Сучасні забобони про дівочий шлюб

Практично переважній більшость неодружених молодих дівчат доводиться стикатися зі звичною формулою, яку дуже часто використовують під час зустрічі родичі, колеги, друзі, знайомі: «Привіт, як справи? Ну що, заміж ще не вийшла?». Більшість дівчат не акцентують на цьому увагу, інші – ображаються, треті – вдаються до якнайшвидшого пошуку подружньої пари. Тим часом, в усіх випадках молоді жінки відчувають на собі силу патріархального світогляду, але це аж ніяк не означає, що їхні співрозмовники демонструють осуд чи неповагу, просто в такий спосіб українці, самі не завжди те усвідомлюючи, відображають уявлення про традиційну мораль.

Як же ця традиція потрапила у формули щоденного спілкування та чому вона продовжує активно функціонувати в Україні ХХІ ст.? Для того, щоб відповісти на ці питання, слід звернути увагу до тих норм, які регулювали шлюбну поведінку в доіндустріальному суспільстві.

Відома вчена О.Кісь виділяє три типові шляхи жіночої долі – одруження, самотнє материнство та овдовіння. З цього витікає, що саме заміжжя постає ключовим моментом, від якого залежить подальше життя жінки, адже у традиційному суспільстві «лише заміжня жінка могла реалізувати свою ґендерну програму й досягти визнання як соціально-повноцінна особа». Через це «установка на ранній шлюб залишалася головним смислоутворюючим та цілепокладаючим чинником поведінки дівчини, зумовлюючи її життєву стратегію».

Тобто у дівчини був вибір – обрати заміжжя та отримати доступ до особистої і соціальної реалізації, або ж відмовитися і одночасно втратити шанс на визнання у соціумі та наразити себе на суворий осуд громади.

Більшість, зрозуміло, обирала перший варіант, а покарання, які застосовувалися до меншості, ставали додатковим стимулом діяти згідно встановленим нормам.

Неодружені дівчата зазнавали жорстоких кепкувань та знущань з боку громади. Зокрема, після 22-25 років їх називали «сива», «стара», «підстаркувата», «стара дівка» тощо. Старші жінки могли ображати неодружених дівчат через те, що у них вбачали потенційну спокусу для чоловіків: «Ходе кудись прімєрно чоловік, до тої самої, може, молодиці ходе – «до кого ходе – до дівки» (с. Мурафа Шаргородського р-ну Вінницької обл.). Водночас молодиці дражнили неодружених, давали їм додаткову роботу: «Такі дівчата молодші не дражнили, а котра вже хазяйка (…) До роботи всякої відправляли: “А ти чим зайнята? Ти дівка!”» (с. Мурафа Шаргородського р-ну Вінницької обл.). Відчуваються подібні настрої і в наш час.

Заміжні жінки нерідко ставляться до незаміжніх із помітною зверхністю або ж щирим співчуттям. На дні народження незаміжні дівчата отримують численні побажання якнайшвидше знайти свого судженого, їм публічно співпереживають, їх не садять у куток столу (за поширеним переконанням це може перешкоджати заміжжю). До того ж чим старшою стає дівчина, тим сильніше посилюється і тиск на неї, та включаються додаткові аргументи на кшталт «вже пора швидше, бо ж потім буде пізно», «всіх хлопців розберуть»,  «та на таких, як ти, хіба старі заглядатимуть», «хто тебе в такому віці візьме», тощо.

Як бачимо, патріархальна схема настільки глибоко вкоренилася в українському суспільстві, що навіть тепер у реальному житті вона завжди відчуватиме суспільний тиск та нагадування про те, що «вже пора». Як довго ця система існуватиме? Важко сказати, але достеменно відомо одне – у сучасному світі жінка має можливість впливати на суспільні норми, тому життєздатність патріархальних настроїв залежатиме від самих жінок і їхньої суспільної позиції.




Додати новий коментар