Сонечко

Рученятко було зовсім тоненьке. Та й яке воно могло бути в тендітної Софії? На неї одразу, як привезли до хазяїна, звернув увагу. До хазяїна... Хіба міг він, Берт Кренслі, колись і подумати про те, що буде батраком в пихатого та бундючного німецького хазяїна… Коли йшов на фронт, усі розмови були про швидку перемогу. Літак збили через два тижні від початку йо¬го служби. Потім — полон, знущання, поневіряння. Статури був міцної, то потрапив не до концтабору, а до хазяїна. Вибирав хазяїн, як коняку: навіть зуби подивився.

У хазяїна було ще кілька наймитів, серед них і Софія. Соня... Сонечко з далекої незнайомої України. Дівчина була струнка та гнучка, з блідим округлим личком. Усмішка несмілива, сором'язлива, працювала, як усі, - багато. Хазяїн завжди чимось невдоволений, і злий та брутальний, ганяє, як, худобу. Ферма велика: гусей розводить. Наймитів годує погано, навіть може побити. Хазяйка – та добріша, особливо і до жінок, може крадькома дівчатам і кусень хліба сунути. Та буває це дуже рідко. Вільного часу майже немає, та у вільну хвилину Берт завжди поряд з Софією. Вчать одне одного мови, розповідають про своє довоєнне життя, милуються. А як; же інакше, війна - війною, а життя — життям.

Останнім часом хазяїн не в гуморі. Мабуть, наші добряче наступають, бо став зовсім скажений, учора так вдарив Софію, що вона поточилась і впала, встати не могла. Коли хазяїн замахнувсь знову, то Берт не витримав. Хай тварюка б'є його, та не чіпає дівчину. Не витримав і так затопив цьому клятому фрицу, що той упав. Але одразу підскочив та з батогом на Берта. Тут і синок хазяїна підбіг, та удвох так «відходили», що вже третій день Берт не може встати і лежить у коморі, куди його зачинили. Хазяїн звелів не те, що не годувати, а й не підходити до комори, бо віддасть до комендатури. Берт чекав, що по нього прийдуть з комендатури, а там - шлях один. А якже: підняв руку на арійця. Берт ні про що не шкодував. Одне погано - Софія залишилась зовсім одна. Яка буде доля в бідолашної? Ще й хазяйський син оком накидає...

Берт усе прислухавсь, коли приходив до тями, та Софійчиного голосу на подвір'ї чути не було. Невже що зробили з дівчиною? Боже, не дай скривдити її. Воліло усе, хотілося їсти та пити, та все було ніщо, порівняно з важкими думками. Берт поглинув у шпаринку: на подвір'ї — багато людей, проте Софії серед них не було.

Вже стемніло, коли двері комори ледь відчинилися і з'явилася тоненька ручка. Хіба це рука? Це спасіння! Спочатку в руці був кухоль з водою, яку він одразу жадібно випив, а потім невеличкий окраєць хліба. Софійка хутко замкнула комору, щось прошепотіла за дверима. Берт нічого не зрозумів, та на душі стало легше: жива, нікуди не відправили.
Так було ще кілька днів. Берта дуже непокоїла метушня на подвір'ї, він нічого не міг зрозуміти. Невже хазяїн усіх наймитів віддасть до комендатури? Мабуть, так воно і буде, бо ще зранку хазяїн з сім'єю кудись поїхав.

Коли хазяї поїхали, а двері комори відчинилися... Софійка плакала в обіймах Берта, але то були щасливі сльози, їх обступили усі наймити, усі раділи і кожен щось казав своєю мовою. Проте, усі вони розуміли, один одного. І Берт зрозумів, що почався наступ і Червона армія, може, вже до вечора буде у місті. Було чути близьку канонаду. Всі помилися, причепурилися, нагодували птицю, худобу. Жінки приготували їжу, кожна — щось своє, рідне. Софійка зварила такий гарний червоний суп. Берт вже знав, що це «борщ». І наліпила вареників з м'ясом та картоплею. Таких смачних страв Берт ще не куштував.

Який гарний день вони провели разом, і ніч була з Софійкою. Його коханою
Софійкою. Про таку дівчину він мріяв усе життя. І все життя вони будуть разом. Щастя було кілька днів. Червона Армія та Союзні війська вступили до міста майже водночас. Берт дуже ревнував, як Софійка зустрічалася зі своїми. Вони були симпатичні та приязні, пригощали жінок цукерками, хлопців - цигарками. Софійці співчували, обіймали. Усе Берт розумів та..., ревнував.

Берт швидко зв'язався з рідними, знайшов свою части¬ну, а головне — освідчився Софії і почув: «Так!»
Кравець з частини Берта пошив Софійці з гарного сукна розкішний костюм, а Берт вперто шукав тканину на весільну сукню для Софії. Софія тим часом ходила до своїх, бо треба ж оформити всі папери та зареєструвати шлюб. Сьогодні у Берта свято: є тканина на сукню, та ще й яка гарна, а фата справді розкішна. Хлопці з частини допомогли, ще й дали коробку цукерок для Софії, для його Сонечка. Берт біг до Софії.

...На подвір'ї нікого, будинок зачинений. Берт бігцем подавсь до радянської комендатури. Зустріли привітно, проте відповіли стисло: «Полонені вже поїхали додому. Всі хотіли додому, та скоріш!»

Наступного дня Берт пішов до комендатури разом зі своїм командиром, та відповідь була така сама. Він ходив туди, поки його частина не пішла з міста, але все безрезультатно. Вдома Берт не припиняв пошуки. Та все марно..

Працював Берт на фірмі, у двоюрідного брата. Цікава робота, багато мандрував. Були жінки в його житті, з однією мало не одружився. Та не став обманювати її та себе: усе розповів про Софію. Зрозуміла. Розійшлись...

Софійку розшукав лише під час «відлиги». Жива Софія, живе моє Сонечко! Отримав належні документи, візу та приїхав в Україну, до Києва. Немовби роки не торкнулись Софії. Така ж тендітна та струнка, от тільки зморшки під очима, та сум... Великий сум в очах.

Дорогу Софія не дуже добре і запам'ятала: в голові — Берт... Берт... Берт... В комендатурі із Софійкою ніхто не розмовляв: додому, а там розберемося.

Зустрічали Софійку мати з батьком та братом. Яке щастя: батько з братом повернулися з війни! Після війни; багато чого навчилася робити, була щаслива, що вдома, нарешті вдома. Вільна, молода, вивчилася, спочатку працювала вчителькою в рідному селі, потім стала директором школи. Все склалося, крім особистого життя. Де б не була та що б не робила, а в голові: Берт, Берт, Берт. Як, ризикуючи своїм життям, кинувся на хазяїна, як обіймав та цілував в їхню першу ніч кохання та свободи... Очам не повірила, коли отримала листа від нього. Хвала тобі, Господи! Нарешті побачила його, такого худорлявого та стрункого.

Впізнали одне одного відразу. Час, здається, зупинився... Усе розповідали, розповідали. Мовних труднощів не було, бо недарма вивчила Софійка англійську, як рідну. Зізналися, що не жили, а чекали... Разом були недовго, бо через кілька днів Берт мав від'їздити: візу не продовжили. Знову розлука, знову туга, та є листи... Аж ось перебудова, то Берт знов у Софії, потім Софія у Берта. Побралися. Завжди разом.

	Tweet
	Нравится