Cімейне щастя: поради Василя Сухомлинського

Багато мудрих порад щодо побудови сімейного щастя можна віднайти у працях Василя Сухомлинського. Педагог-гуманіст зосереджує свою увагу на найголовнішому чиннику творення справжньої Людини — щасливій сім’ї, де творення щастя здійснюється усіма її членами — батьком, матір’ю, дітьми. 

Глибокий знавець життєвих реалій В. Сухомлинський стверджував, що сімейне життя, з одного боку, є великою радістю, натхненням, а з іншого — напруженою працею, постійним переборенням труднощів. Він переконував: «Сімейне життя не може бути і ніколи не буває суцільним святом, в ньому більше тривог, хвилювань, турбот, ніж чистої радості». А тому легкого шляху до щасливого сімейного життя не буває. Воно потребує чималих зусиль та творчих підходів, «співучасті кожного члена сім’ї у творенні загального щастя».

Про любов подружжя як основи щастя в сім’ї, опори дитини у вирі життєвих випробувань В. Сухомлинський пише: «Справжня любов між матір’ю і батьком — це найважливіша духовна сила, яка виховує дитину. Благородство, моральна краса і чистота любові батька до матері й матері до батька, їх взаємоповага, довір’я, відкритість їх сердець, глибокий взаємний інтерес один до одного, вірність у всьому — у щасті і в горі — усе це створює те здорове моральне середовище, в якому формуються прагнення до добра, впевненість у його торжестві, світле, оптимістичне бачення життя». Обов’язковими складниками сімейного щастя, на думку Василя Олександровича, мають бути щирість у взаєминах подружжя, недопустимість зради, підлості, «лицемірного співжиття матері і батька», які є отрутою, «що тече в душу дитини».

Необхідними є взаємопідтримка, допомога у справах, у важких моментах життя, часто пов’язаних з хворобами одного з членів подружжя. «Бути вірним і відданим у біді — це вимагає від людини величезного напруження духовних сил, а нерідко і самопожертви». Але без цього сімейного щастя не мати.

Педагог-гуманіст говорить про доцільність утвердження культу Матері в духовному житті дітей, стверджуючи, що «людина в своєму моральному розвитку стає такою, яка в неї мати, точніше, яка гармонія любові й волі в її духовному світі». Культ матері передбачає виховання у дітей поваги, любові, шанобливості до неї, вміле, розумне донесення педагогами до своїх вихованців сутності високої материнської місії, яка полягає, зокрема, в тому, щоб мати була тонким, мудрим, духовно красивим, одухотвореним високими поняттями про моральну красу скульптором.

Злагоду в сім’ї забезпечує батьківський авторитет, який формується прикладом гідних вчинків батьків, що є джерелом дитячої гордості й радості. Видатний педагог був переконаний, що «розвиток особистості залежить насамперед від того, якими людьми постають перед дитиною мати й батько». Неодмінними елементами такої гармонії є сердечна турбота про дітей, зацікавленість їхніми справами, віра в їхні багатогранні здібності, здатність відчувати душу власної дитини і відгукуватись на її тривожні чи радісні сигнали. Недопустиме в сім’ї насильство над дітьми, що призводить до розвитку в них безсердечності й жорстокості. 

Запорукою гармонійних взаємин батьків і дітей є єдність вимог батька і матері як вихователів, що свідчитиме про мудрість батьківської і материнської любові, гармонії доброти і суворості, ласки і вимогливості. В. Сухомлинський наголошує, що там, де немає мудрості батьківської педагогіки, любов матері й батька калічить дітей, передусім це стосується таких різновидів батьківської любові, як любов-замилування, любов деспотична, любов-відкуп.

Василь Сухомлинський вказував на важливість однакового підходу обох батьків до питання про залучення дитини до праці. Він підкреслював надзвичайну роль включення дитячої, підліткової, юнацької праці в життя сім’ї, наполягав на тому, щоб така праця розглядалася матір’ю і батьком як святий обов’язок дітей. Опонентам включення дітей у трудове життя педагог відповідав: «Ми переконалися, що тільки завдяки праці, в якій є піт, і мозолі, і втома, людське серце стає чуйним, ніжним». А отже, воно здатне любити, розуміти, шанувати навколишній природний і людський світ, своїх батьків, рідних.

