє про збірник своїх віршів, прагне подарувати хвилини щастя, щоб людям жилося краще, бо цей світ, її любові джерело, і обіцяє оспівувати його поки жива. Поетеса вдягає в дорогоцінну оправу краєвиди Кримського узбережжя – де вічне море, могутні обриси Ай-Петрі, святі місця монастирів, де серед гірських доріг сторожують дивовижні кипариси, вікові кедри, розкішні пальми та оливи.
Вона піднімає тост за «Всех живущих на земле, за Родину, за счастье на планете…». І обіцяє молитися усім Богам, щоб мир і спокій могли отримати всі, хто забредуть до сонячного Сімеїзу.
Валентина ЄФРЕМОВА
|
Поетична сповідь Світлани Єленчиної
