Ювілейний рік моїх батьків

2019 рік — ювілейний у моїй родині: моїй матері, Кодьєвій (Кононовій) Ніні Федорівні, 6 серпня виповнилося б 100 років, моєму батькові, Кодьєву Петру Івановичу, 12 (25) липня — 120 років. Ці пам’ятні дати — звичайно, родинні, але не тільки. Батьки віддали багато сил, знань, творчого натхнення розвиткові культури, головним чином, на ниві мистецтва.

Батьки зустрілися у 1943 році, коли кожен із них уже носив у серці власну трагедію. Мама втратила чоловіка, який загинув у боях під Великими Луками на самому початку війни, і маленького сина, що прожив лише півтора місяця. Тато зазнав страхіть Громадянської війни, будучи кавалеристом полку особливого призначення, пережив загибель брата, згодом — розпад власної родини. Зустріч відбулася в далекій Уфі, в Башкирському державному художньому музеї імені М. В. Нестерова, де в евакуації вже перебували Картинні фонди художніх музеїв України — цінності з музеїв Києва, Полтави, Сум, Одеси. Директором Картинних фондів у 1943 році було призначено одного з засновників Спілки художників України, організатора справи реставрації творів образотворчого мистецтва в Україні, першого директора Державної науково-дослідної реставраційної майстерні в Києві, людину мужню, чесну і відповідальну — П. І Кодьєва. А в цей час Н. Ф. Кононова працювала завідувачкою бібліотеки Башкирського музею. За доброзичливе і уважне ставлення моєї матері до своїх читачів їй були вдячні діячі української культури, які, перебуваючи в евакуації, працювали у чудово укомплектованій музейній бібліотеці: архітектор В. Заболотний, філолог С. Маслов, художники М. Шаронов, який зробив портрет моєї мами (переданий у Національний художній музей України), О. Шовкуненко та ін. «Пропадав» у бібліотеці й Петро Іванович Кодьєв. А Ніна Федорівна незабаром почала працювати за сумісництвом у Картинних фондах, спочатку науковим співробітником, а потім хранителем Фондів.

На хвилі натхнення, на одному диханні написані батьком у той час портрети моєї матері, пейзажі Уфи, музейного подвір’я, натюрморти, що зобразили експозиційний коштовний музейний посуд, букети скромних приуральських квітів, овочі, що їх вирощували співробітники на примузейному городі, щоб вижити. Написані на матеріалі, який знайшовся під рукою — фанері, картоні, папері, — ці роботи здаються мені чи не найкращими у творчому доробку батька.

Війна закінчувалася. Визволили Київ. Підходив час реевакуації Картинних фондів з гостиної Башкирії додому, до України. Реевакуація з Уфи — окрема героїчна сторінка в історії української культури. Вона відбулася в грудні 1944 року. Дві тисячі кілометрів воєнною залізницею без охорони (через різного роду перепони), лише під відповідальністю директора Фондів Кодьєва і хранителя Кононової, довелося подолати потягу, в якому чотири вагони були з безцінними творами мистецтва. Батько за свій кошт найняв вантажників, купив надійні замки для вагонів, та все одно на всіх зупинках підбігав до вагонів, щоб перевірити, чи все в порядку. Який неймовірний тягар відповідальності! А якби щось трапилось? Важко собі уявити наслідки… Однак все скінчилося добре, цінності були успішно доставлені до місця призначення і передані по актах музеям, де вони зберігалися до війни.

Нелегко було і моїй матері. Важке рішення прийняла вона: їхати в далеку, невідому Україну, залишивши батьківщину, велику родину, друзів, рідні могили. Втім Петро Кодьєв став їй і люблячим чоловіком, і турботливим батьком, адже рідного тата Ніна не знала, бо народилася через три дні після його смерті.

У Києві П. Кодьєв продовжив справу реставрації та творчу роботу художника і суспільного діяча. Н. Кононова (тепер Кодьєва) стала завідувачкою бібліотеки Київського музею російського мистецтва, де пропрацювала майже півстоліття. За цей час вона, тендітна жінка, без помічників зібрала рівно 2/3 усього бібліотечного фонду в 15 тисяч одиниць, який був у Київському музеї російського мистецтва на момент її виходу на пенсію у 1993 році. Можна сказати, що мати створила і саму атмосферу бібліотеки: в ній легко і приємно було спілкуватися і музейним працівникам, і реставраторам поряд на цьому ж подвір’ї, і спеціалістам, які приходили до музею нерідко за тим, щоб почитати матеріали, яких не було в інших бібліотеках. Ніна Федорівна напам’ять знала, де що стоїть на полицях — думаю, цьому допомагали її унікальні математичні здібності. Останні привели її свого часу до фізико-математичного факультету Ленінградського державного педагогічного інституту імені О. І. Герцена, де викладав знаменитий професор Г. М. Фіхтенгольц.

Діяльність мого батька після Другої світової війни в галузі реставрації була, зокрема, позначена такою знаменною подією, як участь у спасінні постраждалих шедеврів із Дрезденської картинної галереї. Багато сил і енергії віддавав він також роботі у керівництві Спілки художників України, був вимогливим і принциповим до художницького братства.

Як за всієї зайнятості на державній і суспільній роботі батько спромігся залишити досить великий доробок творчих робіт, сказати важко. Серед них історичні картини, переважно шевченківської тематики, ліричні пейзажі, натюрморти, портрети. Творчий метод зрілих робіт — реалізм, якого Петро Кодьєв набув, навчаючись у Київському художньому інституті на живописному факультеті у таких майстрів, як В. Н. Пальмов, А. М. Черкаський, одночасно викладав студентам Київського художнього технікуму, директором якого був призначений.

Твори П. І. Кодьєва душевні, поетичні, яких сюжетів та жанрів не стосувалося б. Про це свідчить хоча б наведена ілюстрація картини «Сполох», 1954 року з Кропивницького обласного художнього музею, яка користується незмінним успіхом у глядачів. І навіть «Уфа. Подвір’я художнього музею», 1944 року, навіює світлі ностальгічні згадки про наше важке і славне минуле.

Пройшло 50 років, як немає тата. Більш 13 років тому пішла мама. Добре, що побачила світ книга про них. І ще залишилася світла і нескінченна пам’ять про гідних людей — Ніну Федорівну і Петра Івановича Кодьєвих.




Читайте також: 

Додати новий коментар