Сімейне щастя неможливе і без поваги дітей до батьків, щирого спілкування з батьками. Тому Василь Олександрович повчав своїх вихованців: «З усіма людьми треба бути правдивим, але для матері й батька найменша неправда — … це велике нещастя». Дітей треба виховувати так, щоб зі своїми радощами і прикрощами дитина йшла найперше до батьків, ділилася своїми тривогами. Водночас абсолютно недопустимо, щоб дитина лишень завдавала постійних прикростей матері й батькові. Тому педагогам В. Сухомлинський настійно радив підтримувати в дітях почуття успіху, якими вони поділяться з батьками, приносячи в сім’ю радість, тим самим зміцнюючи спілку сім’ї і школи у вихованні юного покоління, зміцнюючи духовну єдність і взаємну відданість матері і батька. 

Прочитайте разом з дитиною мініатюри Василя Сухомлинського. Поміркуйте про виховання дітей у сім’ї. Чи правильно поводять себе діти і дорослі? Як і чому саме так, а не інакше треба поводитися у сім’ї?

Чому бабуся вийшла?
Мати виряджала третьокласницю Марійку до школи.
Вона попрасувала Марійці сукенку й допомогла її надягнути. Потім допомогла Марійці взути червоні черевички.
Червоні черевички не сподобались Марійці. Вона сказала:
— Хочу зелені черевички.
Мама подала зелені черевички й допомогла взутися.
Проте й зелені черевички були дівчинці не до вподоби. Вона скинула їх і сказала мамі:
— Хочу чорні черевички…
Мама подала чорні черевички й допомогла взутися.
Біля вікна сиділа бабуся. Вона дивилась на Марійку, хитала головою. Коли Марійка сказала, що їй і чорні черевики на подобаються, бабуся важко зітхнула і вийшла з хати.
Чому вона вийшла?

А серце тобі нічого не наказало?
Андрійко прийшов зі школи й побачив заплакану матір. Він поклав портфель і сів за стіл. Чекає обіду.
— А тата відвезли в лікарню, — каже мати. — 
Занедужав наш батько.
Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Але син залишився незворушний, спокійний.
Мати з подивом дивилася на Андрійка.
— А нам завтра до лісу треба йти, — сказав Андрійко. — Завтра неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.
— Та й куди ж ти підеш завтра?
— До лісу… Адже вчителька наказала.
А серце тобі нічого не наказало? — спитала мати й заплакала.

Жорстокість
Літнього дня п’ятирічний Яша пішов із батьком на ставок купатися. Приємно було плескатися в теплій воді, пересипати гарячий пісок.
Крутим берегом ставка бігло маленьке цуценя. Раптом воно посковзнулося і впало у воду. Біля стрімкого берега ставок дуже глибокий. Яші було боляче слухати тужливі повискування маленького цуценяти. Він неначе кликав на допомогу. Але хлопчик не вмів плавати. Він благав батька:
— Тату, врятуйте цуценятка… Воно ж потоне.
Батько відповів: 
— Усіх не врятуєш…
Цуценя вискнуло й потонуло. Над ставком стало тихо.
Яша заплакав.
Минуло багато років. Яша став дорослою людиною — Яковом Івановичем. Він побудував собі будинок. У нього був п’ятирічний Івась.
Лютувала зима. Від морозу тріскалася земля. Одного разу надвечір почалася завірюха. Хтось постукав у вікно.
— Хто там? — запитав Яків Іванович.
— Пустіть, люди добрі, погрітися… Ми подорожні… Замерзаємо. Врятуйте…
— Усіх не врятуєш, — тихо сказав Яків Іванович, а вголос вимовив: — Ідіть собі далі… У нас тісно…
— Тату, чому ви їх не пустили? — запитав Івась. — Вони ж загинуть від холоду.
— Усіх не врятуєш, — іще раз сказав батько.
Івась заплакав.




Додати новий коментар