СНІД в Україні: між статистикою та діями

СНІД в світі та в Україні: відверта статистика

Незабаром, 1 грудня 2003 року вперше у вітчизняній парламентській історії, згідно з рішенням Верховної Ради України від 9 вересня, мають відбутися парламентські слухання, присвячені чутливій та складній темі: соціально-економічним проблемам ВІЛ/СНІДу, наркоманії та алкоголізму в Україні й шляхам їх розв'язання.

Проблема розповсюдження ВІЛ/СНІДу вже давно набула всеохоплюючого характеру в світі.

Зокрема сьогодні виокремлюються не тільки соціальні, медичні, але й економічні аспекти розповсюдження ВІЛ/СНІДу. В країнах, уражених на ВІЛ/СНІД уповільнюються темпи економічного розвитку. Відповідна ситуація має негативні демографічні, економічні наслідки та розцінюються в якості загроз світовій безпеці. Зокрема останнє було визнано в червні 2000 року, коли Рада Безпеки ООН провела історичне засідання, на якому вперше за історію свого існування на порядок денний було поставлено питання забезпечення здоров'я. Під час тодішнього засідання особливо підкреслювався глобальний характер загрози, яку представляє собою ВІЛ/СНІД для міжнародної безпеки. У доповіді UNAIDS "Про глобальну епідемію ВІЛ/СНІДу" (червень 2002 р.), авторитетно зазначається, що масштаби кризи СНІДу перевищили всі найгірші сценарії десятирічної давнини.

Загалом станом на 2002 рік у світі налічувалося 42 млн. людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом.

Епідемія швидко поширюється і в Україні. Зокрема, за даними досліджень Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом, з 1987 року за станом на 1 серпня 2003 року в Україні офіційно було зареєстровано 57 835 ВІЛ-інфікованих співвітчизників та 305 іноземців. Серед ВІЛ-інфікованих громадян України 5 429 дітей, серед яких 5 303 дитини народжені від ВІЛ-інфікованих матерів. Проте, потенційно існує й інша статистика, яка є ще більш невблаганною. Так, згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, загальна кількість інфікованих може бути набагато вищою: дорівнювати майже півмільйона осіб, які захворіли або були інфіковані ВІЛом, що становить майже 1% від загальної кількості населення України.

В Україні прийнято розрізняти принаймні три етапи розвитку епідемії.

Варто усвідомлювати, що за кожною статистичною одиницею стоять живі люди, і як правило вони та їх близькі знаходяться із власними проблемами наодинці. Перший етап розпочався у далекому 1987 році, коли було зафіксовано 6 випадків ВІЛ/СНІДу серед мешканців тоді ще УРСР та 75 - серед іноземців, які перебували на території України. Дані медичної статистики демонструють, що до 1994 року фіксувалося в цілому 30-50 випадків захворювання на рік, а за сім років було виявлено загалом 183 випадки ВІЛ-інфекції. Ситуація кардинально кількісно та якісно змінилася у 1995 році, коли ВІЛ/СНІД потрапив до середовища ін'єкційних споживачів наркотиків. Стали виявляти набагато більше випадків носіїв вірусу, що було також пов'язано із збільшенням обсягів тестування. Вже у 1995 році кількість виявлених носіїв інфекції порівняно з 1994 роком зросла в 34 рази. Але, згідно із наявною статистичною інформацією, роком найбільшої кризи в України виявився 1997, коли було виявлено 8934 ВІЛ-інфікованих. Тоді ж почали фіксуватися випадки ВІЛ-інфікованих вагітних жінок, а носії стали передаватися від матері до дитини. Зокрема, якщо у 1997 році було зафіксовано 196, то в 2002 році їхня кількість становила вже 1371 випадків. Третій етап умовно датується 1999 роком і триває до сьогодні, коли епідемію вдалося "стабілізувати". Але починає змінюватися спосіб передачі інфекції. Останніми роками ВІЛ/СНІД поширюється трьома шляхами: через кров серед споживачів ін'єкційних наркотиків, статеві стосунки та від матері до дитини. Переважну більшість інфікованих в Україні становлять молоді люди у віці від 20 до 39 років.

Ці консолідовані дані помножені на прогнози експертів дають підстави стверджувати, що Україна сьогодні стоїть на межі пандемії СНІДу, хоча переважна більшість населення це слабо розуміє та усвідомлює. За деякими оцінками міжнародних експертів, якщо темпи зростання епідемії залишаться на сьогоднішньому рівні, кількість ВІЛ-інфікованих в Україні у 2010 році може сягнути 1,44 мільйона осіб.

Законодавчі пріоритети та вітчизняні злидні
Питання ВІЛ/СНІДу в Україні не обділено законодавчою увагою. У нас існує розвинена нормативно-правова база щодо регулювання діяльності, направленої на запобігання поширенню ВІЛ/СНІДу. Ще у 1991 році, чи не вперше на пострадянському просторі, було ухвалено Закон "Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення", зміни в цей документ було внесено у 1998 році, зокрема було зафіксовано важливі принципи усвідомленої добровільності тестування на ВІЛ. Що стосується запобігання поширенню епідемії, то було видано три укази Президента України. Проте сьогодні мало хто знає, що 2002 рік був проголошений в останньому з них Роком боротьби зі СНІДом.

