Шкільний автобус

Світлана Василівна вже була готова дати команду водію відправлятися, та не було ще однієї вчительки їхньої гімназії. Бачачи, що водій час від часу додає газу, вона винувато промовила:
– Зачекайте ще пару хвилин, вона щойно телефонувала і сказала, що вже на підході.
– Ну тільки заради вас, – посміхнувся водій.
Незабаром підбігла Юлія Анатоліївна, Світлана виголосила, що автобус від’їжджає і всім дітям потрібно рівно сісти на своїх місцях і припинити бешкетувати. Автобус рушив. Світлана Василівна сіла на своє звичне переднє сидіння біля водія і, перехрестившись, тихенько сказала:
– З Богом!
– Не хвилюйтесь, – лагідно мовив водій, – довезу цілими і неушкодженими!
– Навіть не сумніваюсь, – відповіла Світлана, – просто, це така відповідальність бути супроводжуючою дітей. Особливо зранку в годину пік. Все ніяк не звикну за ці три місяці до нового обов’язку. Удружила ж мені директор.
Вчителька дивилася далеко вперед і про щось думала. В її очах був якийсь сум. Півроку тому її покинув чоловік. Пішов до іншої жінки. До сина майже не навідується. Любив він хильнути зайвого, а Світлана – це не та компанія, з якою можна було розслабитися за пляшкою. От і пішов до тієї, яка підтримувала такий спосіб життя, яка розуміла його.
Не помітила Світлана Василівна, як розвозка під’їхала до гімназії. Син почав сіпати маму за руку. Водій Віталій тільки пильно дивився на вчительку. Повернувши голову у бік шофера, Світлана трохи знітилася, але підхопившись, голосно мовила:
– Діти!.. Обережно виходимо з автобуса, ніхто нікуди не поспішає, старші пропускають молодших, ми приїхали вчасно, тому всі встигнуть на уроки.
Цей «командирський тон» тендітної вчительки просто заворожував Віталія. До того ж він чув у розмовах, що вона розлучена. Водієві подобалася Світлана, та він ніяк не наважувався їй в цьому зізнатися. Так вони їздили ще два місяці. Вже наближався кінець навчального року і Віталій розумів, що якщо зараз не зробить перший крок, то може взагалі втратити можливість розповісти про свої почуття.
Одного травневого дня водій таки заговорив зі Світланою, коли вона остання виходила з автобуса.
– Світлана, а що ви робите сьогодні ввечері? – хвилюючись, мов підліток, тихо запитав він.
– Уроки з сином буду вчити, зошити перевіряти та конспекти писати, – з іронією відповіла вчителька.
– А завтра?.. В п’ятницю ж можна всього цього не робити, – не здавався Віталій.
– Ну завтра, можливо, у мене і вільний вечір, та точно ще не знаю, – розгублено відповіла Світлана.
Вчителька поспішила за дітьми до школи, а водій ще довго дивився їй у слід, мріючи про побачення з нею. Наступного дня, у п’ятницю, він ще раз запропонував їй зустрітися ввечері та відвідати кафе чи ресторан, а можливо сходити в кіно. І на диво Світлана погодилася на його пропозицію. Отож, окрилений згодою вчительки він чекав її на центральній площі міста, тримаючи в руках букет білих троянд. Вчителька запізнювалася. На мить Віталій припустив, що Світлана передумала, та за кілька хвилин він побачив її вдалині. Впевненою легкою ходою вона наближалася до нього і з кожним кроком на її вустах з’являлась все більша і більша посмішка. Водій навіть трохи розгубився, на мить у нього перехватило подих, та все-таки, зібравшись, він простягнув їй квіти, сказавши при цьому:
– Привіт! Гарно виглядаєш!
– Дякую, – усміхнулася Світлана, – ти теж.
– То куди ми підемо? – запитав Віталій, – ти, мабуть, не хочеш, щоб тебе учні дуже бачили?
– А ти добре розумієшся на вчительській психології, – пожартувала Світлана.
– Та не дарма ж з тобою майже півроку вже їжджу, – трохи запишавшись, промовив водій, – вже вивчив ваше шкільне життя.
Вони пішли до ресторану. Віталій вирішив, що якщо зараз не розкаже про свої почуття до Світлани, то потім йому це не вдасться зробити. Тому, не гаючи часу, він освідчився їй. Витримавши деяку паузу, вчителька мовила:
– Ти подобаєшся мені теж, але у мене є дитина. До того ж я тебе зовсім не знаю, я не знаю, яким ти будеш батьком для мого хлопчика. Чи порозумієтеся ви з ним?
– Ти відмовляєш мені? – зніяковіло запитав молодий чоловік.
– Ні, але і поспішати не збираюся. Я вже була заміжня і добре знаю ціну помилки, – опустивши очі, мовила Світлана.
– А давай завтра підемо в кіно разом з Артемом. Ти не проти? – з надією запитав Віталій
– Ні... я тільки за! – відповіла жінка.
В суботу вони в трьох пішли в кінотеатр. В останній навчальний тиждень Віталій вже садив Артема біля себе. Вони розмовляли про машини, про футбол. Світлана спостерігала за ними і розуміла, що ця людина зможе бути гарним батьком для її сина. Влітку Віталій запросив Світлану з Артемом поїхати разом на море, а восени закохані молоді люди одружилися. Через рік у їхній сім’ї народилася донька.

Ігор ДІДКІВСЬКИЙ




Читайте також: 

Додати новий коментар