Сьогодні в Україні бракує системної інформаційної державної політики, яка була б направлена на якісне ознайомлення різних верств українського суспільства із проблемами СНІДу, майже нездоланними складнощами тих, хто приречений жити з ВІЛ. Природно здійснювати відповідні заходи в рамках тієї ж соціальної реклами, але, загальна схема їх реалізації майже не працює. У п. 8 ст. 22 Закону України "Про рекламу" вказується, що "рекламодавці алкогольних напоїв та тютюнових виробів зобов'язані у порядку, передбаченому законами України, спрямовувати на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем не менше 5 відсотків коштів, витрачених ними на розповсюдження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв у межах України". Зокрема, нещодавно було оприлюднено інформацію рекламного агентства "Стиль С", згідно з якою українські телевізійні канали, які досліджувала компанія AGB, розмістили соціальну рекламу на суму 78 тис., а оператори зовнішньої реклами надали площі для соціальної реклами майже на суму в один мільйон доларів, але це складає лише 1,5% від усіх рекламних інвестицій.

Сьогодні вітчизняне "управління проблемою" здійснюється переважним чином зусиллями МОЗ України. У жовтні 2001 року з метою реалізації державної політики у сфері боротьби із ВІЛ/СНІДом було створено Урядову комісію з питань боротьби з ВІЛ/СНІДом, де традиційно головує віце-прем'єр-міністр України з гуманітарних питань. Комісія, засідання якої все ж таки здебільшого мають ритуальний характер, має направляти і координувати діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій, пов'язаної з протидією ВІЛ/СНІДу. Проте більшість обізнаних з ситуацією "управління проблемою" контролю за епідемією вважає за доцільне реанімувати Національний комітет з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД, якій існував до 1997 року, поки його не було перетворено на Комітет з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД, а згодом ліквідовано. Причини цього містилися переважно в площині персоналій.

Існує низка урядових програм, постанов і розпоряджень. Зокрема, сьогодні діє вже четверта Програма профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2001-2003 роки, розроблена українським урядом. Проте її основні вади полягають не в логіці та сенсі дій, але в відсутності належного фінансування заходів, які пропонуються здійснити для контролю за епідемією. Так з 89 заходів, які перераховано у поважному документі, переважна більшість не має власних рядків у держбюджеті, а фінансування здійснюється традиційно за залишковим принципом. Значна кількість запропонованих програм щодо інформаційно-освітньої роботи з дітьми та молоддю, просвітницька діяльність засобів масової інформації, попередження поширення ВІЛ серед населення фінансується за допомогою донорів.

Слід сказати, що Україна зробила значні успіхи на цих теренах. Зокрема заслуговує на увагу, взаємодія з Глобальним фондом боротьби із СНІДом, туберкульозом та малярією (The Global Fund to Fight AIDS), яка завершилася отриманням гранту "Забезпечення лікування, догляду та підтримки людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом, зниження негативних наслідків епідемії ВІЛ/СНІДу, розробка та запровадження системи контролю епідемії ВІЛ/СНІДу, управління, моніторингу та оцінки програми попередження ВІЛ/СНІДу". Основною метою роботи є зниження рівня розповсюдження ВІЛ-інфекції та смертності від СНІДу, розширення системи заходів щодо підтримки та підвищення якості життя інфікованих та хворих на СНІД. Сьогодні Україна також являється регіональним лідером у співпраці із Глобальним фондом боротьби із СНІДом та Світовим банком. У рамках здійснення відповідної програми передбачається широке лікування хворих на СНІД, тобто забезпечення антиретровірусними препаратами, закупленими за гроші гранту Глобального фонду (в межах загальної кількості 2000 пацієнтів) і порядок забезпечення контрольованого прийому препаратів. Це надає оптимізму, адже до цього часу в Україні отримували лікування лише 35 осіб. Одна з основних проблем у цьому контексті й бажання системності лікуванні самих хворих, адже певний відсоток їх достатньо песимістично може ставитися до процесу, особливо серед деяких груп наркозалежних.

Уявляється потенційно корисним і пошук сталих шляхів до налагодження системи доступу до антиретровірусних препаратів, й не тільки до 2006 року, коли закінчиться грантова угода з Глобальним фондом. Можливо одним з виходів у майбутньому могла б бути увага до країн, які вже пройшли певний шлях контролю за епідемією. Наприклад, корисно звернутися й до досвіду Бразилії, країни, яка змогла налагодити власне виробництво відповідних ліків, що згідно з даними UNAIDS дозволило лікувати 105 000 інфікованих та хворих у цій країні. Ймовірно, для України можуть бути знайдені й інші рецепти. Можливо в перспективі дешевшою може бути закупівля ліків, проте, остаточне слово в цьому процесі ймовірно мають сказати як медики так і економісти. Але при цьому мають бути враховані насамперед інтереси уражених на СНІД.

	Tweet
	Нравится